Це як м'ясо й міцна брага разом, воно вбиває всяку втому, та й пропасницю, що нападає після дощу.
Він видобув з-під мокрого пояса невеличку бляшану табакерку і тицьнув у руку Фіпдлейсонові зі словами:
— Не бійся! Це просто опій — чистий мальвійський опій.
Фіндлейсон витрусив на долоню дві чи три темно бурих кульки і, ледве тямлячи, що робить, проковтнув їх. Принаймні це добрий засіб від пропасниці, тієї пропасниці, що вповзала до нього з болота під ногами — а крім того, він не раз бачив, на що буває здатен Піру в гнилий осінній туман, ковтнувши кульок з бляшанки.
Лашкарові очі проясніли, і він кивнув головою.
— Ось зараз… зараз сахіб почує, що йому знов думається добре. Я теж… — він застромив пальці в свою скарбничку, поправив мату, накинуту на голову, і знову присів, утупивши очі в баржі. Вже так смеркло, що не видно було далі першого бика, і ніч неначе додавала річці нової сили. Фіндлейсон стояв, понуривши голову на груди, і думав. Одного прогона — сьомого — він ще не встиг до кінця обрахувати. Але тепер цифри з'являлись перед очима тільки по одній, і то рідко-рідко. А у вухах щось бриніло густим, м'яким тоном — мов найнижча нота на контрабасі, — і про цей звук, що нагонив сон, він думав, здавалось, цілі години. А тоді почув, що Піру стоїть поряд і кричить йому у вухо: луснув дротяний швартов, і баржі понесло. Фіндлейсон побачив, як ціла флотилія розгортається віялом, чути було протягле вищання дротяних тросів, що терлись об борти.
— Пливучим деревом ударило! Тепер усе занесе! — кричав Піру. — Головний швартов луснув. Що ти робиш, сахібе?
У Фіндлейсоновій голові раптом сяйнув хитромудрий план. Він побачив систему тросів, натягнених від баржі до баржі, як струни, під прямими кутами, немов шнури білого вогню. І один з тих тросів був головний. Він бачив його. Якщо його спіймати, то цілком напевне, з математичною точністю можна вернути розкидану флотилію барж до заводі за баштою. Тільки чому це Піру так відчайдушно обхопив його за поперек і тягне назад, подумав він, кваплячись униз, до води. Треба було якось відчепитись від лашкара, помалу, не брутально, але відчепитися, щоб урятувати баржі, а також показати, як просто можна зробити річ, що здавалась такою складною. А потім — хоча то була вже марниця — дротяний трос вирвався з руки, обпікши долоню, високий берег зник, а заразом і всі складники задачі — баржі, що повільно розсипались по воді. Фіндлейсон опинився в темряві, під дощем, у баржі, що крутилась на воді, наче дзиґа. Він сидів, а Піру стояв над ним.
— Я забув, — неквапно промовив лашкар, — що для охлялого й незвиклого опій гірший за хміль. Хто втопиться в Ганзі, той іде до богів. Тільки я поки що не хочу ставати перед очі таким великим особам. Сахіб уміє плавати?
— А нащо? Я вмію літати — хутко, як вітер, — непевним язиком відповів Фіндлейсон.
— Він ошаленів, — пробурмотів сам до себе Піру. — Відкинув мене, мов торбину кізяків. Ну що ж, він не побачить своєї смерті. Ця баржа не витримає і години, навіть як не розіб'ється ні об що. А недобре дивитись на свою смерть ясними очима.
Він ще раз підкріпився зі своєї бляшаночки, присів на носі хисткої латаної баржі, і втупив очі в дощ, у чорну порожнечу. Темна дрімота огортала Фіндлейсона, інженера і начальника, чий обов'язок зв'язував його з мостом. Важкі дощові краплі пронизували його тисячами холодних шпичок, і вага всього часу, який минув від створення світу, обтяжувала йому повіки. Фіндлейсон думав і почував, що він у цілковитій безпеці, бо вода така тверда, що можна сміливо вийти з човна, широко розставити ноги, щоб не хитатись — це було найголовніше, — і тебе вмить, без перешкод донесе до берега. Та йому набігла ще краща думка. Адже досить тільки напружити волю, і душа перекине тіло на берег, як вітер переносить папірець. Просто перелетіти, ширяючи, мов шуліка. Баржа п'яно крутилась на воді, і зринула ще одна думка: а що як вітер підхопить звільнене тіло? Чи піднесеться воно шулікою вгору, щоб сторчголов упасти на далекі піски, а чи безвладно теліпатиметься в повітрі віки-вічні? Фіндлейсон схопився за борт, щоб удержатись, бо йому здалося, що він ось-ось злетить, ще не обміркувавши всього.
На темношкірих опій діє не так сильно, як на білого. Піру сприймав те, що з ним робилося, благодушно-байдуже.
— Не витримає, — пробурмотів він. — Он які вже щілини. Якби це добрий човен з веслами, можна б вигребтись, а що з цього дірявого корита? Фінлінсон-сахібе, вже повно води.
— Аччха! Я йду. Ходімо разом.
Думкою Фіндлейсон уже покинув баржу і кружляв високо в повітрі, видивляючись, на що стати ногами. А його тіло лежало в кормі, і вода хлюпалась йому об коліна. Фіндлейсона аж жаль узяв на таку прикру безпорадність.
— От комедія! — сказав він сам до себе, летячи у високості. — Це ж… Фіндлейсон… начальник будівництва Кашійського мосту. Мабуть, і він потоне, сердега. Потоне так близько від берега. Я… я вже на березі. Чого й він за мною не йде?
На превелику прикрість він відчув, що душа його знов вернулась до тіла, а те тіло борсається, захлинаючись, у глибокій воді. Повернення було страшенно болісне, одначе треба ж боротися за своє тіло. Він усвідомлював, що відчайдушно чіпляється за мокрий пісок і рветься вперед широчезними кроками, як ото ходять уві сні, щоб не втратити дна зпід ніг у прудкій течії, аж поки виборсався з обіймів річки і впав, захеканий, на мокру землю.
— Ще не судилося! — гукнув Піру йому в вухо. — Боги пожаліли нас.
Лашкар ступав дуже обережно, шелестячи якимсь посохлим бадиллям.
— На цім пагорку торік сіяли індиго, — провадив він. — Людей ми тут не знайдемо, але будь уважний, сахібе, бо повінь позганяла все гаддя знад річки на сто миль уздовж. А ось і блискавка вслід за бурею. Тепер щось розгледимо; тільки ступай обережно.
Та Фіндлейсон не почував ніякого страху перед зміями, він був вільний від усіх звичайних людських почуттів. Утерши мокрі очі, він став бачити напрочуд ясно, а йшов, як йому здавалося, семимильними кроками. Десь у пітьмі вічності він збудував міст — міст, що перетинав безмежні простори осяйних морів; але Потоп змив той міст, лишивши під небом тільки оцей острівець для Фіндлейсона і його товариша, що лиш двоє зосталися живі з усього людського роду.
Безнастанні блискавки, гіллясті, синюваті, освітлювали все, що можна було побачити на тому клаптику води серед повені: трохи колючих кущів, гайок розгойданого, рипучого бамбуку та сірий корчуватий піпал[14], що вкривав розлогим гіллям індуський храм, над яким тріпотів пошарпаний червоний прапорець. Той самітник, що колись жив улітку у цьому храмі, давно вже його покинув, і негода звалила помальовану червоним статую його бога. Фіндлейсон і Піру, обважнілі, з важкими повіками, переступили попіл вимощеного з цегли вогнища й посідали під захистком дерева, а дощ і річка ревли далі в один голос.
Враз затріщало індигове бадилля, засмерділо чередою, і під дерево впхався крізь кущі величезний, мокрий від дощу брахманський бугай. У спалахах блискавки видніло тавро на його боці — тризуб, знак Шіви[15], і могутня голова та загривок, і вогнисті булькаті очі, й лоб, увінчаний намоклим вінком із гвоздик, і шовковисте воло, що трохи не тяглось по землі. А позад нього чути було тріск, і важкий тупіт, і сопіння — від води надходили ще якісь тварини.
— А ми тут не самі, — сказав Фіндлейсон, зіпершись головою на стовбур і дивлячись крізь напівсплющені повіки в блаженному спокої. — Тут ще хтось є.
— Авжеж, — прохрипів Піру. — І не малий.
— А хто ж то такий? Я не бачу виразно.
— Боги. Хто ж бо ще? Поглянь!
— А, справді! Боги, аякже — боги! — Фіндлейсон усміхнувся, і голова впала йому на груди. Піру казав щиру правду. Після Великої повені хто ж іще міг зостатися живий у цій країні, як не боги, що її створили, — боги, яким ночами молилось селище біля мосту, боги, що були на устах у всіх і правили долею всіх? Він не міг підвести голови, ні ворухнути пальцем — така його здолала млість, а Піру тільки всміхався безтямно у світлі блискавок.
Бугай спинився перед храмом і нахилив голову до мокрої землі. Зелений Папуга в гіллі піпала обтріпнув мокрі крила й заверещав крізь гуркіт грому, а коло під деревами заповнили рухливі тіні тварин. Слідом за Бугаєм підійшов самець чорної антилопи — такого Фіндлейсон міг бачити хіба тільки в снах-спогадах зі своїх попередніх життів: самець з гордо піднесеною головою, ебеновою спиною, срібним черевом і блискучими рівними рогами. А поряд нього, пригнувши голову до землі, світячи зеленими очима з-під навислих брів, а хвостом безперестану шмагаючи посохлу траву, виступала Тигриця — черевата, з вислими щоками.
Бугай ліг на землю коло храму, а з темряви вискочила велетенська сіра Мавпа й сіла, як людина, на місце поваленого ідола; дощові краплі скочувались, мов діаманти, з її волохатої шиї та пліч.
Ще нові й нові тіні снувалися поза кругом, між них п'яний чоловік, що розмахував жезлом і баклагою. А тоді почулось хрипке ревіння з-під землі:
— Повінь уже минає! Година за годиною вода спадає, а їхній міст стоїть!
"Мій міст, — подумав Фіндлейсон. — Певне, він уже старезний. А яке діло богам до мого мосту?"
Він повернув очі в той бік, звідки в темряві чулося ревіння. Перед звірів, люто б'ючи хвостом на обидва боки, виповзла на череві Крокодилиця — тупорила ганзька Крокодилиця, пострах бродів.
— Вони зробили його занадто міцним на мою силу. За цілу ніч я змогла відірвати тільки трохи дощок. А мури стоять. Башти стоять. Вони скували мою течію, і річка вже не вільна. О Небесні, здійміть з мене це ярмо! Верніть мені вільну воду від берега до берега! Це я мовлю — Матір Ганга. Справедливості богів! Уділіть мені справедливості богів!
— А я що казав? —прошепотів Піру. — Це справді Панчаят[16] богів. Тепер ми знаємо, що всі люди згинули, крім нас двох, сахібе.
Папуга знову вереснув і стріпнувся, а Тигриця, прищуливши вуха, злісно загарчала.
Позаду, в густій тіні, заколивались великий хобот і блискучі ікла, і глухий буркіт порушив тишу, що настала після того гарчання.
— Ми всі тут, о Великі, — промовив густий голос. — Єдиний і многі. Шіва, мій батько, тут — із Індрою[17]. Калі вже промовила своє слово. І Хануман теж слухає.
— Каші сьогодні без свого котваля![18] — закричав чоловік з баклагою, кинувши жезл додолу, і на острівці аж залящав собачий гавкіт.