І в одній скляночці пшеницю, куди було встромлено сім патичків, оповитих вовною. Потому йому дали полумисок, в полумисок налили соусу з вина та прянощів з ікрою. Він пізнав його вже по запаху.
"Справді, між ротом та шматком багато чого може трапитися!" — промайнуло в нього, бо то була страва, яку готувала Микаїна. Як навіжений, побіг він до жриці, яка казала, що Микаїни немає у храмі, благаючи пустити його до тієї, яку він шукає. Зрозумівши, що це марно, він почав кликати Микаїну, співати пісню про рибу і, нарешті, втомлений, впав у затінку якогось дерева, все ше тримаючи в руці той полумисок.
Інші відвідувачі храму здивовано дивилися на нього. Він помітив одного чоловіка з дівчинкою, що видалася йому схожою на Микаїну, і на мить подумав, що й вони прийшли шукати Микаїну.
— Чи то не Микаїнин чоловік і її дочка? — запитав він сам себе. Дівчинка подивилась на нього крізь посмішку, яка була якось старша за неї саму. Аркадій хотів до них обізватися, але незнайомий крикнув у цю хвилину:
— Диви! — нахилився і з піску біля ніг Аркадія вийняв каблучку з великим зеленим каменем.
— Ми з цим добродієм знайшли каблучку! — сказав незнайомий дитині поряд з ним і додав, звертаючись до Аркадія:
— Нумо ділитися! Ти бери каблучку, бо її знайдено біля твоїх ніг, а мені дай срібляника.
Аркадій знітився, бо він розумівся на металі всіх гатунків і з першого погляду знав, що каблучка була дешевою підробкою, яку незнайомий носить у кулаці і начебто знаходить у піску в надії витягти гроші в легковажних. Це його засмутило, бо зрозумів, що з такого ошукача, навіть якби він справді був чоловіком Микаїни, неможливо витягти правдиву звістку.
Потім повз них пройшла та жриця, з якою він двічі розмовляв. На голові вона мала капелюха з риб'ячої шкіри. Вона сказала йому:
— Не засни під цим деревом. Хто тут засне, спатиме сімдесят років. І не побивайся більше за своєю Микаїною. Якщо вона пішла за сином Божим, вона щаслива і стала Його нареченою.
І жриця показала йому на дерев'яний ключ, що висів у підземеллі храму.
— Його знак — риба, тому Микаїна й одягала на голову капелюх з риб'ячої шкіри, який ми всі носимо, і ніколи вже більше не буде Микаїною. І твоєю нареченою вона не може бути далі. Її наречений зараз і Бог, і король, і ключ майбутнього... Я не знаю, де зараз твоя Микаїна,— додала наприкінці жриця,— але достеменно знаю, що вона інакше чує, ніж ти... І швидко, як усі жінки, бачить. Бачить швидше, ніж ви, чоловіки. Вона бачить майбутнє. Тому думай про свою Микаїну, як про цю смоковицю, яка вчить розповіді — коли її віти помолодшають і забуяють листям, знаєш, що скоро літо...
— А я? Що буде зі мною?
— Одягни й ти на голову капелюх з риб'ячої шкіри та присвяти себе Микаїниному Богові.
— Але я шукаю Микаїну, а не бога!
— Що таке бог?
— Бог є любов! Відколи Венера стала чоловіком? — відрізав Аркадій і пішов шукати корабель, щоб повернутися.
На кораблі був той чоловік з дочкою, якого він бачив біля храму. Аркадій надумав, яким чином витягти звістку про Микаїну у чоловіка і дівчини, не питаючи нічого. Він попестив дитину і хотів понюхати її долоні, чи не пізнає він у запаху батькової або дитячої руки піт і лій Микаїни, але розгубився, бо дівчинка намацала під плашем його член і за мить уміло підняла його.
— Піди зараз до мого татуся,— прошепотіла вона йому,— але потім прийди й до мене, усі відразу йдуть до татуся, а я зостаюся ні з чим...
У ту ж хвилину Аркадій відчув на плечі тверду руку незнайомого, який запитав, чого він хоче від його дочки. Аркадій зовсім зніяковів і ледь промимрив своє запитання:
— Добрий чоловіче, чи ти знав Микаїну?
Той посміхнувся, так що посмішкою йому розсунуло вуха, і сказав:
— Може, й так, але хтозна? Якщо ти будеш люб'язний зі мною і добре мене здоїш, може, й скажу тобі.— І його рука посунулася під Аркадієвий плащ.— У мене дві ліві ноги,— казав він, ялозячи весь час рукою,— я ловлю та приборкую простір, як дикого коня...
Доки незнайомий пухкав під ним, Аркадій намагався у його волоссі, одязі й тілі пізнати Микаїнин слиз та піт, вирішивши, що у разі, як відчує її запах, відразу повернеться до Понту або піде будь-куди на інший бік, куди його незнайомий направить,— з'явись хоч вогник надії, що можна зустріти Микаїну.
Проте все було даремно. На незнайомому не було Микаїниних слідів або запахів. Чоловік пахнув іншими чоловіками, а не Микаїною. Аркадій і тут не знайшов того, чого шукав, тоді як цей шукав те, що знайшов. Аркадій відштовхнув його, на що незнайомий промовив докірливо:
— Хіба ти мене не пізнав? Я ж і є Микаїна! Мій муж і батько цієї дитини, Ібик, наклав головою. Варвари відтяли її. А я спустилася у підземелля, що в гирлі Істра. Отут, де зараз пливе наш корабель. І благала в бога Хада голову свого мужа... Він дав мені її, і я повернулася у цей світ до своєї дитини з головою мого милого на плечах замість своєї. Це голова Ібика на мені. А моя, інакше кажучи, Микаїнина голова, залишилася в підземеллі...
Так знову брехав незнайомий.
Була ніч, чутно було, як на березі уві сні валували собаки зі зціпленими шелепами. Сидячи у своєму болю, як у кораблі, а в кораблі, як у проказі, Аркадій подумав, що людські душі подібні до їжі — вони різні, холодні й гарячі, одні гіркі й рідкуваті, наче гороховий суп, інші — зайчатина з городиною, а треті — крапля густого меду...
Його ж була в ту мить — звичайні помиї. І саме тоді уві сні до нього прийшла Микаїна, обняла його, перетворила його знову на самця і взяла в нього трохи чоловічого сімені.
— Можливо,— подумав він уранці з полегшенням,— можливо, від того сімені вона десь робить наших дітей.
IX.
Діставшись додому, у Вімінаціум, Аркадій знайшов монетний двір закритим. Він більше не діяв. На другому році свого правління римський імператор Гапієн закрив його. Оскільки монетний двір не почав працювати й наступного року, Аркадій перебрався з родиною до Стобі, де карбували місцеві монети. Тепер він працював із кліщами, нижня щелепа кліщів мала форму аверса монети, а верхня — форму реверса. Підготувавши та вимірявши мідні пластики, Аркадій розігрівав їх, поки вони не ставали ковкими. Тоді вкладав їх у кліщі, стискав і вдаряв по кліщах, виковуючи у такий спосіб мідяк.
Здавалося, що з ним усе гаразд, проте його дружина знала, що чоловік інколи уві сні на мить сивів, а за хвилину чи дві до нього знову повертався його колір волосся. Немовби це був короткочасний приплив старості, відлуння якогось минущого страху уві сні, що ніяк не міг вибитися на поверхню і перейти в дійсність.
Однієї ночі він прокинувся, сповнений жаху. На цей раз Микаїна прийшла до нього уві сні, щоб запитати:
— Скільки нам разом років?
Він порахував, що обоє мають рівно сто років, проте це його не злякало. Зрозумів, що він уже більше не у Вімінаціумі, а у Стобі, і що тепер, коли йому навіть поталанить і Микаїна схоче його відшукати, вона все одно не зможе його знайти. Бо вона вже не знає, де він є.
Тоді Аркадій вирішив щось робити. На цей раз він заходився карбувати штамп для кування монет.
Перед собою він поклав уламок черепиці, на якому колись недогарком і шилом намалював Микаїну, і почав переносити малюнок на форму. Тепер на дрібних мідних монетах, відлитих у Стобі, розходилося по всьому царству лице Микаїни на жіночих фігурах, що уособлювали Згоду (Concordia), Щастя (Fortuna) або багатство (Abundantia).
Почувши, що у Вімінаціумі знову працює монетний двір, Аркадій повернувся туди з родиною і відразу отримав завдання підготувати форму для монети, що зображує дружину царя Трояна Декія. Herenia Etruscilla дістала риси Микаїни та на Микаїнин лад зачесане волосся:
По краю монети Аркадій звичайно ставив назву місцевості, де відлито гроші. Таким чином, Микаїна, пізнавши своє обличчя на монетах, могла переконатися, що їх відливає Аркадій, а в разі, якщо захоче до нього повернутися, завжди знатиме, де він є.
Проте ця пошта начебто не досягла мети. Монети з обличчям Микаїни розходилися зі Стобі, а потім і з Вімінаціума по всьому царству, та все було марно. Минали роки, а про Микаїну не було ані чутки, ані згадки.
Він виглядав на десять років старішим, ніж був, і більше не мінявся, начебто зупинився десь у майбутньому, чекаючи самого себе і свої роки, що його наздоганяли. На шиї він носив вінок гострого перцю і часто вдавався до однієї особливої справи. Він намагався обірвати на корені кожну свою думку, тільки-но вона з'являлась. Однією щойно народженою думкою він убивав іншу свою, трохи старшу думку. Немовби каменем розбивав камінь. Отак поступово він залишився голий перед своїми почуттями. Тепер запахи, образи, звуки і дотики вбивали його думки...
— Думки є тільки прянощами душі,— дійшов він висновку і почав знову, як колись у юності, читати. Немов шукав чогось. І знайшов таки. В одній ванні прочитав у мозаїці такі слова: "Sic ego non sine te, nec tecum vivere possum". I тільки ввечері їх зрозумів, переклавши грецькою: "Отже, я не можу жити ані без тебе, ані з тобою".
Він був приголомшений. Слова у ванні зверталися саме до нього і говорили про його долю.
Тоді з Аркадієм трапилося те, чого він не міг бачити. Над лівим плечем його з'явився малесенький червоний метелик. І більш не хотів відлітати. Йшов за ним, як щеня, але Аркадій його не помічав, бо метелика лише він не міг бачити. Натомість його угледіла його дочка Флацила.
Невдовзі потому якийсь чоловік приніс і передав Аркадієві клубок червоних вовняних ниток. Була весна, була ніч, чутно було, як десь якась рабиня вчить птаха говорити. Птах був нетямущий і насилу й з помилками повторював задані слова.
— Цей клубок вовни тобі посилає Микаїна,— сказав невідомий,— це єдине, що лишилося після неї. Вона десять днів тому померла.
— Де? — запитав Аркадій, але не мав відповіді. Невідомий і сам не знав. Він лише виконував розпорядження якогось приятеля, що попросив його про послугу, коли вже той іде у Вімінаціум...
Отже, Аркадієві пошуки згасли самі по собі. Він пішов на берег Данубіоса у заїжджий двір, де колись сидів із Микаїною після випадку на пороні, дивився на дерев'яні фігурки качок, курей і зайців, на дерев'яні яйця, куріпок і поросят, що стояли у корчмі, вказуючи, яку їжу можна тут дістати, і не міг втішитися.