Зухвалі й бундючні, вони видзвонювали острогами, були самовпевнені й зарозумілі, а мазурку танцювали з таким виглядом, ніби завоювали вже цілий світ. А тепер вони сиділи в дрожках і, незважаючи на хвацько одягнені конфедератки та елегантні мундири, мали досить жалюгідний вигляд. Раз за разом вони тривожно зиркали з-під козирків угору, чи не видно там поодиноких гітлерівських літаків, і міцніше стискали вузлики на колінах. Справжні троє невдах, що втікають на полудрабку світ за очі...
На площі Наполеона я побачив, як чимала група людей, хлопці й дівчата шкільного віку, поспішно копали зигзагоподібні рови, де мали ховатися люди на випадок повітряних нальотів. Репродуктори закликали мешканців стати на захист міста, а військо і поліція тим часом панічно втікали на схід. "Урядових оборонців" у місті залишилось зовсім мало.
Ми зупинилися перед готелем "Європейський". Граф швидко подався до номера, який постійно був за ним заброньований. Я віддав наші речі службовцям готелю й пішов слідом за графом. У вестибюлі нас, як завжди, чемно привітали головний адміністратор, швейцари й посильні. Однак на цей раз їхні усмішки були позбавлені тієї радості й привітності, з якою вони завжди зустрічали графа. В очах у них світився сум і заклопотаність.
Незважаючи на гнітючу атмосферу, гуркіт фашистських літаків і вибухи бомб, персонал готелю точно виконував свої обов'язки.
Вітаючись, швейцар шепнув мені на вухо:
— Кепські справи. Усі втікають. На чолі з урядом. Але ви мовчіть про це, бо шпики так і вештають скрізь. Говорити правду означає сіяти паніку. Новий метод.
Я знизав плечима й попрямував до ліфта. Нараз позаду я почув голос Павла:
— Леоне!
Я озирнувся. Крізь широко відчинені двері було видно, як Павел вовтузився з якимось сержантом, що намагався витягнути його з машини. Поряд стояв польський офіцер у чині капітана.
Я миттю кинувся до нашої машини й схопив сержанта за руку, викручуючи її назад. Офіцер вихопив револьвер.
— Геть! — заверещав він.
— А це чому? — запитав я, прикидаючись дурником.
На порозі з'явився швейцар і двоє посильних. Вони дивилися на нас широко розплющеними очима.
— Цей автомобіль потрібний армії. Реквізиція.
— Цей автомобіль, пане капітан, належить графові, який мав би знати про ваше рішення.
В цю мить заревли сирени. Капітан злякано глянув на небо, заховав револьвера в кобуру й сказав:
— Гаразд. Пустіть сержанта. А граф де?
— У готелі, — відповів я і відійшов од сержанта, який, клянучи все на світі, розігнув руку й з люттю подивився на мене.
— Стривай, негіднику! Ми з тобою ще зустрінемося! — просичав він.
— З радістю, — ґречно вклонився я йому. Капітан зайшов до готелю в супроводі одного з посильних, який показував йому дорогу.
Павел сидів за кермом у машині, курив і злісно посміхався.
— Я б хотів... — мовив він, але раптом замовк.
— Що б ти хотів? — буркнув сержант, розтираючи задеревілу руку.
— ...бути свідком наступної зустрічі, пане сержант, — докінчив Павел, скоса зиркаючи на мене.
— Під час тривоги всі мають бути в сховищах! — гаркнув у відповідь сержант.
— А де ж вони, ті сховища?
— Зараз $ відведу вас до міської комендатури.
— Будь ласка. Але ходити по місту під час тривоги заборонено.
— Вилізай з машини!
— Не кричіть, пане сержант! Як тільки капітан повернеться з паном графом, ми про все з вами домовимося.
— Я тобі домовлюся, сучий сину! — заревів сержант, намагаючись спровокувати нас.
Я підійшов ближче до нього, а Павел відчинив дверцята машини. Та зненацька озвався пронизливий свист, за рогом готелю блиснув вогонь, і земля здригнулася від страшного вибуху. Віконне скло з дзенькотом посипалось на тротуар. Павел закам'янів. Я мимоволі глянув на небо. Виблискуючи у сонячному промінні, німецький літак спокійно летів у напрямку мосту Кербедзя. Десь далеко зацокотів самотній кулемет — уся "оборона" столиці.
Я штовхнув ногою сержанта, що розпластався на землі, і сказав:
— Можете вставати. Літак уже полетів.
Сержант підвівся, переборюючи страх. Від хвилювання у нього тремтіли губи.
— Щоб ти згорів! — вилаявся він.
В цю хвилину на порозі готелю з'явилися граф і капітан.
— Леоне!
— Слухаю, пане граф.
— Ти все забрав з машини?
— Все, пане граф.
— Віддай панові капітану паспорт на машину й ключі від мотора, а сам повертайся до села, — звернувся граф до Павла. — Гроші тобі дасть Леон.
Капітан похапцем виписував на капоті машини реквізиційну квитанцію.
— Хвилинку, пане граф, — вигукнув він, і обличчя його розпливлося в усмішці, — зараз я дам,..
Граф махнув рукою і відвернувся.
— Квитанцію візьме мій слуга, На все добре. — І зайшов до готелю.
Павел з похмурим виглядом підійшов до мене. Сержант сів за кермо, капітан зручно вмостився на задньому сидінні. За хвилину машина щезла з очей.
Вчинок графа мене дуже здивував. Адже вистачило б одного-однісінького дзвінка до Ради Міністрів, і блакитний роллс-ройс залишився б у нас.
Мабуть, це ж саме спало на думку й Павлові, бо він спересердя сплюнув і сказав:
— Пся крев! Така машина! Двадцять тисяч — мов собаці під хвіст! — Відтак глянув на мене й додав: — Леоне, ти віриш, що армія справді відчуває в ній потребу?
Доки я зібрався з думками, завили фабричні сирени, сповіщаючи кінець повітряного нальоту.
— Вас кличе пан граф, — сказав мені посильний.
Я вийняв гаманець і дав чималу суму Павлові, який невідомо чому несподівано розчулився.
— Ну, бувай, старий! — промовив він хрипким від хвилювання голосом. — Може, ніколи вже...
Я не дав йому докінчити, сердечно обнявши на прощання.
— Не мели дурниць, — відповів я.—Завтра, в крайньому разі післязавтра ми з графом повернемося на село. Побачиш!
— Дай боже! Дай боже! — І пішов, втягнувши голову в плечі.
Одверто кажучи, я теж був зворушений нашим прощанням. Повернувшись до готелю, я постукав у графів номер.
Граф кілька хвилин пильно дивився на мене й мовчав.
— Леоне! — нарешті озвався він. — Ти хочеш повернутися додому чи залишишся зі мною?
— Чекаю вашого наказу, пане граф.
— Я хочу, щоб ти вирішив це сам. Тепер такі часи, що мені не хочеться брати на себе відповідальність за тебе.
— І все ж таки, я залишаюся з вами.
Граф тепло подивився на мене.
— Цього я ніколи не забуду, Леоне. Можеш іти. Сьогодні ти мені не будеш потрібний.
Я вклонився і вийшов. День був на диво погожий і сонячний, і я вирішив піти погуляти.
Заполонений власними думками, я дійшов до кінця вулиці Пулавської, і перед моїми очима несподівано постала дивна картина. Залита сонцем стрічка асфальтованого шосе зникала вдалині. А в кінці вулиці, між останніми двоповерховими будиночками метушилися кільканадцятеро цивільних під командуванням молоденького підпоручика. Посередині проїзної частини вулиці росла барикада з візків і бляшаних урн, залізних ліжок і тонких дощок.
— Ви можете нам допомогти, замість того, щоб стояти, витріщивши очі.
Я оглянувся.
— Я до вас звертаюся, до вас!
— До мене? — здивувався я.
— А ви що, хіба не поляк?
— Так, але...
— Що за "але"? Що за "але?" — кричав на мене підпоручик.
Я на якусь мить завагався.
— Пане поручик! А навіщо ця барикада?
— По цьому шосе їдуть німці. За кілька годин вони будуть тут. Ми їх затримаємо.
— Оцією барикадою?
— Йолоп! — заверещав поручик. — Ти що, досі не знаєш, що їхні танки зроблені з фанери?
Я здивувався. Для мене це було щось нове. Щоправда, в Німеччині я бачив, але здалеку, величезні, як хата, танки. Але хто— зна? Може, вони й справді були з фанери і наша розвідка завчасно довідалася про це. В такому разі, довбня в міцних руках і урни для сміття, засипані камінням, будуть неабиякою перешкодою на їхньому шляху.
Я відчув небачений приплив сили й енергії.
— Слухаю, пане поручик! Барикада зараз буде готова! — вигукнув я майже з радістю і взявся до роботи.
Заспокоєний поручик тим часом разом з частиною людей пішов реквізувати залізні ліжка в навколишніх будинках — адже вони були найважливішим елементом протитанкової барикади.
Якийсь бідно вдягнений робітник, що працював поряд зі мною, на хвилину затримався біля мене.
— Наша робота, годиться хіба собаці під хвіст, — сказав він.
— Не думаю, — впевнено відповів я. — Якщо гітлерівці будують свою пропаганду на піску, то й техніка їхня теж не краща.
— Тоді чому ж ми чекаємо їх у Варшаві? Якщо наші війська громлять їх на всіх фронтах, то чому полководці й міністри наклали повні штани зі страху і щодуху втікають із столиці?
Міркування мого співрозмовника не були позбавлені логіки, і мені захотілося подискутувати з ним. Однак пригадавши, що швейцар із готелю "Європейський" попередив мене остерігатися необережних розмов, які можуть посіяти паніку, я замовк. Хтозна, може, мене провокують на більшу відвертість? Одначе не так давно я на власні очі бачив те, про що тільки-но сказав мені бідно вдягнений робітник. Я пильно подивився на нього. Він не міг бути шпиком. В нього були сірі мазурські очі, приємне обличчя, і тільки уста скривила гірка посмішка.
Мабуть, він відчув у моєму голосі нотку недовір'я, бо за хвилину сказав:
— Якщо ви боїтеся, то можете не розмовляти зі мною. Проте я повторюю ще раз, що ця барикада годиться хіба собаці під хвіст. Шкода хлопців, які її захищатимуть.
Я завзято почав укріплювати барикаду, намагаючись зберегти оптимізм, що потроху покидав мене.
Вже зайшло сонце, коли барикада була готова. Дорогою до готелю я думав про те, на чому спатимуть люди, в яких забрали ліжка "для захисту батьківщини", а також, чи витримала б барикада, якби в неї з розгону врізався графів роллс-ройс. Автомашина мала міцні буфери й мотор з компресором.
У готелі я відразу ж зайшов до своєї кімнати, яка була поряд з графовим номером. Викупався, надягнув вечірній костюм і спустився униз, до ресторану.
Всі столики були зайняті. Я вже хотів іти геть, але нараз помітив елегантно одягненого чоловіка, що кивав мені. То був відомий серед аристократичних кіл молодий князь Р. Я наблизився до його столика, на якому стояла надпита пляшка коньяку "Мартель" з п'ятьма зірочками. Князь енергійно жестикулював. Він був уже "під мухою".
— Сідай, Леоне, бо хто знає, чи світ проіснує ще три тижні.
— Це сказав Бомарше, — відповів я, вклонившись, — а відтоді минуло стільки років, що це пророкування сміливо можна визнати хибним.
— Помиляєшся, оптимісте.