Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.
— Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, — мовив вiн.
— Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.
— Гiпнотизери? Друже, ви добираєтеся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месiєю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде?
— Ви знали, — розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.
— Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормальної людської iстоти — не для вас? З цього вiн не смiявся.
— Звiсно, ви маєте рацiю, — сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував їх вiд раку, i не минає й тижня, як тебе знов оточує цiлий натовп. Отож лiтак допомагає менi пересуватись, i це мене дуже влаштовує, бо нiхто нiколи не знає, звiдки я прибув чи куди подамся.
— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.
— Он як?
— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного... це повiльний, дуже повiльний... але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.
— Але ж їм потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месiєю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того, нема такої проблеми, вiд якої не можна втекти.
Я з'їхав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.
— Це ви цитуєте песика Снупi? [Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв.]
— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.
— Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар...
Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi здається, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?
— Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Вирує людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступаєте, щоб проректи своє слово?
— Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей.
Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову.
Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:
— Ось що я хотiв би сказати в iм'я Господа нашого: коли ти так сильно жадаєш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. I ти матимеш їх! Чини так, нiби вони твої, — i вони твої! Рiчарде, скажiть менi — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месiї.
— Коли так дивитися, то дiло й справдi втрачає свою привабливiсть, — зауважив я, затягуючи останнiй болт. — Куди нам сьогоднi лежить дорога?
Дон пiдiйшов до моєї кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою... i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.
— Не знаю, — сказав вiн. — Не знаю, куди нам лежить дорога.
— Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Вiн зiтхнув.
— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.
Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком — i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не скоїться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: "Але я намагаюсь про це не думати", — змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цiєї людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботi часом почуваєш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.
Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд — назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати.
4
— Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато знаєте! Чи, може, менi це тiльки здається? Нi. Знаєте ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас якось готували на роль Учителя?
— Тобi дають книгу, i ти читаєш.
Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на нього:
— Книгу?!
— "Пiдручник Спасителя". Це — своєрiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у мене був примiрник, якщо вас цiкавить.
— Так, звiсно! Ви маєте на увазi звичайну книгу, що пiдказує вам?..
Якусь хвилю вiн порпався в багажнику — у "Тревел-ейра" вiн одразу ж за пiдголiвником — i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд замшевої.
Посiбник Месiї
Нагадування для розвиненої душi
— Що ви мали на увазi, коли сказали: "Пiдручник Спасителя"? Це ж "Посiбник Месiї".
— Що так, що так — хiба не однаково?
Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час збиратися в полiт.
Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв.
Перспектива —
скористайся нею або облиш її.
Якщо ти звернувся до цiєї сторiнки,
значить ти забуваєш: усе, що
дiється навколо тебе, не є
реальнiстю.
Подумай про це.
Пам'ятай, звiдки ти прийшов,
куди йдеш, а передовсiм — чому ти
створив халепу, в яку втрапив.
Пам'ятай, що конатимеш жахливою смертю.
Все це — добра пiдготовка, i ти дiстанеш
вiд неї бiльше втiхи, якщо
зберiгатимеш цi факти у своїй
свiдомостi.
А проте, сприймай свою смерть досить поважно.
Якщо ти смiятимешся дорогою до мiсця твоєї страти —
це, як на загал, буде незрозумiлим для менш розвинених
створiнь, i вони називатимуть
тебе божевiльним.
— Ви прочитали оте — про втрату перспективи, Доне?
— Нi.
— Там говориться, що людина має сконати жахливою смертю.
— Це зовсiм не обов'язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи вiдчуває людина бажання залагоджувати справи.
— А ви конатимете жахливою смертю?
— Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння — цього має бути досить. Вирiшу за кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов.
Я сприйняв це за жарт — адже Дон не раз уже так жартував. Не знав я тодi, що вiн говорив про тi кiлька тижнiв цiлком серйозно.
Я знову заглибився в книжку: менi здавалося, що саме такого знання потребує Вчитель.
Пiзнавати —
це навчатися того,
що ти вже знаєш.
Дiяти — це демонструвати,
що ти це знаєш.
Навчати iнших — це нагадувати їм,
що вони знають усе так само, як i ти.
Всi ви — учнi, виконавцi,
вчителi.
Єдиний твiй обов'язок
у будь-якому з життiв — бути
праведним перед самим собою.
Бути праведним перед кимось або чимось iншим
не тiльки неможливо —
це ознака фальшивостi
месiї.
Найпростiшi запитання —
водночас i найглибшi.
Де ти народився? Де твiй дiм?
Куди ти йдеш? Що ти робиш?
Замислюйся над цим
час вiд часу
i спостерiгай за тим,
як змiнюються вiдповiдi.
Найкраще
ти навчаєш того,
чого найбiльше потребуєш
навчитися сам.
— Рiчарде, вам наче мову одiбрало, — сказав Шiмода, так нiби йому кортiло поговорити зi мною.
— Еге ж, — озвався я не полишаючи читати. Якщо ця книга призначена тiльки для Вчителiв, я не мав намiру вiдриватися вiд неї.
Живи так,
щоб нiколи не соромитись, як
щось сказане чи зроблене
тобою стане вiдомим
у свiтi —
навiть, якщо тi вiдомостi
будуть неправдивi.
Твої друзi
пiзнають тебе краще
в першi хвилини зустрiчi,
анiж твої знайомi зможуть
пiзнати тебе
за тисячу рокiв.
Найкращий спосiб уникнути
вiдповiдальностi —
це сказати: "На менi лежить
вiдповiдальнiсть".
Я завважив у тiй книжцi ще одну дивину.
— Доне, на сторiнках немає номерiв.
— Немає, — пiдтвердив вiн. — Просто розгортаєш її — i там саме те, що тобi потрiбно.
— Чарiвна книга!
— Нi. З будь-якою книгою можна так. Навiть iз старою газетою, якщо читати досить уважно. Хiба не траплялося, що замислившись над якоюсь проблемою, ви розгортали першу-лiпшу книгу, яка тiльки була напохватi, i раптом прозрiвали од того, що вона вам говорила?
— Нi.
— Ну то спробуйте колись.
Я спробував. Заплющив очi i намагався уявити собi, що ж зi мною станеться, якщо я й надалi подорожуватиму з цим дивовижним чоловiком. Його товариство тiшило мене, але я не мiг позбутися вiдчуття, нiби щось аж нiяк не втiшне має скоїтися з ним найближчим часом, i менi дуже не хотiлося бути цьому свiдком. З такою думкою я розгорнув книжку, все ще не розплющуючи очей, потiм розплющив їх i прочитав:
Через усе твоє життя
тебе веде
внутрiшня жага пiзнання —
ця неспокiйна духовна сутнiсть,
яка i є твоїм справжнiм "я".
Не вiдвертайся
вiд можливих рiзновидiв майбутнього,
аж поки не пересвiдчишся, що в них
немає чого навчитися.
Ти завжди вiльний
змiнити свiй вибiр
i обрати iнше майбутнє
чи iнше
минуле.
Обрати iнше минуле? Буквально чи образно? Як це зрозумiти?..
— Схоже на те, Доне, що мiй розум розладнався. Не знаю, чи здатен я навчитися такого.
— Практика. Трохи теорiї i багато практики, — сказав вiн.