Надто осліпили його жаріючі радіатори в штабі, а скидати зараз темні окуляри не хотілося. Раф теж вискочив з машини. Шофер поїхав назад. Обом здавалося, що вони залишились уночі серед узгір'їв, скупо порослих колючою травою. Десь далеко буркотів втомлений тягач. Блідо-золота зоря блищала там, де лежало містечко.
Вгорі над ними терпко дихала ніч.
— Майоре!
— Ну...
— Знаєте, що? Вип'ємо.
— На похороні Ленцера. Звичайно.
— На похороні також. Я думав зараз про зовсім інше.
— Ну?
— Я ж відвіз сьогодні жінку в лікарню.
— Хіба вже час?
— Може, народить уночі.
— Як швидко час летить!
— Я хотів просити відпустку. Але нема рації. Я ж їй цим не допоможу.
— Ти маєш рацію, Рафе. Візьмеш відпустку, коли дружина повернеться з лікарні. Як не як, ти кілька тижнів не був з нею. Отож мусиш бути дуже уважний. Жінки люблять це. Знаєш?
— Не знаю. Це у нас перша дитина. А ви, пане майор, звідки знаєте?
— Дурні балачки, Рафе.
Він голосно гукнув у коричневу млу ночі:
— Гей, ви, там!
— Чого?
— Довго ще?
— Зараз.
— Що за ідіотизм! — роздратувався Герберт.— Не пускають нас, коли вантажать, а потім дозволяють везти цей вантаж у рейс. А тоді вже ми маємо над ним владу.
— Е, майоре. Наказ є: значить треба летіти.
— Ну, певне. Я ж нічого не кажу. Тільки те, що вони все-таки дозволяють нам везти це в рейс.
— Не говоріть так багато, майоре.
— Я зовсім не говорю. Зрештою, тут усі розказують хто зна що. Кому вони потрібні, ці дурні балачки! .
— Портер, Карст, Блянш через ці балачки пропали,— нагадав Раф.
— А ми ще літаємо в рейси.
— Егеж. Отож, пане майор, вип'єте в моєму домі?
— Звичайно, Рафе! І не кажи мені "пан". Стільки разів я тебе просив. Як це можна? Я — "Раф", ти — "пан майор".
— Добре, пане майор.
— Гей, там! — почули вони.
— Ну?
— Екіпаж на борт!
Ліхтарик довго клював обом обличчя. Нарешті солдат упізнав знайомих пілотів і мовчки пропустив їх. Герберт намацав руками поручні драбинки і почав підійматися вгору, нахиляючись вперед, щоб не впасти, бо скафандр дуже зв'язував рухи.
Зараз же за собою він чув, як ступає Раф і ще хтось третій. Напевне бортрадист чекав неподалік від них. Може, він навіть чув розмову.
В машині було зовсім темно. Герберт не ввімкнув світла, бо навіть у темряві рухався цілком упевнено. Тут він не міг спіткнутися, заблудити або вдаритись головою об метал. Він пхнув двері кабіни, сів у своє крісло й тільки тепер скинув темні окуляри.
— Де мій шолом?
— Будь ласка, пане майор,— відповів бортрадист.
Герберт приладнав окуляри на шоломі, надів його, увімкнув провод радіомікрофона, застебнув навушники й опустив клапан прозорої маски на обличчя.
— Загвинти,— попрохав він Рафа.
Потім він допоміг Рафу впоратися з його шоломом. Обидва застебнули запобіжні ремні і прибрали напівлежачі пози, які смішили старих пілотів, чесних "моторників".
— Ну, як?
— В порядку.
— В порядку.
Обидва члени екіпажу буркнули слова рапорту. Герберт вже вивчав таблицю приладів. Крізь плексигласову шибку глянув на стартову площадку. Там раз у раз кліпав ліхтарик. Він нишпорив у глибині машини, сковзав по плексигласу шибок, лизав прилади. Герберт підняв долоню, і в світлі миготливого ліхтарика побачив чиюсь підняту руку з витягнутим пальцем.
— Давай перший! — наказав Герберт.
Двигун відразу ж запрацював, розмірено випалюючи короткі залпи вибухів.
Витягнена рука людини на площадці випростала три пальці.
— Давай трійку.
Інші двигуни запрацювали так само чітко.
Тепер ліхтарик замигтів далі. Похитуванням він давав сигнали. Герберт попрохав у контролера дозволу вирулювати на старт. Підживив двигуни сумішшю, відпустив гальма. На аеродромі спалахнув великий брильянт прожектора. Струмок білого вогню змішався із струмком синястого асфальту. Герберт рушив у цей освітлений канал. Обтяжена машина важко й безвладно поповзла на трьох колесах по бетону. Ліхтарик поблискував зеленню чимраз далі. Неподалік, у мороці, Герберт побачив санітарні машини, а також масивні силуети пожежних і протихімічних машин, що посувалися вздовж його траси, обабіч літака, готові щохвилини залити його сотнями кубометрів задушливого шумовиння.
Герберт не так почув, як догадався, що на даху штабу заревла сирена. Тривога! Офіцери, технічна обслуга і весь персонал спустилися в сховище. Обслуга стартової площадки одягала протигази — не заради безпеки, а тому що боялася інспекції.
З цієї хвилини Герберт відчув себе зовсім самотнім. Він вже був не на аеродромі, не серед друзів і знайомих, а далеко від них. Фосфоресценція приладів, білий шолом другого пілота... Облич не видко... За плексигласовими шибками — рої вогнів. Товариші пішли до сховища, а люди в містечку не знають нічого і далі п'ють ром або фруктові води.
З цієї хвилини Герберт покладався лишена свої очі й руки. Ще раз глянув убік. Низкою сунули рятувальні машини. Але вони перестали його дратувати. Навіть спокійніше було, що бачиш їхні сірі корпуси. Звичайно, це була ілюзія, але Герберт звик до їхнього вигляду, і до зеленого ліхтарика, і до осяяної аж до білого сліпучим світлом бетонної смуги.
На зльотній площадці Герберт увімкнув гальма.
— Прогрівай двигуни,— гукнув він Рафу.
— Зрозумів...— зарипів різкий голос у навушниках.
Герберт зайнявся таблицями приладів. За кілька хвилин Раф відрапортував:
— Готово!
І зараз же кинув нетерпляче:
— Майоре, синхронізатори!
Герберт перевірив синхронізатори. Контакту не було.
— Контроль, контроль!—загукав він.— Хто робив технічний огляд, холера б вас забрала?! Рапортую про аварію синхронізаторів і вимикаю двигуни.
— Рапортуйте ще раз! — почув він.— Записую вас на плівку!
Герберт повторив.
— Повернутися в район приготування. Візьмете машину з бойового резерву. Доручаю закласти вантаж.
— Зрозуміло.
Герберт перемкнув контакт і сказав Рафу:
— Повертаємось на внутрішніх. Підемо на двох.
Машина повернулась на місці і знов покотилася по бетонній смузі. Прожектор згас, щоб не сліпити пілота. Миготів лише ліхтарик. Коли вони докотилися до площадки приготування, пілоти відгвинтили і скинули шоломи. Вони по черзі зіскакували на землю, тримаючись за поручні алюмінійової драбинки. Перед ними вже стояла варта. Солдат показав пальцем, куди йти. Залунав гуркіт тягача. Раф сказав шоферові, що. вони не повернуться в штаб. Зачекають тут на другу машину.
— Майоре!
— Ну?
— А, може, повернемося?!
— Навіщо?
— Скажемо, що після аварії у нас нема психологічної готовності до рейсу. Мені ще змалечку казали, що як повернутися з дороги, мусить трапитися нещастя.
— Рафе, ти що, здурів?
— Та ні, я тільки так собі.
— Я сьогодні почуваю себе психологічно готовим, як ніколи,— заявив Герберт.
Обидва відійшли недалечко від площадки й посідали на траві. На мить Гербертові здалося, що він повернувся на аеродром, виконавши завдання, і зараз смердючим автобусом поїде в містечко. Вип'є в казино велику порцію рому і міркуватиме, що робити далі. Йому хотілося швидше зробити рейс, і щоб уже було завтра.
— Майоре.
— Ну?
— Я хотів запитати, чи ви не проти?
— У чому річ?
— Я умовився з офіцером радіослужби. Коли подзвонять з лікарні, він передасть мені на борт звістку.
— Звичайно, Рафе, мені теж цікаво, що тобі подарує жінка. Тільки хай тебе бог рятує від близнюків та ще й дівчат!
— Та що ви кажете, пане майор! Хіба ж я здатний встругнути двох?
— Хто це може знати?
— Дві доньки за пляшку італійського мартіні? Цього не може бути. Найбільш одна.
— За яке мартіні?
— А було це так. Я посварився з жінкою. Кілька днів ми спали, не торкаючись одне одного. Бо я, знаєте, такий. Засну біля найкращої баби; а що вже казати про жінку! Тільки торкатися не можна. Бо як торкнуся, тоді вже нічого не зробиш.
— Ну, й що ж було з тим мартіні?
— Отож я повернувся з аеродрому. Ми літали в рейс. І кажу їй: "Сердься, якщо хочеш, але ти моя жінка і маєш свій обов'язок. А до того ж, у мене є охота". Не знаю, чому, але після рейсу у мене завжди є охота. Мабуть, від нервів. Ці польоти скубуть нам волосся і кусають нерви.
— Портер, Блянш і Карст дещо знають про це.
— От-от. То я й кажу їй: "У тебе є обов'язок". А вона: "Ми ж посварилися". Тоді я показав їй пляшку мартіні. Відкубрив, випив здорову чарку й ліг у ліжко. А вона мені: "Дай і мені чарчину, адже це справжнє мартіні". А я їй: "Я не маю такого обов'язку". Отак вона й завагітніла.
— Алло! — залунав чийсь чужий голос.
— Так.
— Екіпаж на борт.
В кабіні вони знов допомогли один одному прикрутити шоломи. Знов вирулювали в супроводі протихімічних і пожежних машин. Мабуть, сирена вдруге сповістила тривогу і, певне, в штабі голосно лаялись. На стартовій площадці Раф прогрівав двигуни, Герберт перевіряв прилади. Нарешті він сповістив про готовність до старту.
— Стартувати! — зарипіло в навушниках.
Герберт додав суміші зовнішньому двигунові. Машина описала дугу й стала на краю довгої стартової доріжки. Вправним рухом руки Герберт додав усім двигунам суміші. Здавалося, наче він кидає в'язки гранат, які вибухають за його спиною. Він відпустив гальма. Носок жирокомпасу притулився до центральної риски. Цифри, намальовані на стартовій доріжці, миготіли надто швидко, щоб їх можна було прочитати. Обабіч — рвучка повінь світла. Тут починався четвертий кілометр бетону. Герберт міцніше натиснув долонею на важіль.
Вони відірвалися від землі.
4
Легке почуття нудоти виникло десь нижче грудей і поповзло до горлянки. Машина підіймалася вгору з великим прискоренням. Герберт зробив рух долонею, міцно натиснув. Суміш крізь відчинені регулятори сунула в усі двигуни й оберталася на ланцюг вибухів. На альтиметрі миготіли чимраз нові цифри. Земля вже втрачала чіткість обрисів. Звідси, згори, все внизу здавалося ясножовтим, піскуватим і потроху набирало бурштинового відтінку. Стрілка жирокомпасу стала на червоній лінії, інколи злегка здригаючись. У машині зовсім не відчувалося цих дрібних вібрацій.
— Мабуть, буде сильний вітер,— обізвався Раф.
— А внизу було дуже тихо, правда? Пам'ятаєш, ти курив цигарку? Дим снувався навколо нас; його ледве відносило вбік, мабуть, ще кілька днів буде погожа година. А кому вона потрібна?
— Так.
Через кілька хвилин земля втратила піщаний відблиск. Тепер вона була наче безбарвне простирадло, кинуте в простір.