Нехай тепер стовбичить там і лупить на неї очі скільки хоче!
— Ти нахвалялася дати мені в пику, то чому не даєш? — гукнув Бірк. — Я зараз буду біля тебе!
— Бачу, — сказала Роня.
Бірк гайнув на другий бік. Але дівчина не дочекалася, поки він опиниться біля неї. Вона перескочила назад і вирішила стрибати, якщо буде треба, поки їй вистачить духу. Аби тільки уникнути Бірка.
Далі вони вже нічого не бачили. Тільки стрибали. Мов навіжені, стрибали туди й назад через Пекельну прірву. Жодне з них не чуло нічого, крім свого важкого віддиху. Та й чути не було чого. Бо навколо стояла прикра тиша, лише часом крякали ворони, що сиділи на вежах фортеці. Здавалося, ніби ціла Матісова фортеця затамувала подих, очікуючи на щось страшне, що ось-ось мало статися.
Так, скоро ми обоє попадаємо в провалля, подумала Роня. Тоді принаймні настане край цьому безперервному стрибанню.
Бірк саме стрибнув через провалля навпроти Роні, і вона, щоб уникнути його, гайнула на другий бік. Вона вже й не знала, вкотре. Дівчині здавалося, ніби вона ціле своє життя тільки те й робила, що стрибала через провалля, аби уникнути зустрічі з Борчиним поганцем.
Враз вона побачила, що Бірк зісковзнув з відколеного каменя на краю провалля, на який саме стрибнув. І почула його крик, перше ніж він зник у глибині.
Потім Роня чула вже тільки ворон. Вона заплющила очі, бажаючи одного: щоб цього дня ніколи не було. І щоб ніколи не було Бірка. І щоб вони ніколи не стрибали.
Нарешті вона поплазувала на животі до краю провалля й зазирнула в нього. І побачила Бірка. Він стояв на чомусь просто під нею, на камені чи на уламку балки — щось там виставало з розколеного муру саме настільки, аби можна було впертися в нього ногами. Бірк стояв там над глибоким проваллям і відчайдушно шукав руками опори, щоб учепитися й не впасти на дно. Але він знав і Роня також знала, що без сторонньої допомоги він не вибереться звідти. Він стоятиме там, доки вистачить сили, і обоє вони знали, що потім уже не буде більше Бірка Боркасона.
— Тримайся, — сказала Роня.
І хлопець глузливо відповів:
— Певне, а що ж мені робити!
Та в голосі його бринів страх.
Роня швиденько розмотала плетену шкіряну линву, яку завжди носила змотану в клубок на поясі. Та линва часто ставала їй у пригоді, коли доводилось на щось вилазити чи видряпуватись. Тепер Роня на одному кінці линви зробила великий зашморг, а другий обв'язала навколо себе. Потім спустила линву в провалля й побачила, як заблищали в Бірка очі, коли зашморг загойдався в нього над головою. Так, линви якраз вистачило, і це було велике щастя для Борчиного поганця.
— Затягни на себе линву, якщо можеш, — сказала вона. — Потім почнеш вилазити, коли я гукну. Але не раніше!
Грім, що влучив у фортецю тієї ночі, як Роня народилася, звалив із вежі кам'яну брилу. Тепер вона здіймалася горою неподалік від краю провалля. Роня лягла плазом за ту брилу й гукнула:
— Вилазь!
І відразу відчула, як натяглася линва навколо її стану. Їй було боляче. Бірк спинався вгору, і щоразу, коли він натягував линву, Роня тихо стогнала.
Скоро я розколюся навпіл, як Матісова фортеця, подумала дівчина і зціпила зуби, щоб не закричати.
Та раптом линва ослабла. Бірк підбіг до каменя й глянув на Роню, що й далі лежала і дослухалася, чи вона ще дихає, чи вже ні. Він сказав:
— Он де ти лежиш!
— Так, онде я лежу, — мовила Роня. — Ти вже не будеш стрибати?
— Ще раз доведеться стрибнути. Щоб опинитися на своєму боці. Адже мені треба повернутися додому, до Борчиної твердині!
— Спершу скинь із себе мою линву, — сказала, підводячись, Роня. — Я не хочу бути зв'язана з тобою довше, ніж треба.
Бірк зсунув із себе зашморг.
— Ну звичайно, — сказав він. — Та після всього цього я, мабуть, однаково буду прив'язаний до тебе. Без линви.
— Дуже ти мені потрібен, — мовила Роня. — І ти, і твоя Борчина твердиня! Іди до бісової матері!
Вона стиснула кулак і вгатила Бірка просто в ніс. Він усміхнувся.
— Хіба я не цього від тебе домагався? Але ти була добра, коли рятувала мені життя, і я дякую тобі за це.
— Кажу, йди до бісової матері, — мовила Роня й кинулась навтіки, навіть не оглядаючись.
Та коли вона була вже біля кам'яних сходів, що вели з вежі вниз до Матісової фортеці, то почула, як Бірк гукнув:
— Слухай, дочко розбійника, може, ще зустрінемось колись?
Роня повернула голову й побачила, що хлопець приготувався до останнього стрибка.
— Маю надію, що ти знов упадеш у провалля, поганцю! — крикнула вона.
Вийшло ще гірше, ніж Роня сподівалася. Матіс так осатанів, що навіть його розбійники полякалися.
Але зразу ніхто не повірив, що дівчина розповіла правду, і Матіс уперше розгнівався на неї.
— Трохи можна і прибрехати, й вигадати, часом така брехня буває навіть смішна. Але теревенити такі нісенітниці! Борчині розбійники в моїй фортеці! Ото набалакала! В мене кров закипає з люті, хоч я знаю, що це брехня.
— Це не брехня, — відповіла Роня.
І знов спробувала розповісти про все, що довідалась від Бірка.
— Ти брешеш, — сказав Матіс. — Уже саме те, що в Борки є син, — брехня. Я завжди чув, що він не може мати дітей.
Усі розбійники мовчали, ніхто не зважувався озватись. Та нарешті Бевзень розтулив рота:
— Може, й чув, але хлоп'я в нього таки є. Те, що Ундіса привела з переляку, коли так страшно гриміло. Як у нас знайшлася Роня, пригадуєш?
Матіс витріщив на нього очі.
— І мені й досі ніхто не сказав? Яку ще чортівню ви приховуєте від мене?
Він нестямно озирнувся навколо, потім, люто заревівши, схопив у кожну руку по кухлю з пивом і так торохнув ними об стіну, що пиво бризнуло на всі боки.
— І тепер Борчине гадюченя лазить по дахові моєї фортеці! Ти, Роню, розмовляла з ним?
— Він розмовляв зі мною, — відповіла дівчина.
Матіс знов заревів, тоді схопив баранячий окіст, покладений для розбійників на довгому столі, і торохнув ним об стіну так, що лій бризнув на всі боки.
— І ти кажеш, що те гадюченя торочить, ніби його звироднілий батько з усім своїм розбійницьким кодлом перебрався в північну фортецю?
Звичайно, Роня боялася, що батько навіть не вислухає її до кінця, а зразу осатаніє з люті. Та щоб витурити Борчиних розбійників, потрібна була лють, тому вона сказала:
— Так, і тепер вона зветься Борчина твердиня, затямте собі раз назавжди.
Матіс знов заревів, схопив казан з юшкою, що висів над полум'ям, і шпурнув ним об стіну так, що юшка бризнула на всі боки.
Ловіса мовчки слухала його й дивилася, що він робить. У ній також кипіла лють. Вона підійшла до Матіса з яйцями, які щойно принесла з курника, й сказала:
— На ось ще й їх. Але май на увазі, що прибиратимеш після себе сам!
Матіс узяв яйця разом із торбиною і, люто заревівши, торохнув ними об стіну так, що жовтки порозтікалися.
А тоді заплакав:
— Досі я казав, що ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Так воно й було. А тепер…
Він як стій упав додолу й почав ридати, кричати, проклинати все на світі, аж поки Ловісі набридло слухати його.
— Та годі вже тобі! — мовила вона. — Якщо в тебе в кожусі завелися воші, то хоч би ти скільки лежав і скиглив, нічого не "допоможе. Краще встань і щось роби!
Голодні розбійники вже сиділи за столом. Ловіса підняла з долівки баранячий окіст і трохи обтерла його.
— Від того, що Матіс кинув його додолу, окіст тільки став м'якший, — заспокоїла вона розбійників і понарізувала їм товсті шматки м'яса.
Насуплений Матіс підвівся з долівки й теж сів до столу. Але нічого не їв. Схиливши чорну розпатлану голову на руки, він сидів, стиха мурмотів щось собі під ніс і часом зітхав, так гучно, що чути було на цілу залу. Тоді Роня підійшла до нього, обняла за шию і притулилася щокою до його обличчя.
— Не журіться, тату, — сказала вона. — Адже їх треба тільки вигнати!
— Не так легко їх буде вигнати, — гірко відповів Матіс.
Вони просиділи перед вогнищем цілий вечір, обмірковуючи, що робити далі. Як їм вигнати воші з кожуха, як викурити Борчиних розбійників з фортеці, де вони міцно засіли, — ось що турбувало Матіса. Але найдужче йому кортіло довідатись, як ті хитруни з хитрунів, ті злодійкуваті собаки пролізли до фортеці, а його розбійники навіть нічого не помітили. Адже кожен, хто добирався до Матісової фортеці верхи чи пішки, мав пройти через Вовчу пастку, а її охороняли вдень і вночі. І ніхто там не бачив бодай тіні Борчиних розбійників. Лисий Пер глузливо засміявся.
— А ти як гадав, Матісе? Що вони прогулюватимуться повз Вовчу пастку й чемно казатимуть: "Відійдіть-но вбік, ласкаві приятелі, бо цієї ночі ми маємо намір перебратися в північну фортецю?"
— То скажи, як вони туди дісталися, коли ти такий мудрий?
— Принаймні не через Вовчу пастку й головну фортечну браму, — відповів Лисий Пер. — Звичайно, добралися з північного боку, де в нас немає варти.
— А навіщо там виставляти варту? Там же немає в'їзду до фортеці, та ще й круча спадає прямовисно. Чи, може, вони, як мухи, вміють лазити прямовисними стінами? А тоді прослизати вузькими бійницями, га?
Потім він щось згадав і підозріло глянув на Роню.
— А ти що робила на даху фортеці?
— Остерігалася, щоб не впасти в Пекельну прірву, — відповіла дівчина.
Вона пошкодувала, що не розпиталася в Бірка про все докладніше. Може б, їй пощастило довідатись, як Борчині розбійники дісталися до північної фортеці. Та хіба тепер час думати про це?
Матіс виставив нічну варту не тільки біля Вовчої пастки, а й на даху.
— Борчине нахабство не має меж, — сказав він. — Ану ж він іще майне через Пекельну прірву, мов дикий бугай, і вишпурить нас із Матісової фортеці з усіма манатками.
Він схопив кухоль з пивом і торохнув ним об стіну так, що аж піна розбризкалась по залі.
— Я лягаю, Ловісо! Але не спати, а думати про тих поганців і проклинати їх. І лихо тому, хто мені заважатиме!
Роня також довго не спала того вечора. Раптом усе здалося їй несправедливим і сумним. Чого так має бути? Хоча б той Бірк — адже вона спершу зраділа, як побачила його. І треба ж, щоб так усе обернулось: нарешті вона зустріла однолітка, і виявилося, що то гидкий Борчин злодійчук!
4
Другого дня Роня прокинулась дуже рано. Та її батько вже сидів біля столу і їв кашу. Він похмуро підносив ложку до рота, але часом забував, що його треба розтулити. З'їв він тієї каші небагато, а тоді й зовсім перехотів їсти, коли Плескатий, що разом із Зухвальцем і Тупаком стояв уночі на чатах біля Пекельної прірви, вбіг до кам'яної зали і вигукнув:
— Матісе, на тебе чекає Борка! Він стоїть по той бік провалля, копилить губу і торочить, що хоче негайно поговорити з тобою!
Сказавши це, Плескатий відскочив убік і добре зробив, бо тієї ж миті повз самісіньке його вухо пролетіла миска і вдарилася об стіну так, що всю її обляпала каша.
— Прибиратимеш за собою сам, — суворо наказала Ловіса, та Матіс не почув її слів.
— Он як, Борка хоче поговорити зі мною! Трясця його матері, зараз поговорить, але після цього йому вже не захочеться більше говорити.