Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами. Вона не поїхала проводжати дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду і багато їжі: у кареті було повно пряників і кренделів, а в сидінні росли фрукти і горіхи.
— Прощавай! Прощавай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.
Оповідання п'яте
Маленька розбійниця
Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам. А вони цього не стерпіли.
— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких кучера і служників і витягли з карети Герду.
— Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що насунулись на очі.
— Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вона на смак! І вона витягла гострий блискучий ніж.
Це було жахливо!
— Ай! — закричала вона раптом. Її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх.
— Ах ти, жахливе дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.
— Вона гратиметься зі мною, — сказала маленька розбійниця, — і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.
І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали.
— Ач, як танцює зі своїм дівчиськом!
— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розпещена і уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах, смаглява.
Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:
— Вони не вб'ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся.
Ти принцеса?
— Ні, — сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.
Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:
— Вони не вб'ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — я краще сама вб'ю тебе!
І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м'яку і теплу.
От карета зупинилася. Вони в'їхали на подвір'я розбійницького замку. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен з них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.
Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам'яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.
— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток, — сказала розбійницька дівчинка.
Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.
Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.
— Вони всі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами. — Поцілуй його! — гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя. — А ось тут сидять лісові пустуни! — продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дерев'яними ґратами. — Цi двоє — лісові пустуни! Їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик "Бе", — і дівчинка потягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику. — Його теж треба тримати на прив'язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, — він дуже цього боїться.
І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.
— Хіба ти спиш з ножем? — спитала її Геpдa, з острахом дивлячись на цю річ.
— Завжди! — відповіла маленька розбійниця. — Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.
І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй клітинці; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб'ють її, чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:
— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санях Снігової Королеви вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб'ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!
— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?
— Вона поїхала, напевне, в Лапландію, — відповіли голуби. — Адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив'язі.
— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно! — Сказав північний олень. — Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.
— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.
— Лежи тихо, — сказала маленька розбійниця, — а то я штрикну тебе ножем.
Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів.
Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:
— Ну, хай буде так, хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.
— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали. — Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.
— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця — Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.
Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:
— Доброго ранку, мій любий козлику!
А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.
Коли стара хильнула з сьомої пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:
— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв'яжу тебе і випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслуховуєш.
Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив'язала її про всяк випадок і підсунула під неї м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.
— Ну, хай вже буде так, — сказала вона далі, — візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер руки у тебе, як у моєї матері.
Герда плакала від радості.
— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця. — Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.
І хлібини й окорок вона прив'язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив'язаний олень, і сказала йому:
— Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку!
Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:
— Прощавай!
Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.
— Фук! Фук! — почулося раптом з неба, і воно ніби зачхекало вогнем.
— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень. — Дивись, як світить!
І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі.
Хліб вони вже з'їли, окорок також і, нарешті, опинилися в Лапландії.
Оповідання шосте
Лапландка і фінка
Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну, — вона здавалася йому, далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.
— Ах ви, бідолахи! — сказала лапландка. — Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії; де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.
Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Геpдi добре її берегти, потім прив'язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.
— Фук! Фук! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки — дверей у неї зовсім не було.
Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди всю одежу, рукавиці й чобітки, — інакше Герді було б надто жарко, — поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам'ять, і потім сунула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.
Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди.