Мартін став за спиною брата.
— Дракон слухає, — сказав Георг.
Дзвонив пан Долежал. Мартін так і думав. Пан Долежал знов так галасував, що його чув навіть Мартін, хоча стояв далеченько від апарата.
— От сльота, — пробурчав Мартін.
— Він збирається сьогодні неодмінно навідатися до нас, — передав Георг, — і поговорити з тобою.
— Це неможливо, — заперечив Мартін. — У нас гості. Скажи йому, що це неможливо.
— Це неможливо, — заявив у телефон Георг. У відповідь з трубки почувся лише якийсь нерозбірливий крик.
— Признач йому день і час зустрічі, Георгу, — сказав Мартін.
— Якщо хочете, ми призначимо вам день і час зустрічі, — промовив у трубку Георг.
Пан Долежал на тому кінці проводу на мить замовк. І враз там наче греблю прорвало.
— Що-о? — загорлав пан Долежал. — Це нахабство! Мартін взяв у Георга трубку.
— Хвилиночку, пане Долежал, — промовив він. — послухайте, що я вам скажу. Або ви приймаєте мою пропозицію, або ні. Не домовившись заздалегідь, я не впущу вас до себе в дім.
Пан Долежал умить заспокоївся. Було чутно лише, як він прискорено сопе, мабуть, обмірковуючи пропозицію.
— Ну… так… прошу… гаразд.
— До наступного тижня я ніяк не зможу прийняти вас, — вів далі Мартін.
Пан Долежал хотів був знов розкричатися.
— Цс-с, — застеріг Мартін. — Бо я покладу трубку й відключу телефон.
— Але ж… моя залізниця… — прошепотів пан Долежал. — Що ж мені робити?
— Закрийте її на кілька днів. Зробіть собі кілька вихідних. Отже, скажімо, в понеділок? У понеділок наступного тижня. Раніше в мене ніяк не вийде.
— Що ж, нехай так, — зітхнув пан Долежал.
Мартін поклав трубку. Він виразно уявляв собі, як пан Долежал сидить на своїх двох стільцях, напевно, блідий і спітнілий, і з розпачу розгортає один із своїх пакунків з їжею. Те, що у вихідні та ще в таку гарну погоду Печерна залізниця не працюватиме, наганяє на нього справжній жах.
— Ви що, не йдете сьогодні на роботу? — спитала Франці.
— У нас вихідний, — відповів Георг.
— І вас відпустили в такий гарний день? — здивувалася Франці.
— Сьогодні ми подали заяви про звільнення з роботи, — пояснив Мартін.
— Дракони ніколи не дурять, — засміявся Шурлі. Георг поспіхом пішов на кухню і знов заходився коло чаю.
— Майже ніколи, — сказав Мартін.
— Знаєш що? — сказав Мартін.
Була вже друга година дня. Франці й Шурлі давно пішли. Але запрошення на вечір, незважаючи на несподіваний ранковий візит, лишалося в силі.
— Що? — спитав Георг.
— Можна спробувати, — сказав Мартін. — Ми ж тепер маємо час.
— Що спробувати?
— Літати, звичайно, — нагадав Мартін. — Дуже добра нагода знов навчитися.
— Марна річ, — промовив Георг. Його очі знов злипалися. — Ми навіть із землі не зможем знятися.
— Дракон, який не вміє літати, — не дракон, а посміховисько, — зауважив Мартін. — Тобі хочеться бути посміховиськом?
— Ні, — сказав Георг і підвівся. — То що ти пропонуєш?
Біля каси спостережної ‘вежі, що стояла на невисокій горі й була заввишки метрів тридцять, сидів чоловік у сонцезахисних окулярах. Вхідний квиток коштував десять шилінгів.
— Дорогенько, — сказав Мартін.
— Зовсім ні, — заперечив чоловік. — Треба ж мені якось дбати про свою стареньку вежу. А на це потрібні кошти.
Він простяг Мартінові візитну картку з написом:
Ернст Йозеф Кратохвіл,
власник спостережної вежі
— Я в себе єдиний службовець, — пояснив пан Кратохвіл.
— А можна нам заплатити опісля? — спитав' Мартін. — Тобто коли спустимося вниз.
— Будь ласка, — погодився пан Кратохвіл. — Я не заперечую. Так чи так, а, не заплативши, ви звідси не вийдете.
Він натиснув на кнопку в столі, і вмить перед драконами звелась ґратчаста стінка, перегородивши вихід.
— Крім того, опісля я ще перевірю, скільки вас там умостилося під цим безглуздим костюмом.
Власник спостережної вежі злегка постукав Георга по животі.
— Ніхто там не вмостився, — запевнив Георг. — Ми не маскарадні. І нас тільки двоє.
— Атож, атож, — засміявся пан Кратохвіл. І вмить невимовно споважнів. — Це ми ще побачимо.
Він дістав із шухляди ножиці й зачикав ними.
Перші сто східців Мартін з Георгом подолали швидко, наступні сто — повільно, а решту двадцять п'ять — поволеньки.
— Цей Кратохвіл ще здивується, — сказав Мартін на сто вісімдесят четвертому східці. (Він рахував їх.)
— Це ми ще здивуємось, — промовив Георг.
На вершечку вежі Георг нарешті сів перепочити.
— Звідси видно майже все місто! — вигукнув Мартін.
— А я не можу дивитися, — поскаржився Георг, заплющивши очі. — У мене голова йде обертом. І млосно мені. Я зараз же спускаюся!
— Ну то спускайся, — порадив йому брат, якнайширше розпростуючи крила. — Там Кратохвіл з тобою побалакає не так.
— Чому? — спитав Георг, усе не розплющуючи очей.
— А гроші в тебе є?
— То й у тебе нема? — вигукнув Георг. Від жаху він широко розплющив очі.
— Нема, — відповів Мартін.
— Неподобство! — пробурчав Георг. — Ти мене одурив.
— Може, й так, — сказав Мартін. — Ну, йди вже нарешті.
Мартін відштовхнувся від помосту, кілька метрів падав донизу, а тоді замахав крильми, перестав падати й облетів круг спостережної вежі.
— Зачекай на мене! — загукав Георг, підвівшись. — Невже у мене не вийде? — промовив він.
— Вийде, вийде, — кинув Мартін, удруге облітаючи вежу.
— Скажи мені: "Боягуз!" — забажав Георг.
— Навіщо?
— Скажи: "Боягуз!"
— Будь ласка, — мовив Мартін. — Боягуз!
І Георг таки стрибнув, бо не міг такого стерпіти. Він падав трохи довше, ніж Мартін, проте вчасно забив крильми і став підійматись.
— Вийшло! — зрадів Георг. — Вийшло! — загукав він щодуху.
Це почув із своєї будки пан Кратохвіл. Він вибіг і помітив у повітрі обох драконів.
— Це заборонено! — заверещав він. — Це не дозволяється! ‘
Він аж підскакував і сварився кулаком. Потім знов помчав до своєї будки. Тим часом дракони вже летіли геть від вежі.
— Я стомився, — обізвався Георг. — Ця літанина геть виснажує. Я мушу приземлитися.
— Тільки не тут, — застеріг його Мартін. — Кратохвіл тільки цього й чекає. Та ще, чого доброго, у нього є рушниця.
Тієї ж миті внизу бабахнуло. У пана Кратохвіла справді знайшлася рушниця. Він стріляв раз по раз, але пе влучав, бо дракони вже надто далеко відлетіли.
Аж тепер Мартін помітив, що Георг летить із заплющеними очима.
— Розплющ очі! — гукнув він. — Ти що, збожеволів?
— У мене в голові запаморочиться, — сказав Георг.
— Думай про маму! — гримнув на нього Мартін.
Георг почав думати про матір і поволеньки розплющив очі. В голові не паморочилося. Та й летів він тепер просто-таки добре. І навіть крильми вже не махав безперестану, розгорнувши їх, якусь хвилину ширяв у повітрі, щоб трохи спочити. Мартін летів поруч.
— Ну як? — спитав він згодом.
— Чудово! — відповів Георг.
А здаля все ще було чутно, як стріляв пан Кратохвіл.
Мама поралася на кухні. Тато порався біля телевізора, бо зображення знов було спотворене. Він зняв задню стінку телевізора і навмання копирсав у ньому викруткою. Тато видимо не знався на телесправі, хоча перед тим заявив: "Я все зроблю сам".
— Тату, — обізвалася Франці.
— Стривай, — відповів тато.
— Може, краще… — сказала Франці.
— Стривай, я сказав, — роздратовано перебив її тато.
Франці знизала плечима. Шурлі й собі. Франці з осудом похитала головою. Шурлі й собі. Наступної миті тато попав у електричне коло, його на добрий метр відкинуло від телевізора, і він упав на спину.
Спершу тато заверещав. Тоді вигукнув:
— Хай йому біс!
— Я ж хотіла тобі сказати, щоб ти вийняв ‘штепселя з розетки, — мовила Франці.
— То треба було й сказати, — розгнівався тато.
— Але ж ти…
— Замовкни! — знов перебив її тато.
Франці знизала плечима. Шурлі й собі.
— Це сталося тому, — сказав тато, — що в нашій сім'ї все повинен робити я сам.
— Нічого ти не повинен, — втрутилася мама. Вона зайшла до кімнати, щоб подивитися, що там так гупнуло. — А що ж сталося?
— Нічого, — відповів тато. — Нічого не сталось.
Спершись на лікті, тато підвівся, підійшов до телевізора і вдарив по ньому зверху кулаком. Зображення знов стало нормальне. Тато негайно сів у своє крісло й поклав ноги на стілець від піаніно.
— Як там з їжею? — поцікавився він.
— Зараз, — відповіла мама. — Ось-ось буде готове.
— Що саме?
— Гуляш, — сказала мама і знов пішла на кухню.
— Чудово! — похвалив тато, почекавши, правда, поїш мама вийшла з кімнати і вже не могла цього чути.
"Ну, чи ж не привітний у нас тато?" — подумав Шурлі.
До кімнати знов зайшла мама, цього разу з тарілкою; гуляшу.
— Може, все ж таки сядеш за стіл? — запропонувала мама.
— Ні в якому разі, — сказав тато і взяв у неї тарілку.
Мама знов заквапилась на кухню.
— Виделку можеш зразу забрати назад, — гукнув тато. Його гарний настрій як рукою зняло.
— Чому? Це ж твоя виделка.
— Ну то й що? — мовив тато. — Ти добре знаєш, що гуляш я їм тільки ложкою. Невже я щодня маю говорити на вітер?
Тато ображено підняв над собою виделку. Мама взяла її й попрямувала на кухню.
— Я б йому стільки не терпіла, — шепнула Франці братові.
— Тут не шепочуться! — виголосив тато. — Принаймні, коли в цій кімнаті є я. Зарубали на носі?
— Зарубали, — відповів Шурлі.
Надійшла мама з ложкою. Тато замалим не вихопив її з маминих рук і, як завжди, швидко заходився коло їжі.
— Можете принести свої тарілки, — сказала мама до Франці та Шурлі.
— Ми ж сьогодні не будемо їсти, — сказала Франці.
— Що?
— Нас запросили в гості, — пояснив Шурлі. — На вечерю.
— Усе гаразд, — сказав тато з напханим ротом. — Я дозволив.
— Нічого не гаразд, — обурилася мама. — Чому мені не сказали? Я вам не дурна — півдня товктися на кухні, щоб потім ніхто нічого не їв.
— Я сам усе поїм, — сказав тато і простяг порожню тарілку. — Про це не турбуйся.
— Стривайте, — сказала мама. — А хто вас запросив?
— Мартін з Георгом, — жваво відгукнувся Шурлі.
— Не знаю таких, — зауважила мама.
— Це їхні нові друзі, — пояснив тато.
— Я також хочу познайомитися з ними, — сказала мама. — Запросіть їх до нас. Якщо можна… то на завтра.
— Мабуть, це не вийде, — сказав Шурлі.
— Вийде, — запевнила мама. — Ви просто зобов'язані їх запросити. Бо на що ж це буде схоже? До них ви можете йти в гості, а вони до нас ні?
— Але… — почала Франці.
— Ніяких "але", — перебила її мама. — Запросите обох на вечерю. Крім того, я хочу знати, що вони за діти.
— Вони не діти, — сказав Шурлі.