Це єдиний опис поклоніння сонцю на острові Пасхи.
Одним із перших на борт до голландців піднявся "цілком білий чоловік", який тримався поважніше за інших. Поводився він, як людина, що займає визначне становище серед своїх земляків. Голландці вирішили, що це жрець. Голова його була поголена й прикрашена короною з пір'я, а мочки вух проколоті й штучно витягнені аж до плечей круглими білими сережками завбільшки з кулак. Голландці помітили, що в багатьох остров'ян вуха були так само штучно подовжені. Коли довгі мочки заважали працювати, остров'яни виймали з них сережки і закладали мочки за верхній край вуха.
Багато остров'ян ходило зовсім голими, але тіла їх були вкриті майстерною татуїровкою — зображеннями птахів і якихось дивовижних істот. Дехто одягався в сплетені з кори плащі, пофарбовані в червоний або жовтий колір. На головах, окрім прикрас із пір'я, вони носили ще й своєрідні очеретяні капелюхи. Всі були дуже привітні, і голландці не помітили в них ніякої зброї. Як не дивно, але жінки майже не з'являлися, хоч чоловіків було багато. Ті жінки, яких пощастило побачити, були з чужоземцями дуже ласкаві, і чоловіки їх зовсім не ревнували.
Мешкали остров'яни в довгих низьких очеретяних халупах, які мали вигляд перекинутих догори дном човнів; без вікон, з такими малими отворами для входу, що в них доводилось пролазити рачки. В кожній з таких халуп жило, певно, багато людей. Всередині, крім кількох мат на долівці та кам'яних плит замість подушок, нічого не було. Худоби остров'яни не мали, розводили тільки курей, вирощували банани, цукрову тростину і, насамперед, батат, який голландці назвали "хлібом насущним" остров'ян.
Очевидно, жителі острова не були завзятими мореплавцями, бо найбільші човни, які бачили там голландці, були піроги завдовжки в два з половиною метри і такі вузькі, що в них ледве можна було всунути дві ноги. До того ж вони так протікали, що на вичерпування води потрібно було стільки ж зусиль, як і на веслування.
Жили остров'яни мов у кам'яному віці: металів зовсім не знали, а їжу готували просто на розпеченому камінні, розпалюючи в ямах вогнища. Голландцям, мабуть, здалося, що ніде більше в світі немає такої відсталості, як тут. Тим дивовижнішими видалися їм поруч з такою примітивністю гігантські статуї, рівних яким не було в цілій Європі. Найбільше цікавило голландців те, як піднімали ці височенні статуї: адже остров'яни не мали ні товстих колод, ні міцних канатів. Мандрівники обстежили поверхню статуй, яка од часу стала пористою, і вирішили, що розв'язали загадку: фігури не кам'яні, їх просто виліплено з глини, а вже потім обтикано камінцями.
Голландці повернулись на кораблі, знялися з якоря (два якірних ланцюги на той час уже лопнули) і попливли геть від цього дивовижного острова, пробувши на ньому тільки один день. У вахтовому журналі вони записали, що остров'яни — народ веселий і миролюбний, з пристойними манерами, але надзвичайно злодійкуватий. Через якесь непорозуміння одного остров'янина було застрелено на борту, а ще з десяток убито на березі. Європейці ж одбулися скатертю та кількома капелюхами, які в них украли просто з голови.
Жителі острова стояли на березі біля вбитих та поранених і дивились, як зникають на заході великі вітрила. Минуло майже п'ятдесят років, перш ніж до них знову завітали гості з далеких країв.
Цього разу на острів прибули два іспанських кораблі під командою дона Феліпе Гонзалеса. Це було 1770 року. Увагу іспанців теж привернули сигнальні вогні, запалені остров'янами. Вони зійшли на берег з двома священиками та численним загоном солдатів і урочисто рушили до вершини трьохголової гори на східному кінці острова. За ними, радісно пританцьовуючи, ішли юрбою зацікавлені тубільці. Іспанці поставили на кожній з трьох вершин по хресту, щось заспівали, потім відсалютували і оголосили острів власністю іспанського короля. Щоб надати законності цьому актові, іспанці склали послання королю Карлосу, під яким найхоробріші тубільці "з усіма ознаками радості й торжества" намалювали якихось птахів і дивовижні фігури. Іспанці сприйняли їх за підписи. Так острів дістав володаря — іспанського короля, і нову назву: острів Сан Карлос.
Іспанці не повірили, що статуї зліплені з глини. Один з них узяв кирку й так ударив по монументу, що аж іскри посипалися. Це переконало всіх, що статуї кам'яні. Але як їх зводили, залишалось таємницею: іспанці навіть сумнівалися, чи статуї взагалі були зроблені на острові.
Все подароване й украдене зникало так безслідно, що іспанці почали думати про існування підземних сховищ: адже лісу на острові не було і вся місцевість проглядалася наскрізь. Дітей на острові теж не було; здавалося, що все населення острова складається з безлічі дорослих чоловіків і нечисленних, але дуже легковажних жінок.
Іспанці зустріли на березі високих на зріст чоловіків із світлою шкірою. Вони зміряли двох найвищих із них; зріст їх виявився: одного — сто дев'яносто п'ять сантиметрів, а другого — сто дев'яносто дев'ять сантиметрів. Багато остров'ян носили бороду. На думку іспанців, вони більше скидались на європейців, ніж на звичайних тубільців. Мандрівники записали в своїх журналах, що не всі остров'яни мають чорне волосся, — зустрічаються між ними й шатени, й руді, і з волоссям кольору кориці. А коли іспанцям удалось ще й навчити тубільців вимовляти "Аве Марія" та "Хай живе Карлос третій, король Іспанії", вони всі прийшли до висновку, що тубільці — здібні й кмітливі люди і приручити їх буде неважко. Задоволені своїми новими підданцями, вони залишили острів, щоб більше ніколи на нього не повертатись.
А потім відвідали острів англійці, і привів їх сюди не хто інший, як сам капітан Кук.
Остров'янам почали набридати чужі гості. Коли капітан Кук зійшов на берег, він був дуже здивований: все населення острова складалося з кількох сот чоловік, низькорослих, понурих і апатичних. Супутники Кука вирішили, що після відвідин іспанців на острові сталось якесь лихо і населення вимирає, але сам Кук підозрював, що жителі поховались під землею. На свій великий подив, він майже не зустрічав тут жінок, хоч розіслав патрулів по всьому острову. В багатьох місцях серед куп каміння англійці знайшли вузькі отвори, які, на їхню думку, вели в підземні печери, але щоразу, коли вони хотіли туди проникнути, місцеві провідники чинили їм опір. Розчаровані, хворі на цингу, англійські моряки залишили острів Пасхи, взявши з собою тільки невеликий запас батату — єдиного важливого продукту, який був на острові. Але й тут англійці пошилися в дурні: хитрі туземці поклали в кошики каміння і лише зверху прикрили його солодкою картоплею.
Не минуло й дванадцяти років з часу відвідин острова, капітаном Куком, як 1786 року сюди з коротким візитом з'явився француз Лаперуз. Цього разу на острові було повно людей, у тому числі й русявих, і майже половину його населення становили жінки. Ба, навіть з'явилося багато дітей різного віку, як і повинно бути в нормальній людській громаді. Вони ніби народилися з нутра цього загадкового, схожого на Місяць, маленького безлісого острова. Та воно, власне, так і було. Тубільці виповзли з підземних ходів і дозволили французам оглянути кілька кам'яних тунелів, куди в свій час не пустили англійців. Це підтвердило підозру капітана Кука, що тубільці влаштували собі потаємні сховища в темних підземних печерах. Там ховалась од капітана Кука "аристократія", там знайшли собі притулок діти і більшість жінок, коли острів відкрили голландці. Лаперуз зробив висновок, що мирна поведінка Кука і його людей надала хоробрості остров'янам і вони вийшли тепер на світло. Кількість жителів острова досягла приблизно двох тисяч чоловік.
Коли Кук нишпорив по острову, більшість тубільців сиділа під землею, забравши з собою найцінніше з своїх речей. Але вони не могли сховати величезних кам'яних фігур, які й далі вперто стояли на своїх постах. І Кук і Лаперуз вважали, що статуї — пам'ятники минулих часів; вже тоді вони здавались дуже давніми. Дук захоплювався майстерністю невідомих інженерів, які колись, не маючи жодних допоміжних механізмів, підняли цих гігантів на самий верх східчастих кам'яних споруд. Як би це не було зроблено, констатував Кук, але така робота свідчить про незвичайну обдарованість і енергію людей, що колись жили на цьому пустельному острові. Він не сумнівався, що сучасні жителі острова не доклали до цього рук: вони навіть не намагалися лагодити кам'яні тераси, які вже почали руйнуватись. Кук також помітив, що багато статуй лежать ниць біля своїх постаментів, причому все свідчить про те, що їх повалено навмисне.
Кук оглянув пильніше кілька великих постаментів, на яких стояли статуї, і, на превеликий свій подив, виявив, що вони складені з гігантських кам'яних блоків, які були так добре витесані й одшліфовані і так щільно прилягали один до одного, що при кладці не треба було й цементу. Досконалішої обробки каменю Кук не бачив навіть на найкращих будовах Англії. Однак, додає він у своїх записках, старанна праця не змогла перешкодити часові залишити на цих спорудах свій глибокий слід.
На борту корабля капітана Кука був полінезієць з Таїті, який знав багато слів з мови тогочасних жителів острова Пасхи. З його пояснень англійці зрозуміли, що статуї були не" звичайними зображеннями богів, а пам'ятниками — арікі — померлим людям із священного королівського роду. Численні скелети й кістки свідчили про те, що постаменти, на яких стояли статуї, і досі правлять жителям острова за кладовище. Було видно, що остров'яни вірять у загробне життя: вони не раз намагалися пояснити знаками, що хоч скелет лежить на землі, його власник полетів на небо.
Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше.
Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею.