Кларіта розплющувала очі, повні скорботи. Плакало немовля, воно замовкало тільки тоді, коли Ана давала йому соску, вмочену в мед.
Опустивши голову, занімілий Хуан поганяв батогом волів.
У вечірній тиші час від часу лунав пронизливий мавпячий крик. Шлях губився в густому тумані, що поволі вкривав сельву.
Від затоки Нікойя — до неї лишалося якихось двадцять миль — повівав вологий бриз, провісник зливи.
— Гей, гей, волики!
— Ох, хоч би не було дощу.
Повільно сходили вниз воли. Не зупинялися аж до вигину річки.
Едуардо тремтів. Раптом холод у його виснаженому тілі змінився на жар, і тоді щоки запашіли від лихоманки.
— Хоч краплину водиці, мамо… Хоч краплину!
— Зараз, моє серденько. Але треба вкутатися.
Немовля знову заплакало. Задерев'янілими од розпуки руками Ана шукала в купі ганчір'я соску і тицяла йому в ротик. На якийсь час на возі все замовкало. Тільки чути, як скриплять колеса, котячись з гори.
— Гей, волики!
— Ох, хоч би не було дощу!
Важкі олив'япі хмари позначали напрямок океанського бризу. Холод в низині щезне при світлі дня.
— Я задихаюся, мамо. Зніми ковдру. Розкрий мене!
— Ні, так застудишся, серденько моє. Зараз стане легше. Ось побачиш…
Віз котиться в темряві. Густа, холодна мряка лягає на безмежний косогір.
Ледве чути слабкий голосок:
Сеньйоро свята Ано,
Чом сльози ллє дитя?
— Мамо, мамо!..
— Святий землеробе Ісідро, відверни од нас дощ!
Над Пунтаренасом[180], далеким і маленьким, заблищав окраєць місяця. Мряка звисає над смугою шляху. Темні кажани шугають над крутою стежкою.
— Гей, гей, волики!
— Мамонько, я задихаюсь!
— Боже мій, відверни од нас дощ! Боже мій, відверни од нас дощ.
— Гей, гей, волики!
І журба спускається за возом у долину.
V
Неділя. Ранок. Помолоділе й веселе сонце. Спокій над тихим полем. Гуде дзвін скиту, будить від сну дике птаство.
На берегах струмків, що течуть через садиби, чути співи. Мабуть, співають, купаючись, жінки.
Гомінливі чоловічі гурти спускаються в долину Барранки. Жінки з дітьми на руках дивляться на них благальними очима.
— Повертайся раніше. Щоб тебе не застала ніч.
— Гляди не напивайся і не встрявай у бійку.
— Залиш ножа вдома.
В низині, за скелями, переливаються голоси та сміх. Час від часу різноголосі вигуки злітають над верховіттям чіррак і, відбиваючись од протилежного пагорба, відлунюють в ущелинах.
— Хоч би раніше повернулись.
— То вже як вийде.
Це — крадена земля; непривітна скеляста місцевість; у гранітних стінах — потайні схованки; це — загублена у відлюдних яругах і заросла ліанами земля; це — дика краївка, яка оберігає в непрохідних вишняках життя поза законом.
Стежина, що звивається між скель і колючих чагарників гори святого Херардо В'єхо, уривається там, де заховано самогонний пристрій Хуана Варели. Уже кілька місяців, як він влаштувався тут, збивши хижку з іржавої бляхи. Його таємний перегінний куб димить весь тиждень. У четвер Хуан Варела виходить з тридцятьма літрами горілки за околицю, на перехрестя доріг. І тоді, сп'янівши від чірріте, пеони бушують, порушуючи спокій недалекого села Сантьяго-Сур.
Це — торгівля: п'ятдесят сентимо за літр, якщо є куди перелити; колон, якщо горілка купується з посудиною.
Життя Хуана Варели — в безконечній тривозі, в клопотах і страху.
Він швидко навчився гнати міцне, п'янке й солодке зілля. А навчив Хуана якось місячної жовтої ночі старий контрабандист, засуджений на дев'ять місяців до заслання на півострові Оса.
Хуан, як ніхто, вміє розмішувати в жолобі з солодом та водою винну кислоту, двовуглекислу сіль, вапно й борошно. Розмішує неквапно, не поспішаючи, поки суміш не забродить. Тоді переливає брагу в перегінний куб, де вона кипить і клекоче. Її пара повільно виходить через спіраль, що міститься в холодній воді, перетворюється на рідину, — і вже капають перші краплини.
Ніхто не п'є перваку. Це — окислена міддю перегінного куба горілка, брудна, неочищена. Але Хуан Варела продає її скотарям, які чистять нею своїх корів.
Після того перваку б'є гаряча кришталева цівка справжнього чірріте, що аж видзвонює в посудині.
Це — найсмачніше. І на губах відчувається присмак соку тростини. Дехто п'є його гарячим, змішуючи з ковтком молока і з скіпкою кориці у видовбаному гарбузі.
А далі потроху наповнюються пляшки та карафки. Коли ж настає вечір, Хуан Варела потай несе ущелинами своє чірріте.
Глиняним щербатим глечиком Хуан наливає горілку недільним відвідувачам. Дехто тут-таки хапає посудину і п'є великими ковтками, обливаючи собі груди.
Хуан Варела пильно вдивляється в нові обличчя. Треба вгадати, в якому погляді зміїться зрада. Уряд заплатить сто дзвінких колонів тому, хто викаже. В котромусь із цих чоловіків пожадливість може взяти гору над порядністю.
Але майже всі, хто приходить на берег до самогонного апарата Хуана Варели, — знайомі. А в певні дні, в той час, коли вирували політичні пристрасті, найзнаменитіші особи виборчого округу власноручно брали в нього глечики з чірріте.
Мисливці, натомлені тригодинними ловами, сідають часто по обіді в затінку з гарбузовою посудиною.
Проте це випадкові клієнти; є чимало й постійних, як от Альваро Кастаньєда, шкільний учитель, приходить двічі на тиждень. Йому закрили кредит у довколишніх тавернах, і він мусить спускатися в долину Барранки. Цілі дні проводить коло перегінного куба. Завжди з'являється одягнутий в чорне, з розпатланим чубом і з погаслою цигаркою в зубах. Його вірші іноді друкують в столичних літературних журналах.
Часто можна почути тут і оптимістичну, самовпевнену балаканину Педро Пабло Чаваррії. Цей народився на шахтах Абангареса. Поки шукав золото, женучись за ним, як за примарою, минули роки. Заради багатої золотоносної руди, якої так і не знайшов, згубив у шахтах, в горах і сельві молодість, чесність і сім'ю. Покинувши роботу в управлінні, прибув кілька років тому в гори святого Херардо В'єхо. Живе з сумним псом у вкритому соломою ранчо, біля шумливої річки. "Тут є золото", — твердить він.
Поважно сидячи біля перегінного куба, бере гордо свій корець і, якщо є слухачі, починає свою розповідь, погладжуючи сиві вуса:
— Уже, мабуть, сімнадцять років минуло відтоді, як я осідлав якось увечері коня, щоб їхати до Сан-Рамона. Дорога була погана. Ніч — темна, хоч в око стрель. Зі мною було п'ятнадцять злитків золота…
— Ви сказали — п'ятнадцять злитків золота, доне Педро?
— Так. А що?
— Чоловіче, доне Педро, це ж п'ятнадцять злитків золота…
Педро Пабло Чаварріа міряє слухача нищівним поглядом.
— Ви хоч здогадуєтеся, з ким маєте честь розмовляти, хлопче? Знаєте? Педро Пабло Чаварріа, дон Педро Пабло Чаварріа для молокососів…
Закінчивши свою розповідь, самовпевнений, гордий і поважний, спльовує, кличе свого пса і щезає на горі святого Херардо В'єхо.
Часом увечері приходить також дідок з Еспарти. Спирається на палицю з гуачепеліна[181]. Майже ніколи не розмовляє. П'є, дивлячись на небо. Якщо стоїть повний місяць, відходить од гурту співрозмовників і напивається до нестями.
Одного разу він розповів дивну історію про кохання і кинджали.
Незабаром Альваро Кастаньєда перейшов жити туди, де Хуан Варела гнав горілку. Сталося те, що йому пророкували:
— Якщо й далі питимеш, тебе виженуть із школи.
Його звільнили. З сумними очима, розпатланий, він вовтузився коло перегінного куба. Швидко навчився робити закваску, допомагав Хуанові, за що мав їжу і чарчину.
— З мене досить.
Коли не пив, очі в нього яснішали. Подовгу бавився з Едуардо. Брався вчити його читати. Вечорами розмовляв з Аною.
Пильно дивився їй в очі.
— Що ви побачили в мені, Альваро?
— Ваші очі, Ано. Вони мені когось нагадують…
— Якусь жінку?
— Так, матір.
Добряче випивши, він ні з ким не розмовляв. Лягав на землю й спав, а прочумавшись, не в силі звестися на ноги, криком кричав, щоб йому дали хоч ковтнути.
Тверезий, водив ранками Едуардо гуляти до гаю. Вони сідали на камені над річкою, що плинула кудись в білому серпанку.
— Коли виростеш, Едуардо, ти повинен стати доброю людиною. Доброта, Едуардо, це — наслідок знань. Я вчу тебе, бо хочу, щоб ти був добрим. Щоб твоя доброта розходилася від тебе, як пахощі від флакона з парфумами. Будь добрим не для того, щоб заслужити небо. Знаю — доброта існує для того, щоб інші знайшли небо на землі. І я знаю, ти сам — як земля: широчінь рівнини, ніжність борозни, свіжість саду. Коли виростеш, то переконаєшся, що твоє знання це — відповідальність. Ти повинен бути вченим для інших, а не для себе. Якщо замкнешся в собі, то станеш землею, непридатною для оранки. Розкривайся, як борозна, зігріта сонцем, і, як борозна, зігріта сонцем, плекай доброту.
Альваро Кастаньєда в ті дні, коли гуляв з хлопчиком, повертався додому з ясними, спокійними очима.
— Чарочку, Альваро?
— Ні, сьогодні я не п'ю.
І не пив. Лежав долілиць на лисому горбку, дивився на Тихий океан, що горнувся, лагідний і сяйливий, до затоки Нікойя.
Довірив Хуанові таємницю.
— За цим морем, на півдні, лежить країна високих пальм, співучих марак[182] і смаглявих жінок. У тій країні живе вона. У неї благочестиве ім'я святої діви: зветься вона Мерседес. Коли я покохав її, то написав вірші…
VI
Потім сталася ще одна трагедія: наскочило шість жандармів з кольтами. Альваро їх помітив з високого пагорба, їхній візок котився кам'янистою дорогою в мертвотному світлі місяця. Хуан Варела ледве встиг відвести Ану й дітей до річки, де вони сховалися в скелях.
Залишившись удвох у темній хаті, чоловіки приготувалися до пай гіршого.
— Ми зостаємось тут!
Надворі чулися голоси жандармів, які з усіх боків оточили їхню хатку.
— Подай мені рушницю.
Дивлячись йому прямо в очі, Альваро подав зброю.
— Боїшся?
— Боюся? Чого?
— Встряти в перестрілку.
— Ні.
— А там у них револьвери.
Грюкали в двері. Рукояткою кольта — бах! бах! бах!
— Хто там?
— Жандармерія.
Почувся грубий голос капрала. Той самий голос, який ночами несе біду в селянські хати на околицях. Жандармерія, що розганяє робітничі мітинги, душить колективні протести, привласнює контрабанду і ловить безпаспортних імігрантів.
— Це — жандарми.