Їм несила робити нічого, що захоплювало б людей. Стають звичайнісінькими ведмедями. І так живуть довго, дуже довго.
Буває, згадають те, що знали. Тоді починають гратися і повторювати завчене колись, проте без ніякого сенсу й зв'язку. Сьогодні ж це спіткало й Фрама.
— Не може бути, дідуню. Не кажи такого.
Дідусь по голосу і тремтінню плечика відчув — дівчинка ладна кинутися в плач.
Однак він промовчав.
Петруш чув цю розмову і також не йняв віри. Він поривався зробити щось таке, щоб полегшити долю Фрама.
Фрам затулив очі лапами.
Тепер він був схожий на людину, що ридає.
Підвівся з підставки. Зробив усім прощальний жест, такий, як щовечора, коли закінчував свій виступ і його до самого виходу супроводжувала буря оплесків.
Потім на чотирьох, понуривши голову, побрів за червону завісу.
Ніхто нічого не розумів. Розгублена публіка не репетувала, не свистіла, не кликала його назад.
Петруш тихенько зітхнув.
Червона завіса упала за Фрамом. У вузьких коридорах, які вели до стайні звіринця, всі відступили. Боялися наблизитись. Та ведмідь сам увійшов у свою клітку, скрутився калачиком у найтемнішому куточку, поклав голову на лапу і відвернувся до стіни.
— Що це таке? Сміються вони з нас, чи що? — сердито буркнула довгоноса пані.— Я заплатила гроші. Тут у програмі записано: Фрам, білий ведмідь. Сенсаційний прощальний номер. Нічого собі сенсаційна дурниця! Сенсаційна насмішка.
У дівчинки на очах блищали сльози. Петруш лише глянув на обох пань і з досади почав крутити ґудзика на піджаку, аж поки не відірвав його.
— А біс би тебе взяв! — пирхнув він.
Пихаті пані скоса глянули на хлопчика. Може, подумали, що то він вилаяв їх, а не ґудзика.
З'явився дурний Август. Він перекидався на голові, розтовкмачуючи об пісок перець-ніс, ганяв за своєю тінню.
Але й це нікого не тішило. Всім було не до сміху.
За червоною завісою директор цирку переглядав список артистів і тварин. Аркушик був прибитий цвяхом до чорної дощечки. Директор, насупившись, водив по списку синім олівцем. Мить подумав — і товстою лінією викреслив ім'я Фрама, білого ведмедя.
Після від'їзду цирку
Цирк Струцького виїхав. Повантажили клітки із звірами, брезент намету, стіни стаєнь, що складалися і розбиралися, як картонні іграшкові будиночки. Залишилося пусте, непринадне місце. Ще чувся запах стаєнь і тварин. Кілька дітей крутилися там, розглядаючи сліди на землі. Серед них — і Петруш. Він зажурено дивився на землю. Ось круглий утрамбований відбиток арени. Тут був вхід, а там — звіринець.
Закружляли великі пухнасті сніжинки. До ранку все вкриється снігом. Діти звеселіли й гралися в сніжки. Ліпили задубілими руками фортеці й снігові баби.
Петруш надумав завтра скликати своїх товаришів і гуртом зліпити із снігу Фрама, білого ведмедя.
Такого, яким він був і якого всі любили: великого, гарного, лагідного, з відкритим ротом, ніби ловив помаранчі, і з маленькими вугляними очима.
Наближалися свята. Мешканці міста були заклопотані: одних турбувало, де б це взяти грошей, щоб купити зимовий одяг. Інші навощували лижі, ладналися в гори. Діти весь час товпилися біля вітрин, заздрісно поглядаючи на іграшки.
Коли дома запитували Петруша, яка книжка з вітрин найбільше йому сподобалася, він щиро признавався:
— Книжка про білих ведмедів і їхнє життя в полярних льодах.
Петрушів батько поблажливо всміхнувся в вуса:
— Очевидно, ти хочеш бути дресирувальником тварин?
— Ні, тату,— відповів хлопчик,— я хочу стати полярним дослідником. Дуже хочеться знати, що написано в тих книжках, які я роздивлявся на вітрині книгарні.
— Побачимо, Петруше. Коли так — побачимо! — сказав батько хлопчикові, вирішивши неодмінно дістати грошей і купити книжку.
Та незабаром місто охопила шалена зимова пошесть грипу. Багато дітей заслабли й, отже, не могли гасати по надвір'ю, радіти ковзанці, лижам, сніговим бабам.
Захворіла й дівчинка з голубими очима й русявими кучерями.
Вона хотіла стати міс Елліан. Своєму сірому котові Пуфулецу прибрала ім'я Раджа і намагалася вишколити його так, як міс Елліан бенгальських тигрів. Проте Пуфулец не хотів гратись і не боявся дівчинки. Він сердився, дряпався і тікав під канапу, смішно пирхаючи, як блазень.
Після обіду дівчинка почала кашляти. Увечері личко їй пашіло, а очі ніби пекло вогнем.
— Дитину кинуло в жар! — занепокоїлась мама дівчинки, гладячи її спітніле чоло.— Покличемо лікаря.
Навідався лікар. Це був старий дідусів приятель. Він витяг із футляра термометр, потримав його у дівчинки під пахвою, потім взяв її ручку саме там, де в малесенькій жилці чулися удари серця. Дивився на годинник і рахував удари. Дідусь ждав у кріслі, підперши бороду палицею. Найдужче непокоїлась мама, яка й сама спохмурніла, навіть з лиця спала.
— Нема нічого страшного! — мовив лікар, ховаючи термометр.— У неї легкий грип. Усіх у місті качає грип. У дівчинки температура. Підніметься ще, але не набагато. Не бійтеся. За тиждень Ліліка дстане з ліжка, а ще за десять днів гратиметься надворі.
Мати і дідусь полегшено зітхнули. Лікар як у воду дивився. Надвечір температура піднялася. Дівчинка не розуміла, спить вона чи ні. Розмовляла сама з собою, марила, розплющивши очі. І здалося їй, що міс Елліан, приборкувачка тигрів, з батогом у руці заходить до її кімнати в блискучій сукні з золотою лускою.
— Де Пуфулец?—запитала, нишпорячи батогом під канапою: а чи не причаївся він там?
Пуфулец виліз, опустивши хвоста.
— Ага! — радісно вигукнула дівчинка в хворобливому сні.— Ага! Ану, тепер я гляну на тебе, пане Пуфулеце. Що ти заспіваєш у міс Елліан?
Жінка ляснула шовковим батогом, і кіт перетворився на Раджу, бенгальського тигра.
— Ой, яка чудасія! — осміхнулась дівчинка в гарячковому маренні.— Нічого подібного не пригадую. Отже, пан Пуфулец — бенгальський тигр, а й знаку не подавав. Прикидався котом…
Міс Елліан взяла Пуфулеца за шию і посадовила посеред кімнати. Потім, помуштрувавши гарненько, сказала:
— Тепер знаєш, з ким маєш справу? Зі мною не пожартуєш. Ти будеш Пуфулецом, аж поки я тебе не віднесу в цирк Струцького і ти зміниш Раджу. А поки що слухатимешся Ліліку. Більше не дряпайся й не нявчи, коли вона тягтиме тебе за хвіст, бо це не личить бенгальському тигрові.
Геп!
Вона ляснула батогом і щезла. Зник і Пуфулец.
Тепер посеред кімнати літали з трапеції на трапецію гімнасти в чорних трико. Вони гойдалися під стелею біля люстри. Стрибали і плескали в долоні. Як не смішно, а один з них був схожий на дідуся. Викапаний дідусь! Таке їй ніколи не спало б і на думку!
Дідусь був без палиці й вже не нарікав на ревматизм та кашель, плигав з трапеції на трапецію в чорному трико з вишитим черепом на грудях.
— Браво, дідусю! — раділа дівчинка. І тут на мить прокинулась од гарячки. Голова була важка, ніби із свинцю. Обличчя спітніло. Ковдра не давала дихати. Вона скидає ковдру, та мама її вкриває. Дівчинка знову марить. Починає плакати.
— Де Фрам? — запитує.
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Чула, як кричали інші. Тепер кругом неї товпилися глядачі цирку і тупали, вигукуючи:
— Фрама!
— Фрама!
— Фрама!
Довгоноса пані з пискливим голосом схопилася з місця й ненависно блимнула на публіку, а Ліліку окинула лютим поглядом. Дівчинка зіщулилася і ніяк не насмілювалася звести очі.
— Ви дурні! — волає пані.— Вас ошукали! Ви заплатили гроші, а з вас насміялися. Не кличте більше Фрама! Вся ця історія з ним — облуда! Вам сказали, що він найрозумніший, найліпше дресирований ведмідь. Все це брехні. Фрам — дурніший за інших тварин. Хіба ви не бачили, що він брів на чотирьох, як собака?
Дівчинка металася на подушці й плакала. Неправду каже гостроноса ненависна пані… Але чому ж не з'являється Фрам?
І вона кричала разом з усіма:
— Фрама!
— Фрама!
Розплющила очі. Відчула на лобі ніжну руку. Подумала, що це лапа Фрама, адже він так голубив дітей з гальорки і садовив їх у ложі. Пестливий, ніжний дотик. Підняла повіки й хотіла сказати:
— Спасибі, Фраме! Який ти добрий, Фраме!
Але над нею схилилася, вдивляючись у вічі, мама.' То була її рука. Вона гладила хвору збуджену дівчинку, щоб заспокоїти її.
Вона обіймала її, цілувала й заколисувала.
— Яка ти добра, мамочко!
Мати хитро усміхаючись, запитала:
— Ще краща за Фрама?
— Фрам інший, — відповіла дівчинка. — Бідний Фрам. Де ж це він тепер?
Мати раділа. Ліліка вже не марила і розмовляла. Це означало, що вона видужує.
— Де зараз Фрам? — ще раз запитала дівчинка.
Мама показала рукою:
— Далеко, доню! В іншій країні, в іншому місті.
Через тиждень дівчинка видужала, а незабаром їй дозволили виходити з дому.
Як чудово надворі! У повітрі кружляють сніжинки. Така холоднеча, що мороз аж щипає за ніс.
Якось Ліліка зупинилася на вулиці біля старої афіші. Посередині, намальована брава постать Фрама. Афіша цирку Струцького!
— Бідний Фрам! — почула вона за спиною дитячий голос.
Ліліка швидко оглянулась і дуже зраділа, впізнавши хлопчика, якого бачила на прощальній виставі цирку. Петруш теж упізнав дівчинку з русявими кучерями і в білій шапочці.
— Ти ще й досі пам'ятаєш мене? — несміливо запитав хлопчик.
— Так, ти ж був у цирку, коли ото сталося з Фрамом,— відповіла дівчинка.— Бідний Фрам!
— А чому я тебе ці дні не бачив?
— Я хворіла. Як сумно лежати в ліжку.
— Так, це нестерпно,— додав Петруш, хоча сам ніколи не хворів і не знав, як це нестерпно.
— Добре, що дідусь дав мені книжок з малюнками, щоб я роздивлялася. А одна з них — про білих ведмедів…
У Петруша заблищали очі.
— У нього є книжка про білих ведмедів? — запитав він схвильовано.
— І не тільки ця. А чому ти запитуєш?
— Бо дуже хочу почитати про білих ведмедів. Але тато купив мені на Новий рік книжку про полярні подорожі. А про білих ведмедів він не застав книжки. Вже розкупили. Та хоча й були б, однаково у нас не стало б грошей.
Дівчинка замислилась.
Їй подобався цей кирпатий хлопчик з блискучими оченятами, котрий так незалежно тримав себе в цирку з двома пихатими паніями. Хоча надворі був мороз, він не скаржився, що його діймає холод. Його очі сміялися. Одначе він тупотів ногами, як тоді, коли всі разом кричали у цирку: "Фрама! Фрама!"
Перебравши у пам'яті події того вечора, дівчинка промовила приязно:
— Знаєш що? Я поговорю з дідусем.