Подумати лишень, пане префекте, адже ця птиця пурхає тут роками…
Шапо був у захваті: така велика птиця І Луїджі ховався під вісьмома різними прізвищами й чотирма національностями. Всім злодіям злодій.
— За весь час не пролив жодної краплі крові. Чудово розуміється в мистецтві. Інтерпол та й сам я показував найдосвідченішим експертам знімки викрадених речей. Луїджі спеціалізувався переважно на сріблі вісімнадцятого сторіччя й саксонській порцеляні, але й вона мала бути в бездоганному стані і виготовлена таким собі Кендлером.
— Отже, крадіжки в замках? — запитав Клервольт.
— Поза всяким сумнівом. Це справа рук Луїджі, і діяв він завжди сам. У нього маніакальні відхилення в психіці. А одного разу він лишив під підробкою записку й ввічливо пояснив у ній, чому в нього виник сумнів.
— Даруйте, пане комісаре, але я хочу віддати належне панові Рів'єру: якби не його глибокі знання, то Луїджі так і зостався б дрібним злодюжкою. Що ж до записок, які він залишав під підробками, то й тут я впізнаю гумор свого хазяїна. Пиха деяких колекціонерів його просто дратувала.— Анатоль невинно всміхнувся.
— Вам смішно, пане Анатолю? — невдоволено промовив Шапо.
— Ну годі, давайте підіб'ємо підсумки,—сказав префект.— До Луїджі Рів'єр, судячи з усього, був чесним чоловіком. Погодившись переховувати картину Мемлінга, викрадену в Безансоні, він став співучасником злочину й занапастив себе. Так воно було, Анатолю? Саме так Луїджі прибрав до рук вашого хазяїна? Він, певно, його шантажував?
— Не все воно так просто, пане префекте. Правду кажучи, і сам пан Рів'єр шукав зустрічі з Луїджі. Ох!.. Звичайно, підуть плітки, люди злі, але я певен, що мого хазяїна, на вигляд такого холодного, самотнього, заворожила енергія Луїджі, його красномовство, сміливість, смак до гарних речей… Одне слово, його чари, як казав пан Рів'єр… А як він радів, коли Луїджі сказав, що теж хоче мати колекцію!
Запала мовчанка. Старий слуга налив у келихи шато-лафіт.
— Пане Дестенвіль, любий, перевірте-но списки. Гадаю, ви знайдете його серед "Друзів вітчизняних музеїв",— пробурмотів Сюбліме.
— А чим саме захоплювався Луїджі?
— Наполеонівськими сувенірами, пане комісаре. Він безтямно любив імператора. Казав, що заповість усе Музею інвалідів. А ще казав, що люди сторіччями говоритимуть про подарунок, який Луїджі зробив музеєві.
— Скажіть, Шапо, а той Луїджі, бува, не корсиканець?
— Я теж щойно про це подумав, пане префекте.
— Але як вони спілкувалися, Луїджі й пан Рів'єр?
— О, дуже просто. Пан Рів'єр багато їздив. Справи вимагали, щоб він бував то в одному кінці світу, то в іншому. І коли його увагу привертала якась мистецька річ, він сповіщав про це Луїджі, описував місце, які там замки — одне слово, все, що міг. І робив це надзвичайно чесно.
— Чесно! — обурився префект.
— Напрочуд. Ніколи, нізащо в світі пан Рів'єр не дав би згоди на крадіжку мистецького твору, який виставили на продаж. Хазяїн ніколи не скупився. Комісаре, то була робота, а робота для пана Рів'єра — це щось святе. Хочу зауважити: пан Рів'єр виплачував Луїджі за кожну вкрадену річ все до решти…
І так би вони мирно собі й, сказати б, співробітничали, якби не та історія з грецьким конем. Яка зухвалість! Луїджі довелось дуже сутужно, він мало не вбився, коли перелазив через мур із залізними гостряками. Мав неприємності з паспортом… Отож, повернувшись, Луїджі відверто заявив панові Рів'єру, що лишає "Срібного коня" собі. Вони довго й запекло сварилися. Пан Рів'єр аж знепритомнів. Тоді Луїджі передумав і лишив коня йому. Ще коли пан Рів'єр лежав у ліжку, Луїджі відвів мене вбік і сказав: "Я дуже поважаю патрона — так він називав пана Рів'єра,— але він стає надто вимогливим. Я з ним більше не співробітничатиму. Гроші в мене є, а роки вже не ті… Залишу собі двох-трьох клієнтів, мені вистачить".
— У нього були ще й інші клієнти?
— Так, тоді ж таки він розповів мені, що протягом останніх років переконав двох південноамериканських колекціонерів і якогось швейцарця довіритись йому. Пригадуєте оту справу з картинами модерністів, викраденими на півдні Франції?.. З музеїв… Картина Сезанна…
— Як?! То це він її викрав?! — зойкнув Шапо.— А ви знали й мовчали?!
— По-перше, я був не зовсім певен, до того ж — у кожного своя робота. Що б ви сказали, пане комісаре, якби мені щось наверзлося на думку і я подзвонив вам на службу?
Шапо голосно пирхнув.
— Відтоді, як Луїджі зник,— провадив Анатоль,— пан Рів'єр утратив смак до життя. Він робив усе, щоб його відшукати, давав приховані оголошення в газетах, посилав мене розпитувати в готелях, де той колись бував. Марно… Ніхто не відгукнувся, ніхто не знав, що сталося з Луїджі.
— І ви ніколи вже його не бачили? — поцікавився Шапо.
— Звичайно, бачив,— відказав Анатоль, вражений таким запитанням.— Він приходив на похорон.
— На похорон? Як?!
— Та в жалобі ж, пане префекте, в жалобі.
У Мантуйському салоні всі довго й щиро реготали.
— І він тис мені руку? — спитав раптом, розвеселившись, Дестенвіль.
— Ну, звісно. Уявляєте, що в нього було на душі, коли Великий канцлер ордена Почесного легіону тис йому руку!.. А мене Луїджі обняв і щось сказав, та я не зрозумів що. Ми так гірко плакали…
— От чортяка! Хай-но ми його спіймаємо!..— замріяно промовив Шапо.
Запала мовчанка.
Префект дістав з кишені мундштука, замінив фільтр, потім обережно вставив сигарету, припалив її і наполовину скурив. А тоді майже пошепки, ніби звертався до когось одного з нас, почав:
— Якби Рів'єр був живий, я б його заарештував як співучасника злочинів і переховувача краденого, але порадив би адвокатам показати його психіатру. Та він помер, і кримінальну справу доведеться закрити. Зате тепер, як судити з цього списку, набирає чинності громадянський позов на захист прав жертв численних крадіжок.
— Пане префекте,— озвався метр Тріко,— не забувайте, що надавати цій справі широкого розголосу не варто. Адже відшкодування й проценти можуть поглинути спадщину, і тоді постраждають службовці, а також його лікарня…
— Панове, тільки цим я й стурбований. Справа настільки серйозна, що мені треба порадитися з міністром юстиції. Пропоную зустрітися завтра. Але не забувайте, що все залежатиме від вашої стриманості й скромності.
Другого дня те саме товариство в призначений час знову зібралося на вулиці Басано. Дюшемен приїхав просто від міністра юстиції.
— Міністр пристане на мою пропозицію за умови, що прем'єр-міністр нічого не матиме проти. Службовців доведеться позвільняти. Сувестре, ви візьмете на себе особливо значні відшкодування. Я пообіцяв, що законні власники негайно одержать кожну вкрадену річ. Про це подбають кілька наших помічників. Коштовності вони пересилатимуть власникам поштою й анонімно. Все зробимо тихо. Без сумніву, якщо про цю справу дізнається громадськість, нам доведеться розслідувати її і розпочати судове слухання.
Все так і зробили. Після попереднього розслідування, потрібного для того, щоб з'ясувати прізвище власників викрадених речей або їхніх спадкоємців, коштовності повернули — по пошті й анонімно — законним власникам. Газети повідомили, що від деякого часу колекціонери, в яких колись зникли твори мистецтва, стали отримувати їх — усі або частинами по пошті та через посильних. Поліція почала розслідування. Шапо зголосився вести його, а згодом закрив.
Лишилося кілька коштовностей, серед них і "Срібний кінь"; колишній його власник загинув на полюванні, а спадкоємців у нього не було.
Колекцію самого Рів'єра вирішили розпродати в грудні. Виконавці заповіту надумали додати до неї і ті кілька речей, власників яких не знайшли. Іншої ради не було.
У вступному слові до аукціонного каталога було віддано останню шану Рів'єрові, великому бізнесмену, благодійнику, меценату…
Цілісіньких два дні організатори аукціону клопоталися, щоб гарно розмістити витвори мистецтва, які мали розійтися в різні руки. Посередині висіли два великі портрети пензля Фрагонара, що їх Рів'єр придбав у 1938 році в США, картина Шардена, яку радянський уряд продав йому за валюту, та "Портрет юнака" роботи Ван Ейка — його Рів'єр "відбив" у Рокфеллера на престижному аукціоні в Лондоні.
Посеред кімнати на бюрку Людовіка XV, подарованому королеві містом Парижем, стояв "Срібний кінь". Завсідники аукціонів були готові заповнити залу. Вернісаж спеціально для міністра мистецтв, директорів музеїв та близьких друзів покійного призначили на десяту ранку в середу, п'ятого грудня.
У призначений час привілейовані відвідувачі ступили до зали. Стрункий, затягнутий у вишуканий сірий костюм, з гвоздикою в петельці Дестенвіль давав пояснення міністрові. Окремо від гурту запрошених походжав Анатоль у чорному жакеті, з ганчіркою в руці, наводячи останній лиск.
— Пане міністре,— казав Дестенвіль,— ми з музейними працівниками мали чимало клопоту. Ви ж бо знаєте, як важко вибрати з-поміж стількох шедеврів лише двадцять творів… Так, "Срібний кінь"…— Він рішуче рушив до бюрка Людовіка XV.— Гей! Гей! — звернувся він до двох доглядачів, які стояли неподалік.— Чому я не бачу тут "Срібного коня"? Навіщо його прибрали?
— Але ж, пане директоре, за ним о восьмій ранку приїздили з Лувру.
— Хто віддав розпорядження?
— Та ви ж, пане директоре! Ось і записка, її привіз ваш шофер.
Дестенвіль, навіть не надівши окуляри (він був далекозорий), почав читати на випростаній руці свою записку.
— А який вигляд мав мій шофер?
— Невисокий на зріст, пане директоре, розмовляє з південною чи з італійською вимовою.
— Панове, мій шофер на зріст високий, рудий і заїкуватий. Ця записка фальшива! Мій почерк просто майстерно підроблено, хоч зробити це загалом надзвичайно важко.
В цю мить підійшов Анатоль і витер ганчіркою пилюку, що лишилася на столику після статуетки. Він похитав головою і прошепотів:
— Знов йому пощастило викрасти коня! Бачте, як він його вподобав! Добре, що хоч пан Рів'єр не дожив до цього… Це б його вбило…
[1] У Франції кров’яний тиск вимірюється в сантиметрах ртутного стовпчика: нормальний тиск становить 12—13 см.
Переклад: Марія Венгренівська