Але вже дорогою я подумав, що чиню нерозумно. Під яким приводом мені ввійти на територію вілли? А коли б навіть знайшовся якийсь привід, то що б я там зробив? Власне, мені хотілося обшукати "чербіатто", побачити, чи нема там випадково ще однієї бомби. Але якщо мене впустять до парку, чи зможу я провести обшук так, щоб ані Сіромбо, ані інженер нічого не помітили.
Проте мені пощастило. Всупереч моєму передбаченню, фургончик стояв на вулиці, і то не перед брамою, а трохи далі, під муром парку. Дорога в цьому місці вузька, а в будні на ній жвавий рух, там навіть висить знак, що стоянка заборонена. Я ані хвилі не вагався. Зламав замок, мій підлеглий швидко завів машину, і ми заїхали на подвір'я казарми. Зачинивши ворота, ми розпочали швидкий, але докладний обшук, присвічуючи собі двома ручними ліхтариками. Через півгодини фургончик стояв уже знов на своєму місці, там, де стоянка заборонена. Проїжджаючи повз браму, ми збавили швидкість, і я кинув оком на віллу: засклені двері вітальні на нижньому поверсі були яскраво освітлені. Мій підлеглий сказав зі сміхом:
— Ну що ж, ремонт телевізора — це довга справа…
Я теж засміявся, я був дуже радий. Тепер я вже мав потрібний доказ. У фургончику, посеред телевізорів, радіоапаратів, реостатів, коробок з лампами та всяких інших диявольських винаходів мені майже одразу впала в очі картонна коробка, запхана в одну деталь, у коробці я знайшов целофановий згорточок, у згорточку чотири міцно зв'язані шнурком пачки вати, які продаються в аптеці: ними був обкладений для захисту від струсів яйцюватий чорно-червоний предмет: граната, звана бомбою "ото".
Назавтра вранці, о сьомій сорок п'ять, я поїхав автобусом до Казале. Перед тим я ще зайшов до "Золотого лева" й довідався, що минулого вечора Сіромбо залишався у віллі аж до кінця телепередач, потім повернувся в готель і пішов до себе, попросивши збудити його о восьмій і приготувати рахунок, бо він уранці виїжджає.
О пів на дев'яту я був у Казале і з'явився до свого безпосереднього начальника. Я розповів йому все, з найменшими подробицями, докладніше, ніж зараз тобі. Скінчивши, став чекати наказу. Мій начальник, чоловік, наділений великою дозою здорового глузду й справді людяний, запитав:
— А якби вирішували ви, вахмістре? Припустімо, вам дали б повну волю: що б ви вчинили? Нумо, кажіть сміливо.
Я послухався. Я вже мав одну думку, майже план, і відверто виклав його начальникові. Він вислухав, на хвилю задумався і сказав, що йому доведеться декуди подзвонити. А я щоб почекав унизу.
Через півгодини начальник викликає мене до себе. Задоволено всміхається й одразу починає хвалити мій "нюх". Він переговорив з карабінерським постом у Кальтіньзі, й отримані дані цілком потвердили мою підозру: Сіромбо Альбіно свого часу був… правою рукою відомого фашистського сановника Карло Еммануеля Карутті, спершу в Східній Африці, потім у кравецьких майстернях, що випускали обмундирування, і врешті протягом усього існування "соціальної республіки". Але він був тільки підлеглим, і проти нього не було жодних доказів, проти нього навіть не порушувалося судової справи. Нині він займав скромне місце комівояжера і водночас наладчика у фірмі, що торгувала телевізорами й радіоапаратами. Сіромбо неодружений і мешкає у Боргоманеро зі старою матір'ю. Цілий тиждень їздить фургончиком по П'ємонту й Ломбардії, а на завод повертається лише в понеділок.
Начальник уважав, що мій план чудовий, і радив не гаючись узятися до його виконання. Він уже розпорядився, щоб мене заступали у В. стільки часу, скільки буде потрібно, і сам потурбувався, аби повідомили мою родину. Цивільне вбрання? Я можу позичити в Казале в одного колеги, з такою ж статурою, як і в мене: того колегу вже про це повідомлено. Я просив три-чотири дні? Гаразд, начальник дає мені тиждень, у разі потреби навіть більше: досить попередити його телефоном. Але все це з одною умовою.
Умова обов'язкова. Я ні в якому разі не повинен відкривати, хто я такий, хіба лиш потребуватиму допомоги своїх підлеглих та колег. Сіромбо, щоправда, бачив мене у барі "Золотого лева", але тільки мигцем та ще й здалеку, і ми з ним навіть словом не перемовилися. До того ж я був у мундирі: навряд, щоб він мене впізнав!
Отож я не повинен був відкривати своєї особи і тому-то, хоч би що сталося, не міг нікого арештувати, нічому протидіяти, проводити очну ставку, навіть обшук, хіба що… нишком, як це я зробив з фургончиком "чербіатто", не міг нікого допитувати, якщо тільки цей допит не здавався б звичайною випадковою розмовою. В найгіршому разі я мав би вдавати якогось пройду чи базіку, а таких зрештою чимало. Словом, кого саме, то вже полишається на мій розсуд. І сам же я мав вирішити, коли мою місію можна вважати за скінчену. Тоді я повинен не зволікаючи повертатися до Казале з доповіддю моєму начальникові, безпосередньо і тільки йому. І лише він, вислухавши мене, мав вирішити все.
А тепер до діла…
Переодягнувсь я в цивільне і взяв напрокат машину, намагаючись вибрати найшвидшу і з реєстраційним номером іншої провінції. Мені пощастило: я знайшов "аппію", зареєстровану в Верчеллі. Десь за годину з чвертю я був уже в Боргоманеро, біля заводу радіотелеапа— ратури. Коло прохідної стояли два фургончики "чербіатто" того самого типу, що й машина Сіромбо. Але фургончика Сіромбо,— а я б тепер його розпізнав легко, навіть не дивлячись на номер,— не було. В першу мить мені спало на думку запитати вахтера або когось із співробітників Сіромбо — вони саме снували між прохідною й машинами, переносячи апарати. Нема нічого легшого: досить назватися одним із клієнтів Сіромбо. Був понеділок, і я міг би просто запитати, чи Сіромбо має повернутися, як завжди, по закінченні свого об'їзду, а коли так, то в яку пору. Але тут я подумав, що після повернення Сіромбо одразу б переказали, що хтось шукав його. А це поставило б під загрозу увесь план, тим паче, що Сіромбо не міг не помітити, що замок у машині зламано. І хто знає, чи він навіть не виявив, що остання бомба "ото" зникла.
Отож я вирішив набратися терпіння. Недалечко заводу, по той бік вулиці, був бар. Я поставив машину трохи далі, зайшов до бару й підживився двома бутербродами, ані на хвилю не спускаючи очей із прохідної, сподіваючись кожної хвилини побачити там машину Сіромбо. Зрештою я знав — нема чого дивуватися чи непокоїтися, якщо він спізниться. З огляду на делікатний вантаж швидкість фургончика напевно не перевищувала шістдесяти—сімдесяти кілометрів на годину. Якщо Сіромбо виїхав з В., як можна припускати, близько дев'ятої, то коли б навіть ніде дорогою не затримався, він мав прибути до Боргоманеро десь о пів на першу, не раніше.
Він приїхав о третій. Пішов на завод і через якихось десять хвилин показався знову, нічого не вивантажуючи ані навантажуючи, сів у машину й рушив. Я мало не загубив його з очей. Побіг до своєї "аппії" й кинувся слідом за ним. На щастя, фургончик був великий, високий, яскраво-жовтий, і його видно було далеко. Він звернув на дорогу до Гоццано, в бік озера Орта.
Я благословляв той жовтий колір. Мені вдавалося не губити "чербіатто" з очей, додержуючи так званої "дистанції безпеки": на меншій відстані переслідуваний може помітити, що його переслідують. Одночасно треба остерігатися протилежної небезпеки — згубити слід.
Проїжджаючи через Гоццано, я саме й опинився в такому становищі. Як тобі, мабуть, відомо, там є два залізничні переїзди.
— Тепер тільки один,— сказав я зі сміхом.
— Авжеж, але десять років тому було два. Сіромбо був майже за кілометр переді мною, він тільки-но минув переїзд, аж бачу, починає опускатися шлагбаум. Газую, витискую максимальну швидкість, але не встигаю. Я загубив слід, принаймні тоді. За моїми припущеннями,— а начальник потвердив їх слушність,— Сіромбо мав доручення пригрозити Мідана-Марадзі та його дружині чи шантажувати їх, і послати його міг тільки той, хто постарався, щоб його визнали за вмерлого й похованого, хоча насправді, як про це шепталися люди, він десь переховувався. І хто знає, чи не вимагав він за посередництвом Сіромбо від Мідана-Марадзі та своєї колишньої дружини грошей, багато грошей, стільки, щоб їх вистачило на те, аби вибратись із схованки й поїхати до Південної Америки. А ще було цілком можливо, що, незважаючи на серйозну погрозу, скупий Мідана-Марадзі не хотів виплатити всю суму, яку зажадав колишній партійний бонза. Звідси суперечки, торги, чвари і загрозлива місія Сіромбо. Отже, за моїми припущеннями, Сіромбо ще того дня, в понеділок, мав дістатися до Карутті в його схованці, щоб доповісти йому про переговори. Згубити його слід того понеділка — це значить знов стежити за ним цілий наступний тиждень, якщо не довше.
З досади я вискочив із машини й перебіг через колії. По той бік переїзду був поворот, і я сподівався, що хоч побачу, в якому напрямку поїхав "чербіатто". Гоццано — то цілий вузол доріг!
Але "чербіатто", хвалити бога, не поїхав ані ліворуч, до згір'я Сорізо, ані праворуч, через тунель під колією: він стояв за півкілометра, на другому переїзді, де теж опустили шлагбаум.
Отож я міг легко їхати за фургончиком аж до того місця, де шлях збігає в долину, на дні якої синіє озеро. Опинившись там, я побачив, як "чербіатто" звертає з шосе на посипану гравієм доріжку, що зникає далі в лісі. Довелося на неї в'їхати й мені. І хоч я не бачив уже фургончика, напрям показувала збита ним хмара куряви.
Зараз за лісом була покинута каменярня; за нею дорога розходиться: одна розтока, ліва, біжить далі берегом озера, друга, права, спинається гострими закрутами на гору; на вершині її я й побачив башточку, дахи, напівсховані шапками каштанів, а найвище — довгу прямокутну будівлю, що не могла бути нічим іншим, як тільки старим монастирем.
— Куди веде ця дорога? — запитав я якогось дідка. Він стояв нерухомо на порожньому майданчику біля каменярні, і я його спочатку навіть не помітив, мабуть, тому, що його сірувата одежа зливалася з кам'яними брилами.
— До монастиря в…— І він сказав назву, якої я не можу повторити.
— Зрозуміло. А далі? Куди вона йде далі, за монастирем?
— Нікуди. Вона оббігає довкола монастиря, на самій горі, і повертає назад… Це все та сама дорога…
— Отож далі не можна проїхати — тільки до монастиря?
— Машиною не можна.