Лісостеп – це невеликі ділянки лісу, де переважають дуб, ясен, липа, граб, що чергуються з луками з різноманітним тваринним світом. Багаті ресурси лісостепу, не в останню чергу доступність деревини, роблять його зручним місцем для людського поселення. На півдні власне степ змінюється напівпустельним степом, що межує з відкритою пустелею. Кордони східного степу окреслені більш чітко. На півночі степ закінчується на низьких схилах гір або швидко переходить у тайгу з модрини та сосни. На півдні, там, де лісостеп не обмежений горами, він стикається з краєм піщаної пустелі. Степ може бути суворим середовищем і лихом для тих, хто його недооцінив. Взимку 1839 р. генерал Перовський вирушив з Оренбурга, що на території сучасного Казахстану[3], в 1600-кілометрову експедицію через степ і пустелю Кизилкум, щоб захопити оазне місто Хіву. П'ятитисячне військо складалось із росіян і козаків, яких супроводжували 10 000 верблюдів. Генерал вирішив йти взимку, щоб уникнути сильної літньої спеки, але надзвичайний холод тієї зими виявився ще гіршим. Після трьох місяців у чистому полі він повернув назад, і в травні, нарешті, дістався Оренбурга. Загинули 1000 людей і 8500 верблюдів.
Перовський мав подолати не лише степ, але й напівпустелю, тож його рішення взяти верблюдів було зрозумілим. Але якщо обмежитися степом, то там основним засобом пересування був кінь, для якого це середовище було природним. Справжній кінь, Equus caballus, зустрічався по всій степовій зоні і, ймовірно, вперше був одомашнений у причорноморських степах наприкінці 5-го тисячоліття (див. розділ 5). Його великою перевагою була здатність самостійно добувати собі їжу, навіть коли земля була вкрита снігом; він був швидким, коли потрібно, і достатньо витривалим, щоб із вершником долати відстань 50 км на день. Для скотарів, що пасуть тварин на відкритих пасовищах, кінь дає змогу одній людині доглядати за набагато більшими стадами на більшій площі. Не буде перебільшенням припустити, що партнерство з конем розширило можливості людей, неймовірно збільшивши їхні сили – як творчі, так і руйнівні.
Пустелі
Затиснута між степом і гірським хребтом смуга пустель, що переривчасто тягнеться через Євразію, утворює лякаючі перешкоди, але протягом тисячоліть люди знайшли шляхи навколо, або – рідше – через них. Існують три великі пустельні регіони: пустеля Гобі на південь від монгольського степу, пустеля Такла-Макан в Таримському басейні між Тибетським плато й хребтом Тянь-Шань, і пустельна зона Узбекистану й Туркменістану між Паміром і Каспійським морем. На захід від Каспію вплив вологих вітрів з Атлантики запобігає виникненню пустель у цих широтах.
1.9 Пустеля Гобі на півдні Монголії. Цей район відомий як "Палаючі скелі" й знаменитий численними скам'янілостями динозаврів.
Пустелі відрізняються за своїм характером. Пустеля Гобі, що розташована в південній Монголії та північному Китаї, займає величезну територію розміром понад 1600 на 800 кілометрів. Її поверхня складається переважно з піщаного гравію з виходами породи, але місцями трапляються піщані дюни, іноді величезні за розміром. Це одне з найсуворіших місць на Землі, де влітку температура піднімається до +50 °C, а взимку опускається нижче —40 °C. Дискомфорту додають люті вітри. У ХІІІ ст. чернець-францисканець мандрівник Джованні да Плано Карпіні підсумував це словами: "Жодна сота частина цієї землі не є родючою, і не може плодоносити, якщо не зрошувати її проточною водою". Він не перебільшував. Через цю пустелю були прокладені кілька караванних маршрутів. Найзручнішим шляхом, який йшов із Чан'аня на захід, був коридор Ганьсу (Хесі) – вузька зона між краєм пустелі та горами Ціляньшань, що огинає північний край Тибетського плато. Головним контрольним пунктом на цьому маршруті були знамениті Нефритові ворота[4], на той час найзахідніша точка Китайської імперії, які були зведені в період династіії Хань. Пройшовши через Нефритові ворота, мандрівник прямував до Дуньхуана.
1.10 Ця супутникова світлина, зроблена над пустелею Гобі в напрямку на південний захід, на гори Ціляньшань і Тибетське плато вдалині, добре демонструє географічні обмеження регіону. Пройти суходолом від китайських рівнин до караванних маршрутів навколо пустелі Такла-Макан і далі можливо було тільки вздовж вузького коридору Ганьсу, що пролягає між пустелею Гобі та горами.
На захід від Дуньхуану лежать пустелі Такла-Макан і Лобнор, які, по суті, є західним продовженням пустелі Гобі. Вони розташовані в Таримському басейні, що межує з Тибетським плато й майже оточений гірськими хребтами – Тянь-Шанем із півночі, Паміром із заходу та Куньлунь-Шанем із півдня. Температури тут не такі екстремальні, як у Гобі, але рідко хто наважиться перетнути пустелю Такла-Макан, що відображено в її назві, що означає "увійдеш – не вийдеш". Однак навколо північної та південної околиць пустелі пролягають добре відомі маршрути, що йдуть підніжжям гір, де гірські потоки живлять низку оаз. Обсяг води в них із часом суттєво змінювався. Багато води, зокрема річка Тарим, що починається в горах Тянь-Шаню, стікає в улоговину. Але там частина води випаровується, а решта занурюється глибоко в землю, і вітер, здуваючи пухкі річкові відкладення, постійно змінює рельєф земної поверхні. Відомо, що оазні поселення вздовж південного шляху в ІV ст. н.е. процвітали, але станом на VII століття були давно залишені, що засвідчив китайський монах Сюаньдзан, коли під час своєї небезпечної подорожі цими місцями він п'ять днів поспіль не міг знайти води.
1.11 Таримська улоговина в провінції Сіньцзян у Китаї з трьох боків оточена горами. Тут знаходиться пустеля Такла-Макан, пустеля дрейфуючих піщаних дюн. Між пустелею і горами – низка оаз, що зрошуються струмками, які стікають з гір. Вони були заселені ще з бронзової доби й використовувалися мандрівниками, які рухалися зі сходу на захід, оминаючи пустелі.
На захід від Паміру лежить пустеля іншого роду, що тягнеться далі на захід аж до Каспійського моря, обмежена горами Копетдаг на півдні та степом на півночі. Через неї з Паміру течуть дві великі річки, що обидві раніше впадали в Аральське море: Амудар'я (Окс) і Сирдар'я (Яксарт). Південну частину регіону називають пустелею Каракуми ("Чорний пісок"), між річками лежить пустеля Кизилкум ("Червоний пісок"), а на північ від Сирдар'ї – пустеля Муюнкум. Усі три пустелі – це більш-менш рівні ділянки піску й гравію, вкриті чагарником, безплідні й непривітні. Але в добре зрошених долинах головних річок з низкою пишних оаз були розташовані людські поселення, через які проходили природні шляхи зі сходу на захід.
1.12 Амудар'я (або Окс) тече з гір Паміру через пустелі Узбекистану до Аральського моря. Останніми роками обсяг води значно скоротився завдяки зрошувальним системам, що були споруджені за часів радянської влади для вирощування бавовнику. Раніше ця річка була більш потужною, і створювала смугу родючої землі посеред пустелі.
Подібно до коня, що розвинувся як тварина, пристосована до степу, і був одомашнений його мешканцями як основний засіб пересування, двогорбий верблюд став в'ючною твариною в пустелях Центральної Азії. Дикий двогорбий верблюд (Camelus ferus), якого все ще можна зустріти у більш диких частинах пустель Гобі та Такла-Макан, спочатку жив на всій території Центральної Азії аж до Ірану. Але тепер більш відомим є його одомашнений нащадок Camelus bactrianus. Де й коли відбулося одомашнення – питання дискусійне, але, найімовірніше, це сталося на південних околицях пустелі Каракуми в середині 3-го тисячоліття до н.е.
Двогорбий верблюд – чудовий приклад біологічної адаптації, пристосована для суворих умов пустелі істота, що може витримувати перепади температур від —40 до +40 °C. Взимку, під захистом товстого шару вовни він може їсти сніг і живитися жиром, що зберігається в його двох горбах. Влітку він здатний обходитися без води місяцями, а під час частих піщаних бурь захищає ніздрі шкіряними клапанами. Його широко розставлені ноги з міцною ступнею дають змогу легко долати піщані й кам'янисті пустелі. Ця дивовижна, витривала тварина має додаткову перевагу в тому, що може перевозити вантажі вагою до 250 кг на відстані 40–50 км на день. Не буде перебільшенням сказати, що двогорбий верблюд відіграв ключову роль у розвитку сполученості між людьми у пустелях Євразії. Без нього ці пустелі становили б нездоланну перешкоду.
1.13 Пустелі Центральної Азії. Всі основні річки течуть із навколишніх гір в ізольовані моря і безстічні озера, де вода випаровується.
1.14 Одомашнені двогорбі верблюди пасуться на волі в пустелі Гобі в Монголії. Тварини дуже добре пристосовані до екстремального клімату цих регіонів і можуть перевозити важкі вантажі в суворих умовах.
У пустелях Аравії та на територіях, що простягаються далі на північ до сирійських пустель, у 4-му або 3-му тисячолітті до н.е. був одомашнений інший вид, верблюд одногорбий (Camelus dromedarius). Він став основною в'ючною твариною, яку використовували для сполучення між Індійським океаном і Середземним морем.
Океан
Довге й різноманітне південне океанське узбережжя материка Євразії було дуже особливим місцем. Це була проміжна зона між морем і сушею, і ті, хто там жив, мали тенденцію із часом утворювати дуже окремі громади, несхожі на своїх сусідів, що жили далі від моря. Вони володіли особливими знаннями про вітри, припливи й відпливи, рух зірок, а також вміли будувати човни й ходити морем. Ще більш дивувала їхня готовність у пошуках таємних знань та екзотичних товарів кидати виклик богам океану. Мешканці узбережжя були самобутнім народом.
Мореплавство, скоріш за все, здійснювалося переважно на короткі відстані, і капітан працював лише у водах, географію яких він добре знав і розумів.