Надія? Чи якісь привиди?
"Надія!" – сказали мені три тіні,
і в ніч відпливли, зникнути раді.
"Привиди!" – і почуття змінились
у тих, хто горе біженців бачив.
"Надія!" – тіні сказали знову:
"Пий її гіркоту, живи її словом,
але – ніколи не забувай!"
"І будь, і співай, і навіть в темряві.
Бо завжди є індивідуалісти,
що захищають себе мовчанням,
захищають свої інтереси страхом…
Майбутнє вже вміє знищувати –
зрушить закон, озвучить таємність:
так, як Орфей та його пісенність…"
Ще довго дзвенів у повітрі їх голос,
але одночасно я чув і їх кроки –
як може каміння, повне мовчання,
передавати крок волхва звучання.
Три волхви, що йшли крізь пустельні віки
тяжкою дорогою – вслід за людиною,
що мала колись лише народитися…
____________________
"Три волхви чи три королі" – це вираз, який походить від біблійної легенди про трьох волхвів, котрі прийшли поклонитись новонародженому Ісусу Христу. Вираз "Три королі" дуже часто вживається в чеській та словацькій народній культурі, символізуючи священний дар (жертвоприношення), тобто поклоніння чомусь прекрасному, величному, небесному. У поемі В. Голаня образи волхвів стали своєрідним духовним взірцем, перед якими діяння людей тьмяніють та виявляють себе з гіршої сторони, а в V розділі поеми є глибокі філософські роздуми про суть життя людей на землі та про завдання поета, тобто про значення духовності в земній цивілізації:
І думав я, чим є те тіло
в ідеології сичання,
чим є ті люди в їх риданнях,
чим є всі біди без поета,
без самоти і без сонета…
А в VІ розділі поеми автор висловлює впевненість, що головними для людей є загальнолюдські цінності (рука Бога знищить кордони), в тому числі й національна ідентичність (єдина проблема – в стилі), але розуміння цих цінностей приходить тільки через біль:
А проте! Біль дарує нам вірність –
через почуття, яке ти витримаєш.
Симпатія – не згасає,
Єдина проблема – в стилі.
Людей манить рука Бога.
І цей потяг – знищить кордони.
Перший заповіт
Пам'яті Р. М. Рільке
І
Ранок у парку… Хиткий мужичок
Іде алеєю… Годувати пташок…
Сама то буденність, але проте
такий він зім'ятий, сірий, потертий,
ніби в самій волосині він спав,
у волосині горя, біди та смерті…
І хоча він до шиї притискує шарф,
шарф не приглушить гортанні ридання,
ридання, що сором не подолав,
сором, що змушує тіло страждати…
Вигулькнув перший промінчик сонця,
пломбує він зуби усім скульптурам
й не претендує на іншу кров.
Вже ранок… Тікає місяць повний
й гукає ночі: "Ану, відкуси!"
Сирена дахи з будинків зносить
задуха зливає свої кип'ятки.
Тяжким стародавнім озброєнням
слова розділяють волю надвоє…
Здається, що мертві ворушаться,
тіла свої загортають в халати,
молодою красою хизуються,
перетворюючись на реальне,
а згодом, ніби чужими повіками,
шепочуть: якби то іще подрімати
і коливаються… в долонях ліні.
Потім вітаміни скриплять…
Грінки вулиць, змащені
часником натовпу, смердять,
зібране молоко годин тане,
і речі, які колись збирали
від звичайних людських обрядів,
від справжніх життєвих обставин,
перетворяться на привид міфу,
що схиляє життя до якогось
жахливого сну без виходу.
Ностальгія по дому стискує,
і драма передсмертної миті
підходить до тебе вже близько.
Чути голоси із різних зон:
"Якщо вже немає, то краще тоді –"
"Та дивись же, прийди на бетон! –"
"Проценти? Це…" "Обережно, таксі!"
"…від зурочення, як ти це вмієш".
"Оксамит? Та ні! Його ж прасують
зі зворотної сторони" – "Так, коли лягли…"
"Вже немає?" "Прощавай! " "На три голки,
навряд чи більше?" – "Коли ти не чуєш,
то напиши…" "До мого тіла це ліпше
пасує, але…" "Здрастуйте, діти…"
"…блиск на носі – його збільшує".
"Газети! Спецвипуск…" "Це нісенітниця,
дай-но сюди…" "О, то цілюща вода!"
"Два лиш за крону, два лиш за крону,
загострять ваше палке кохання
лимони! – вони – о-о-о…" "То струна?"
"Отримаєш шану, коли будеш вестись
шанобливо –" "Ні, вже наступного літа!"
"Тепер в мене танго, це вигідніше!"
"Та вже ні…" "Рятуйте!" "Т-п-р-р!" "Прибуток?"
"Де шиєш?" "Там, де й Мей Вест,
тільки у пані Скіапареллі…"
"Поплакати – це вже опісля" "Сміливий,
аж до сорому…" "То був нічний привид?"
"Але, мамо, чому?" "Чия то Дарина…"
"Вечірня Прага!.." "Не будь злою!"
"Що там із бочкою?" "Та вже кочу!"
І так лунає довкола –
від великого і до малого,
і додаються іще трамваї,
хтось по грязюці до них скакає,
стукає зліва, стукає справа,
словами міста, словами, що знають
й інші смаки – смаки жахіть…
Коли у гільдії є три будинки,
можна крикнути: "Вибачайте!"
"Той нас звав на вечірку, чортяка!"
"Кістка?" – "Ось твоє фото, тримай!"
А потім той хиткий мужичок,
що дав пташкам солодкі крихти,
доливає сльози очних свічок,
і повертається знов до могили –
так втомлено, неначе він спав
у волосині горя, біди та страху…
І хоча він до шиї притискує шарф,
шарф не приглушить гортанні ридання,
ридання, що сором не подолав,
сором, що змушує тіло страждати…
Вигулькнув перший промінчик сонця,
пломбує він зуби усім скульптурам
й не претендує на іншу кров.
Туманне повітря віддзеркалює
кілька дерев з золотистим дахом
(наче то хліб зі шпинатом та м'ясом),
що вказує нам на красу пейзажу
та на якусь своєрідну містичність…
А десь, можливо, іще невидимі,
ідуть лозоходці, і їхні дії
(що люди цінують, хоча й не дуже)
бо творять вони ті дії, можливо,
підземним світом, якимось дивом,
здіймають до неба святого руки,
щоб повернути нам силу духу…
Та хтось піднімається сходами
І тричі вже подзвонив.
ІІ
Таких ранків, як саме цей,
буває багато, але він був один…
І думав я, хто ж там стояв
біля дверей і тричі дзвонив,
і крізь промені світла тонкі
листа мені протягнув… Мені? Мені?
Ох, від неї, моєї давньої феї,
яку ще з дитинства любив,
а пізніше став забувати?..
І де ж тепер її жести лані?
І як же їй зателефонувати,
як же тепер мені її знайти –
щоб мушлі знов подарувати
(дві черепашки тигрові)?
І де ті мрії, в яких уявляв
себе героєм перед дівчам,
винахідником динаміту?
Де те нове слово, зовсім інше,
слово без олова, з іншим змістом,
де вона, кому достатньо знову
повільно повертатися до мрії,
повертатися до своїх світів,
обожнюючи дитячу фразу –,
та й інше, що не збагнути зразу,
наприклад, реактивне паливо?
І комар приніс тоді нам
хворобу під назвою беларія.
Поетичну чорноту вона мала
і скромну блідість Марії,
і ми обидва сказали: невже?
І коли яблуко ділили навпіл,
на однакові смарагдові частки,
то часто тоді уявляли:
"Коли землю Бог розділяв ножем,
то став тут екватор…, ця мрія давня…
Але підем туди, де будемо знані,
і я сховаю в пенал троянду,
і сміх наш пливе все далі й далі".
І чим же є все-таки майбуття?
Було вже їй стільки років,
що був я просто невчасно?..
Багатозначність – потім,
в інструментовці райських фраз,
не знаючи про ангельські промені,
грянули громом історичні події,
коли бунту насіння кинув нам Бог,
насіння, що впало до нашого світу,
стало часткою світу, часткою світу…
Мої райські фрази за всім отим шумом
вже не можна було аж ніяк почути…
Вона була там, там… А лист її – тут…
ІІI
"Промокла я… І тепер диявол
солодким ознобом мене трясе,
слово, що хочу сказати жартом,
це слово лиш смуток мені несе
і шукає, як доторкнутись…
Ох, шукає вас… Пам'ятайте:
ви хлопець, я дівка, але вже десь
поїзд "бісові яйця несе",
закоптивши блакитне небо.
Вокзал… Квиток… Тільки один,
квиток для вас… Палив у купе
з німим запитанням: що є почуття,
і наші бажання, і наше життя.
Хмара… а потім град розбив
мої реальні і ніжні речі…
можливо, це горе стирає пил,
а потім чітко скаже про те,
що плач – це добрий засіб для втечі?..
Досить про це!.. Для чого цей лист?
Суне іще жорстокіша хмара,
самотність мене вже добре знає,
фіксує порухи вічної тиші,
але чийсь вірш мене захищає,
і наче Мрія, гостей розганяє,
гостей у масках, котрі закривають
роти з пекельних кісток та слини.
Хто посилає нам оце світло,
яке – як давно погасла зоря?
Випадок? Невже йому вірити?
Випадку немає, пішов в небуття,
не знає він радості й горя життя…
Щоб там не було, я вчора читала,
сьогодні – пишу, хоч не маю пера,
потім уже і тисячне слово
стирає тремтіння моїх свічок…
Позначте сторінку у вашій книзі
й побачите явно, побачите ясно
мій дім, і сад, і речі дитячі,
що кличуть ткалю до її праці!
Скоро вже сніг буде падати…
Але в хаті є три комори…
І ви приїдете сюди на санях…
Ох, сани-сани, сани-ґринджоли!
Чи пам'ятаєте?.. Ту ясну годину:
коли я закутана у хустину,
а ви – у вовчу свою кожушину,
і тупіт коня, і білі простори,
і вітер, і скрип у наших ґринджолах,
і дзенькіт дзвіночків…
Того дитинства – нема, чи не так?..
Приїдьте, мій милий, чекаю на вас…
Хочу від віршів перейти до знання".
ІV
І ти покидаєш оце своє пекло,
бо домовий кудись тебе жене…
Йдеш вулицею, наче ти запертий,
і крики натовпу б'ють тебе,
виганяють з приємного забуття,
літають хмарою чорного вороння,
яке дзьобом викльовує тобі очі
і… Досить! Стрибаєш у потяг,
і швидко втікаєш звідсіля…
Вокзал… Квиток… Журнали…
Ох, як ті жахи мене дістали,
краще б їх взагалі не було!
Прощай, молодість, прощай, старість,
грайливі веселощі, прощавайте вже,
прощайте й ви, що за столом стоїте,
прощайте й інші, що сидять іще нижче,
нижче – на підлозі опустілої зали,
з уламками внутрішніх арматур!
Прощай, моє місто! Коли вже знову?
Нехай мрія колись в тобі зануртує
радіоактивністю слова,
що крізь хмари і морок несе життя.
Час, можливо, уже пролітає…
Але пульс мій тихенько пряде
плащ із тиші, води та м'яти
й кличе до міфу мене завзято,
та мушу йти далі, в розчаруванні,
і змушений знову себе запитати,
що таке знищення і руйнування:
і чим людина за все оце платять,
коли згадає, що саме Бог
створив її колись із нічого…
І що таке бунт, і нищення світу,
коли бунтівник, скрививши обличчя
смиренно говорить:
я – майбутнє, і я добре знаю,
що це майбутнє для всіх настане,
бо в ньому лиш горе, смуток і драма,
каторга серця в глибинах шахти,
з киркою смерті у власних руках…
Але дзвоник – уже колотиться…
Овечка?.. Та де там!.. То котиться
бородатий велетень, і його голос
має легені механічного залу,
а міністрів – ще не позвали.
Побачивши ці груди, чоло,
можна сказати – із міфу прийшов:
три ночі Зевсу потрібно було,
щоб створити такого Геракла…
Далі в коридорі – золотий напис:
швидко читаєш: "Здобутки і втрати".
Але перше слово – вже заржавіло
а друге – зрозуміють тільки святі.
V
То була уявна відплата,
коли поїзд забризкав лаком
корів і птахів, майбутнє м'ясо…
Потім погляд – у вовчім маку,
і ти думаєш, як би хотів
оживити фото тих снів…
Ох, як ми до того вже звикли –
йти від темряви страху до світла,
шукаючи сльози в сухих очах
і в отруті долі, якщо відчуваємо,
що наш дух, який давно занімів,
одягне, нарешті, рукавиці ненависті
раніше, ніж дійде кінця своїх днів,
кінця, що можна його порівняти
з вагоном потягу, його формою,
якоїсь швидкісної ненормальності
зрадливих сліз, любовного холоду,
злочинів, схованих в наступному році,
нещасть і гордощів і так далі…
Пройдіть у купе… Це є постійним,
постійним є те, що ще недозріло
під сонцем нервів під назвою шок.
В темряві отрути смертельної,
у колі брехні, в гнилій серцевині,
де кожний є її власним соком –
я вже не можу, я вже не можу…
Ох, я вже не можу, Боже, о ні!
Бути тим, хто пекла торкається,
схрестивши руки на тому вогні,
що Абсолютом нам повертається –
а ти чекаєш, чекаєш на рух,
ти, що колись був вітром історії.
Чого ти чекаєш, чого? Життя?
Вважаєш себе поетом, що п'є
громи власного самозабуття
в трагедії, куди ти мав відійти,
щоб чути голос нереальності,
але що він, яка з нього користь?
Він все зіпсує, коли і похвалить,
він найближчий до тебе – у тиші
чи коли здригається від образ,
він – в гондолах скорботи, у ніші,
всіма покинутий, далеко від нас,
він – буття з небуттям, він гість,
що криком платить за весь цей світ
і знову стає – до тяжкої праці,
коли меланхолія повертається
в ангари душі, котра не бачить,
не відчуває кісток і плоті…
В ієрархії тимчасовості
його відчай стає вічним,
але і цього не буває достатньо…
VI
Станції: Тешин, Острава,
Ліберец, Градец-Вєтру,
вже проїхали Карлові Вари,
поїзд хворий на кілометри,
він починає нам мстити,
подорожнім стає погано,
вони ротом хапають повітря,
притуляються до решітки,
їх трусить якась омана…
Сленг фантому, руху, контрасту,
темінь вперемішку зі смаком,
на межі якогось очищення
і чекання, що включать лампи.
Чекають марно...