Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.
Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.
Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.
— Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.
Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.
— Розкажи мені про себе, Еллі, про свою країну, — попрохав Страшило.
Еллі довго розповідала про широкий канзаський степ, де влітку сіро й курно, і все зовсім не так, як у цій надзвичайній країні Гудвіна.
Страшило уважно слухав.
— Я не розумію, чому ти так хочеш повернутися до свого сухого й курного Канзасу?
— Бо ти безмозке створіння, — погарячкувала дівчинка. — Дома завжди краще.
Страшило лукаво усміхнувся:
— Солома, якою я напханий, виросла у полі, каптана пошив кравець, чоботи зробив чоботар. Де ж мій дім? На полі, у кравця чи у шевця?
Еллі розгубилася і не знала, що відповісти. Кілька хвилин сиділи мовчки.
— Може, тепер ти мені розкажеш що-не-будь? — запитала дівчинка.
Страшило поглянув на неї з докором:
— Моє життя таке коротке, що я нічого не знаю. Адже мене зроблено лише вчора, тому я не маю уяви, що було раніше на світі. На щастя, коли господар мене змайстрував, він насамперед намалював мені вуха, і я міг чути, що робиться навколо. У господаря гостював інший Жуван, і найперше, що я почув, були його слова: "Але ж вуха завеликі!" — "Нічого, саме якраз", — відповів господар і намалював мені праве око. Я з цікавістю почав розглядати все, що робиться навколо, розумієш — адже я вперше дивився на світ. "А око підходяще! — зауважив гість. — Не пошкодував блакитної фарби!" — "Мені здається, друге вийшло трохи завеликим", — відповів господар, закінчивши малювати моє друге око. Далі він зробив мені із латки носа й намалював рота. Однак я ще не вмів говорити, тож не знав, навіщо мені рот. Господар одягнув на мене свого костюма й капелюха, з якого дітлахи позрізали дзвіночки. Я пишався. Мені здавалося, що я маю вигляд справжньої людини. "Цей хлопець чудово страхатиме вороння", — зауважив фермер. "Знаєш що? Назви його Страшилом!" — порадив гість, і господар погодився. Діти фермера весело загукали: "Страшило! Страшило! Лякай вороння!" Мене віднесли на поле, наштрикнули на кілок і залишили самого. Висіти було нудно, та злізти самотужки я не міг. Учора птахи ще боялися мене, а сьогодні вже звикли. Тут я й познайомився з доброю вороною, котра розповіла мені про мозок. Ото було б добре, аби Гудвін допоміг мені дістати мозок…
— Гадаю, він тобі допоможе, — підбадьорила його Еллі.
— Таки так! Незручно почуватися дурнем, коли навіть вороння глузує з тебе.
— Ходімо! — мовила Еллі, підвелася й подала Страшилу кошика.
Вечоріло, коли мандрівники увійшли до великого лісу. Гілки дерев звисали донизу і перетинали шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.
Сонце сховалось, і стало зовсім темно.
— Як побачиш будиночок, де можна переночувати, скажи мені, — напівсонним голосом попросила Еллі. — Дуже незручно і страшно рухатись у темряві.
Незабаром Страшило зупинився.
— Праворуч бачу маленьку хатину. Ходімо туди?
— Ходімо, — відповіла Еллі, — я так стомилася!..
Вони звернули з дороги і незабаром були біля хатки. Еллі знайшла у кутку постіль з моху і сухої трави і за хвилину заснула, пригорнувши до себе Тотошка. А Страшило сидів на порозі, охороняючи сон своїх друзів.
Виявилося, що Страшило вартував недаремно: опівночі якийсь звір з білими смужками на спині і на чорній свинячій мордочці спробував пробратись до хатини. Мабуть, його привабив їстівний запах, що йшов із кошика Еллі, та Страшилові здалося, що Еллі загрожує велика небезпека.
Причаївшись, він підпустив ворога аж до дверей (ворогом виявився молодий борсук, про що Страшило, звичайно, не знав). І тоді, коли борсучок уже просунув у двері свого цікавого носа, принюхуючись до спокусливого запаху, Страшило уперіщив його дубчиком по гладкій спині.
Борсучок заскавучав й рвонув у лісову хащу, і з-за дерев ще довго було чутно його ображене скімлення.
Решта ночі минула спокійно: лісові звірі зрозуміли, що біля хатини є надійний захисник. А Страшило, який ніколи не стомлювався й ніколи не хотів спати, сидів на порозі, пильно вдивляючись у темряву, й терпляче чекав ранку.
ВРЯТУВАННЯ ЗАЛІЗНОГО ДРОВОРУБА
ллі прокинулася. Страшило сидів на порозі, а Тотошко вже ганявся за білочками у лісі.
— Треба пошукати води, — Сказала Еллі.
— Навіщо тобі вода?
— Вмитися та напитися. Сухий кусень без води не смакує.
— Фе, як незручно бути із м'яса та кісток! — задумливо сказав Страшило. — Ви повинні і спати, і їсти, і пити. Щоправда, у вас є мозок, а заради цього можна витерпіти силу-силенну незручностей.
Вони знайшли струмок, і Еллі з Тотошком поснідали. У кошику залишалось іще трохи хліба. Еллі вже зібралась рушати далі, як раптом почула в лісі стогін.
— Що це? — запитала вона злякано.
— Уявлення не маю, — відповів Страшило. — Ходімо подивимося.
Знову почувся стогін. Вони стали продиратися крізь гущавину. Невдовзі побачили серед дерев якусь постать. Еллі підбігла і зупинилась із здивованим вигуком.
Біля надрубаного дерева з високо піднятою сокирою у руках стояв чоловік, повністю зроблений із заліза. Його голова, руки і ноги були прикріплені до залізного тулуба на шарнірах; на голові замість капелюха була мідна лійка, на шиї — залізна краватка. Людина стояла нерухомо, з широко розплющеними очима.
Тотошко, несамовито гавкаючи, намагався вкусити незнайомця за ногу, проте відлетів із жалібним скавучанням: він мало не поламав собі зуби.
— Що воно за потвора, гав-гав-гав, — жалівся Тотошко. — Хіба можна порядному псові підставляти металеві ноги?..
— Напевно, це лісове опудало, — здогадався Страшило. — Але не розумію, що воно тут охороняє?
— Це ти стогнав? — спитала Еллі.
— Так… — відповів металевий чоловік. — Уже цілий рік ніхто не приходить мені на допомогу…
— А що треба зробити? — спитала Еллі, зворушена жалібним голосом незнайомця.
— Мої суглоби заіржавіли, і я не можу рухатися. Та коли мене змастити, я буду, як новий. Ти знайдеш маслянку на полиці у моїй хатині.
Еллі з Тотошком побігли до хатини, а Страшило ходив навколо Залізного Дроворуба і з цікавістю розглядав його.
— Скажи, друже, — поцікавився Страшило, — а рік — це довго?
— Ще б пак! Рік — це довго, дуже довго! Це повних триста шістдесят п'ять днів.
— Триста… шістдесят… п'ять… — повторив Страшило. — А що, це більше, ніж три?
— Ну, й дурень же ти! — зауважив Дроворуб. — Ти, напевне, зовсім неписьменний.
— Помиляєшся! — гордовито заперечив Страшило. — Я дуже добре вмію рахувати! — І він почав рахувати, загинаючи пальці: — Господар мій змайстрував мене — раз! Я посварився з вороною — два! Еллі зняла мене з кілка — три! А більше зі мною нічого не трапилось, отже, й рахувати далі немає потреби.
Залізний Дроворуб був такий здивований, що не знайшовся, що і заперечити. Тим часом Еллі принесла маслянку.
— Де мастити? — запитала вона.
— Спочатку шию, — відповів Залізний Дроворуб.
Еллі змастила шию, але вона так заіржавіла, що Страшилові довелось багато разів повертати голову Дроворуба праворуч і ліворуч, доки шия перестала поскрипувати.
— Тепер, будь ласка, руки!
І Еллі стала мастити суглоби рук, а Страшило обережно піднімав та опускав руки Дроворуба, поки вони дійсно не стали, як новенькі.
Тоді Залізний Дроворуб глибоко зітхнув і кинув сокиру.
— Ой, як добре, — сказав він. — Я підняв сокиру перед тим, як мені заіржавіть, а тепер дуже радий її позбутися. Ну, а зараз дайте маслянку мені, я сам собі змащу ноги, і все буде гаразд.
Змастивши ноги так, що він міг ними вільно рухати, Залізний Дроворуб багато разів подякував Еллі, бо він був досить ввічливим.
— Я стояв би отут, поки не перетворився б на залізний пил. Ви мені врятували життя. Хто ви такі?
— Я — Еллі, а це мої друзі…
— Тото!
— Страшило! Я напханий соломою!
— Про це неважко довідатись із твоїх розмов, — зауважив Залізний Дроворуб. — Але як ви сюди потрапили?
— Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.
— Чого ви йдете до Гудвіна?
— Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, — сказала Еллі.
— А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, — відповів Страшило.
— А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок — захищати її від ворогів! — сказав Тотошко.
Залізний Дроворуб глибоко замислився.
— А як ви вважаєте, Гудвін зможе дати мені серце?
— Гадаю, зможе, — відповіла Еллі. — Це йому не важче, ніж дати Страшилові мозок.
— Так ось, якщо ви мене візьмете у свою компанію, я піду з вами до Смарагдового міста й попрошу Великого Гудвіна, щоб дав мені серце. Адже серце — моє найзаповітніше бажання.
Еллі радісно вигукнула:
— Ой, друзі мої, яка я рада! Тепер вас двоє, і у вас двоє заповітних бажань!
— Попливемо, тобто, підемо з нами, — добродушно погодився Страшило.
Залізний Дроворуб попрохав Еллі доверху наповнити маслом маслянку й покласти її на дно кошика.
— Я можу потрапити під дощ і заіржавіти, — пояснив він, — і тому без маслянки мені буде непереливки.
Потім Дроворуб підняв сокиру, і вони пішли через ліс до шляху, вибрукуваного жовтою цеглою.
Для Еллі і Страшила було велике щастя зустріти такого супутника, як Залізний Дроворуб, — дужого і кмітливого.
Коли Дроворуб помітив, що Страшило спирається на кострубатий, сучкуватий дрючок, він одразу ж зрізав з дерева рівненьку гілочку й зробив для товариша зручний і міцний ціпок.
Незабаром мандрівники підійшли до місця, де шлях заріс чагарями і став непрохідним.
Та Залізний Дроворуб запрацював своєю величезною сокирою і швиденько розчистив дорогу.
Еллі йшла замислена і не помітила, як Страшило звалився у яму. Йому довелося гукати на поміч друзів..
— А чому ти не обійшов навколо? — запитав Залізний Дроворуб.
— Не знаю! — щиросердно відповів Страшило. — Розумієш, у мене голова напхана соломою, і я йду до Гудвіна попрохати трішки мозку.
— Мозок не найголовніше. У всякому разі — це не найкраще на світі, — сказав Дроворуб.
— Невже? — здивувався Страшило.