Мати тішилася так, ніби вшановували її, а не чоловіка. Жоакім слухав промови, ручкався і взяв подарунок без найменшого ентузіазму. Здавалося, все це його дратувало, але йому не ставало сміливості признатися в цьому.
Ванда пригадала також вираз батькового обличчя, коли його повідомили про візит Леонардо, який намірявся просити її руки, Жоакім похитав головою і буркнув під ніс:
— Горопаха…
Ванда не допускала ніяких спроб критикувати її нареченого.
— Горопаха? А це ж чому? Він з доброї родини, в нього чудова посада. Не п'є, не бешкетує.
— Знаю, знаю… Я мав на думці зовсім інше.
Цікава річ — Ванда не пам'ятала ніяких подробиць, пов'язаних з батьком. Ніби він зовсім не брав участі в їхньому домашньому житті. Зате спогадів про матір було дуже багато, вистачило б на години: окремі слова тієї, всякі випадки, сцени, події, в яких та була учасницею. Власне, Жоакім почав для них обох щось значити лише того лиховісного дня, коли він назвав Леонардо дурнем, а потім кинув погляд на дружину, дочку і випалив несподівано:
— Гадюки!
Відтак цілком спокійно, ніби нічого й не сталося, вийшов надвір і більше вже не повернувся.
Але про це Ванда не хотіла думати. Вона знову стала згадувати дитинство. Найкраще пам'ятає вона, який був батько саме тоді. Якось у п'ятилітньої Ванди — в ту пору вона була плаксивою дівчинкою з кучериками — піднялася температура. Жоакім цілі дні не виходив з її кімнати, сидів біля ліжка, тримав її за руку, подавав ліки. Атож, він був добрим батьком і добрим сім'янином. Ванда так розчулилася, що могла б навіть заплакати, як і годиться добрій дочці, якби було кому побачити її сльози.
Вона сумно глянула на покійника. У блискучих черевиках відбивалося сяйво свічок, штани були бездоганно напрасовані, піджак як улитий, руки побожно складені на грудях. Вона перевела погляд на виголене обличчя небіжчика і раптом здригнулася, як від удару. Мрець усміхався. Цинічна, злослива, глумлива усмішка застигла в нього на вустах. Фахівці з похоронного закладу нічого не зробили з нею. Як же це Ванда забула попросити їх, щоб вони надали батьковій фізіономії статечного виразу, відповідного урочистості події? Кінкас Водожах усміхався, як і раніше. Ця усмішка, сповнена іронії і життєлюбства, робила безглуздими і нові черевики (нові, тоді як сердешному Леонардо доводилося вкотре латати свої), і чорне вбрання, і білу сорочку, і виголене обличчя, і намащений чуб, і навіть руки, складені як до молитви! Бо Кінкас глузував з усього цього. Усмішка на його обличчі ширшала, здавалося, ще мить — і в цій брудній норі задзвенить сміх мерця. Губи усміхаються, усміхаються очі, спрямовані в куток, де жужмом лежить його брудна і латана одежа, яку забули забрати урядовці з похоронної контори. Кінкас Водожах сміється і після смерті. І раптом серед могильної тиші пролунало слово, воно було вимовлене по складах, з образливою чіткістю:
— Га-дю-ка!
Ванда сполошилася, очі її блиснули гнівом, як свого часу очі матері, вона зблідла, як полотно. Цим словом він плював колись в обличчя їм обом з Отасілією у відповідь на всі їхні спроби вернути його до родинного гнізда, до пристойного способу життя, добропристойності. Навіть тепер, коли він лежить у труні, тихий, гарно вбраний, а в ногах у нього запалені свічки, він не здається. Він сміється на весь рот, нічого дивного, якщо зараз свисне. До того ж великий палець його лівої руки уперто стирчить догори. Кінкас ще не вгомонився, він не бажає побожно схрещувати руки.
— Гадюка! — сказав він і глузливо свиснув.
Підскочивши на стільці, Ванда провела рукою по обличчю — чи вона часом не збожеволіла? Духота ставала нестерпна, Ванді забракло повітря, голова йшла обертом. На сходах зачулося сáпання: тітка Марокас насилу впхалася в двері. Побачивши, що племінниця, бліда, розгублена, сидить на стільці, втупившись у небіжчика, вона сказала:
— Ти втомилася, дитино моя. Тут нема чим дихати в цій конурі.
Перед монументальною постаттю сестри Кінкас усміхнувся ще ширше. Ванда хотіла заткнути собі вуха, вона пам'ятала, якими епітетами батько звик обзивати Марокас, але хіба це зарадить, якщо маєш справу з небіжчиком?
— Мішок з лайном! — почула вона.
Марокас нарешті відсапалася і підійшла до вікна. Відчиняючи його, вона запитала, не дивлячись на Кінкаса:
— Його, мабуть, напахтили, га? Можна зомліти від цього духу.
Крізь відчинене вікно влився різноголосий веселий гамір, морський бриз загасив свічки і поцілував Кінкасове обличчя. Комірчину залило синясте святкове світло. Кінкас з тією самою переможною усмішкою на вустах зручніше вмостився в домовині.
VII
Звістка про наглу смерть Кінкаса Водожаха рознеслася тим часом по вулицях Баїї. Щоправда, жодна крамничка не закрилася на знак жалоби, зате ціни на браслети й намисто, на солом'яні торби і глиняні фігурки, які продавали туристам, одразу підскочили — так крамарі вшановували пам'ять покійника. Люди вешталися вулицями, збивалися гуртами, думали й гадали, новина ширилася, піднімалася ліфтом Ласерди, трамваї довезли її до Калсади, автобуси аж до Фейра-де-Сант-Ана. Миловидна негритянка Паула розплакалася над своїм лотком з бейжу[148]. Кінкас Водожах більше не прийде, як раніше, не казатиме їй мудрих компліментів, не милуватиметься на її високі груди, не смішитиме її своїми масними жартами.
На баркасах спущено вітрила. Одначе засмаглі підданці морської богині Єманжі не приховували розчарування й подиву: як міг старий морський вовк віддати богові душу в мансарді на Ладейрі? Адже Кінкас Водожах заявляв не раз рішуче і так переконано, що спробуй не повірити йому, ніби він не може померти на суходолі, бо лише одна могила гідна його — безкрає море, залите місячним світлом.
Коли він, запрошений на бенкет з нагоди сенсаційного вилову, бував почесним гостем на борту якогось рибальського човна і з череп'яних горнят піднімалася запашна пара, а пляшка з кашасою ходила по колу, наставала хвилина, коли під бренькіт гітар у Кінкасі все голосніше починала озиватися кров древніх мореплавців. Він підводився, заточуючись від випитої кашаси — від чого робився ще більше подібним до моряка, — і заявляв на повен голос, що він старий морський вовк. На суходолі, без корабля і без моря він занидів, але не з власної вини. Він народився на те, щоб ставити вітрила, керувати судном і змагатися з хвилями в буряні ночі. Доля зрадила його, адже він міг би стати капітаном — у синій формі, з люлькою в зубах. Та хай там як, а він залишився моряком, для цього народила його мати Мадалена, онука капітана корабля. Прадід його був моряк, і, якщо йому зараз дадуть баркас, він зуміє вивести його в чисте море й щасливо дістанеться не лише в Марагожіпе чи Кашоейру, туди палицею докинути, а й до далекого африканського узбережжя, дарма що йому досі не доводилося плавати. Йому нема чого вчитися судноплавства, він знає все з пелюшок, це в нього зроду. Якщо хтось з шановного товариства не вірить, хай так і скаже… Великими ковтками він пив нахильцем із пляшки. Але всі шкіпери вірили: це щира правда. Адже хлоп'ята, що тинялися в гавані і на узбережжі, знали море з пуп'янка й ніхто не дивувався такому чуду. І Кінкас Водожах складав урочисту присягу: море буде єдиним свідком його останньої години, тільки море матиме честь дати йому смертне ложе. Не треба йому трьох аршинів землі. Ні, нізащо! Коли проб'є його пора, він вийде в море, на простори, він піде в плавання, в яке так і не ходив у житті, він звершить подвиг, безприкладний героїчний перехід! Тільки так зустріне він свою смерть. Шкіпер Мануел, найхоробріший з усіх баїянських моряків, людина з залізними нервами, яку не брали літа, схвально кивав. Інші випивали ще по ковтку кашаси і теж не висловлювали жодного сумніву. Життя навчило їх вірити в людину та в її сили. Дзвеніли гітари, оспівуючи ночі на морі, повні принад, фатальний чар Єманжі. "Старий моряк" співав найголосніше.
Як же після всього цього могло статися, що він, Кінкас, помер несподівано в комірчині на Ладейра-до-Табуан? Не може бути. Рибалки відмовлялися цьому вірити. Кінкас Водожах любив дурити людей, тож цілком імовірно, що він і цього разу всіх ошукав.
Картярі кинули різатися в поррінью, ронду і в сім з половиною, втратили всяку цікавість до цих ігор — так усіх приголомшила новина про Кінкасову смерть. Водожах був у них за верховоду. Присмерк спускався на землю, мов жалобний серпанок. В барах, шинках, біля прилавків крамничок і лавочок, усюди, де цмулили горілку, запанував смуток і жаль з нагоди непоправної втрати. Хто вмів пити ліпше за Кінкаса? Він ніколи не був п'яний, і що більше кашаси вливав у горлянку, то ясніший ставав його розум, жвавіша й дотепніша мова. Ніхто не міг зрівнятися з ним у мистецтві непомильно визначати марку й походження вин, в умінні розрізняти найменші відтінки кольору, смаку й аромату. Скільки літ він не брав у рота води? Від того дня, коли його прозвали Кінкас Водожах.
В історії цього прізвиська нема нічого особливо пам'ятного чи сенсаційного. А проте варто її розповісти, бо саме від того далекого дня прізвисько Водожах назавжди пристало до імені Кінкаса. А було це ось як. Кінкас зайшов до шинку одного порядного іспанця, на ім'я Лопес, чий заклад стоїть недалеко від базару. Кінкасу на правах завсідника дозволялося самому наливати собі вино, не вдаючись до послуг кельнера. На прилавку стояла пляшка, повна чистої, прозорої кашаси. Гість налив собі склянку, сплюнув і вихилив усе одним духом. Нелюдський крик, рев пораненого на смерть звіра порушив ранкову тишу базару, здавалося, навіть ліфт Ласерди захитався на своєму міцному підмурку. Це був крик зрадженої і занапащеної людини:
— Вода-а-а, жа-а-ах!
Сто чортів йому в пельку, цьому мерзенному іспанцеві, недарма про нього ходить лиха слава! До шинку звідусіль збігалися люди: не інакше там когось мордують, — а відвідувачі шинку падали з реготу. Про цей зойк — "Вода, жах!" — одразу ж стали розповідати скрізь: на ринку, на площі Ганебного Стовпа, від площі Семи Брам до хвилерізу, від Калсади до Ітапоа. Відтоді всі почали називати Кінкаса Водожахом, а Вирлата Кітерія в хвилини ніжності шепотіла йому: "Мій ти Водожахоньку!"
А в найдешевших борделях, де волоцюги, злодії, дрібні контрабандисти і списані на берег матроси глупої нічної пори шукають притулку, родинного затишку, тепла і любові, де зморені нерадісною торгівлею своїм тілом жінки прагнуть хоч крихти ніжності, звістка про Кінкасову смерть наповнила всі серця розпукою, а очі сльозами.