Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею.
А якщо злочинця кидали лише до підземелля, на голодну смерть, то він почував себе так, немовби знову на світ народився.
— Тепер сидіти в тюрмі — це забавка, — смакував далі Швейк. — Ніяких тобі четвертувань, ніяких іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в бочці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом. У всьому видно поступ.
Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, зате в коридорах чисто і людей повно: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок. Принаймні радієш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: "Ми тут порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете".
Напевно, тоді було важко вирішувати, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь. Тільки-но він закінчив промовляти на захист сучасного ув'язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:
— Швейк! Одягтись і на допит!
— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, що тут якась плутанина. Адже мене раз уже з допиту поперли, то я боюся, щоб пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.
— Вилізти й не патякати! — була відповідь на джентльменську заяву Швейка.
Швейк знову опинився перед добродієм з обличчям злочинця, той без будь-якої передмови запитав твердо й рішуче:
— У всьому признаєтесь?
Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганного пана і лагідно сказав:
— Якщо шановний пан бажають, щоб я признався, то я признаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: "Швейку, ні в чому не признавайтесь", — я буду викручуватися, хоч би з мене і паси дерли.
Суворий пан написав щось у протоколі і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися.
І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:
"Усі вищезазначені обвинувачення проти мене справедливі.
Йозеф Швейк"
Підписавшися, Швейк звернувся до суворого пана:
— Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?
— Вранці вас відвезуть до кримінального суду, — почув він у відповідь.
— О котрій годині, шановний пане? Щоб, боронь боже, не проспати.
— Геть! — ревнуло вже вдруге по той бік стола.
Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:
— Тут усе йде як по маслу.
Щойно за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно і чітко відповів:
— Я зараз признався, що, мабуть, це я вбив ерцгерцоґа Фердінанда.
Шестеро чоловіків з жаху зіщулилися під завошивленими ковдрами.
Лише босняк промовив:
— Вітаю вас!
Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:
— Свинство, що в нас тут немає будильника.
Проте вранці його підняли й без будильника і рівно о шостій годині відвезли в "зеленому Антоні" до крайового кримінального суду.
— Хто рано встає, тому бог дає, — сказав Швейк до своїх супутників, коли "зелений Антон" виїздив з воріт управління поліції.
3. ШВЕЙК ПЕРЕД СУДОВИМИ ЛІКАРЯМИ
Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка якнайприємніше враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати і гладкий пан Демартіні — старший наглядач слідчої тюрми з фіалковими нашивками і кантами на форменому кашкеті. Фіалковий колір було запроваджено не тільки тут, але й для релігійних відправ у великопостову середу і страсну п'ятницю.
Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В'язнів виводили і ставили внизу в підвалі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі — сучасні Пілати — замість чесно вмити руки, посилали по печеню з червоним перцем та по пльзенське пиво у "Тессіґ" і передавали в державну прокуратуру все нові й нові протоколи обвинувачення.
Тут здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, пирскав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонґлери законів, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунґлів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа.
Виняток становили кілька осіб (так само як і в управлінні поліції), які ставилися до законів не так уже й серйозно, бо і поміж куколем знайдеться пшениця.
До одного з таких панів і привели Швейка на допит. То був літній добродушний чоловік, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша, ні разу не забув сказати йому: "Сідайте, будь ласка, пане Валеш, тут якраз є один вільний стілець". Коли привели Швейка, цей добродій з властивою йому милою чемністю запропонував в'язневі сісти і сказав:
— Отже, ви і є той самий пан Швейк.
— Я думаю, — відповів Швейк, — що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Не можу ж я завдати їм сорому, відмовившися від свого прізвища.
Ласкавий усміх промайнув по обличчю судового радника, що провадив допит.
— Ну й накоїли ж ви лиха. Чимало лежить на вашій совісті.
— Я завжди маю на своїй совісті багато всякої всячини, — усміхаючись іще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. — Може, я маю на совісті значно більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний пане.
— Це видно з протоколу, який ви підписали, — сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. — Чи не робили на вас у поліції якогось натиску?
— Та боронь боже, ласкавий пане. Я сам їх питав, чи мушу підписатися, а коли мені сказали, щоб я підписався, то я їх і послухав. Не битися ж мені з ними через свій власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що говорити!
— Пане Швейку, ви почуваєте себе цілком здоровим?
— Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюся оподельдоком.
Літній пан знову ласкаво посміхнувся.
— Що б ви сказали, якби ми вас послали на огляд до судових лікарів?
— Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, щоб ті пани витрачали на мене марно свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції, чи, бува, не хворий я на трипер.
— Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів.
Скличемо добру комісію, посадовимо вас до слідчої в'язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне запитання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?
— Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.
— А не буває у вас вряди-годи якихось нападів?
— Ні, не буває, пане раднику. Правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.
На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:
— Так от, через убивство пана ерцгерцоґа Фердінанда мене будуть оглядати судові лікарі.
— Мене теж оглядали судові лікарі, — сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.
— Я тим судовим лікарям і зовсім не вірю, — зауважив інтеліґентний на вигляд чоловік. — Одного разу я підробив векселі й на всякий випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха. Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці і, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене погубило.
— Я цих оглядів зовсім не боюся, — заявив Швейк. — Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.
— Судові лікарі — стерви, — відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. — Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.
— Я гадаю, — сказав Швейк, — що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятися і мусить обов'язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує.
Судові лікарі — теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич, коли я вночі повертався від "Банзета", до мене підійшов один пан і потяг мене гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: "Помилка, це не він", — і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті — це вже таке людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар.
Токар уже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. "Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костьол освячувати". Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі.
Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес — вівчарка знаменитого ротмістра Роттера.