Я дивувався, куди дінеться ця юрба разом з худобою, вівцями, верховими й паковими кіньми та хурами. Але діставшись до центру міста, я зауважив, що вузькі вулиці вливаються в просторі майдани, наче ріки в озеро, де місця вистачало всім. Місто було так сплановане, щоб захиститися від шотландських наскоків. Коли починалася війна, навколишні мешканці заганяли на майдани свої табуни й отари і, забарикадувавши вузькі вулиці, перетворювали місто в справжню фортецю.
Того дня ніхто не думав про небезпеку, і навіть я трохи розважився од своїх турбот серед веселого гармидеру.
На базарному майдані зібралися не лише фермери з своїм товаром і жінки, що розкладали яйця, масло й домашнього виробу тканини. Кого тут тільки не було! Смаглявий циган з обрізаними вухами, що вів на ланцюгу ведмедя, штукар, що ковтав шпаги, чоловік, котрий рвав хворі зуби (тим часом друзі міцно тримали пацієнта за руки), пара акробатів і десяток дурисвітів, що показували різні фокуси або продавали чудодійне зілля. Якийсь чолов'яга горлав щосили, сповіщаючи, що опівдні на рингу будуть цькувати бика, й запрошував усіх, хто хоче, приводити своїх псів. Тільки я став до нього дослухатися, коли це хтось торкнув мене за плече:
– Здоров був, Пітере!
Я жахнувся і аж підскочив од несподіванки. Це був Тем Берні з Мангрісдейла. Він мене добряче налякав, бо я не чекав, що зустріну тут когось знайомого. Наші всі ходили на базар до Кезіка.
Старий, очевидячки, знав усе. В його сірих очах блиснула усмішка, і він приклав до губів дебелого пальця.
– Не бійся, мій хлопчику! Я нікому нічого не скажу. Але виявляється, Пітере, – захихотів він, – ти кепсько кидаєш камінці. Чому ти в нього не влучив, га? Багато хто з нас потанцював би на радощах в день його похорону.
– Таж він мчав як навіжений, – винувато пояснив я.
Тем споважнів.
– Краще тобі, Пітере, негайно вшитися з наших місць. Кажуть, що сер Філіп учора був наче не при собі од люті. Не тому, що ти кинув камінь, а що зруйнували його чудову стіну. Він присягається помститися всім, хто до цього причетний; але ти, очевидячки, єдиний, проти кого вони мають докази. Не хотів би я бути на твоєму місці, Пітере.
– Та я оце й хочу втекти на деякий час, – признався я.
– Добре зробиш. Надто вже багато суддів приятелюють з сером Філіпом. Навряд чи вони будуть до тебе поблажливі. А куди ж ти хочеш податися?
– Мабуть, у Шотландію…
Тем похитав головою.
– Вони й чекають на це. В Карлайл уже послано наказа затримати тебе, якщо ти там з'явишся. Це я знаю напевно.
– Але ж я можу піти навпростець через гори, минаючи Карлайл.
– Твій шлях перегородять великі ріки. Двадцять років тому я побував у тих краях.
Тобі доведеться долати їх бродом або шукати мостів. Тебе помітять, почнуться розмови про те, що в горах блукає хлопець.
– Ну що ж, я подолаю їх плавом, – сказав я.
– Навіть не пробуй – утопишся ні за цапову душу.
Його слова роздратували мене. Адже я плаваю не згірш за дорослих. Дехто думає, що коли я невеликий на зріст, то, значить, і не сильний. А я колись запливав на багато миль, купаючись у Дервентвотері.
– Не турбуйтеся за мене, містере Берні, – відмовив я. – Мабуть, краще не розповідати про свої плани. Якщо вас питатимуть за мене, вам не доведеться брехати.
Потому я з гідністю побажав йому доброго здоров'я і пішов геть. Мені зовсім не хотілось признаватися, що я й досі не маю ніяких планів. Отож я почав роздивлятися по базару, щоб знайти якогось заїжджого купця, що потребував меткого хлопця ходити коло коней. Я гадав, що мені легше буде вибратися з Пенріта, приставши до подорожньої компанії.
Та виявилося, що це нелегка справа. Я був поспитався одного чоловіка, але він послав мене під три чорти. Я спитав другого. Знову невдача. Третій відповів лагідніше:
– Ні, я справляюся сам. А якби мені був потрібний хлопець, то я б уже давно його взяв дорогою. Щодня не менше як десяток пропонують свої послуги. Від таких як ти одбою немає по всій країні. А де зараз знайдеш роботу? Послухай-но, хлопче, моєї поради та вертайся додому.
– Мені нікуди вертатися, – сказав. – Я сирота.
– Всі ви сироти, – зауважив купець і повернувся до пані панотцевої, що прицінювалася до шматка зеленого кендальського краму. Він, видно, мені не повірив.
Біля одного великого заїзду стояв огрядний чолов'яга в старому шоломі і вистукував у маленький барабан. Люди реготалися з цього видовища: барабанчик прекумедно підскакував на його величезному череві. За мить він спинився, озирнув усіх з добродушною усмішкою і заговорив. У нього був чудовий голос – лункий, наче дзвін. Хоч на майдані стояв тисячоголосий гамір, чути було кожнісіньке його слово.
Він оголосив, що до міста прибули славетні лондонські актори. Вони покажуть одну з найкращих у світі п'єс – "Трагічну історію короля Річарда Третього". П'єсу вибрано з особливої поваги до добрих громадян Пенріта. Адже лихий горбань-узурпатор мешкав колись в отому будинкові, що до нього можна докинути грудкою, а дужий чоловік може й доплюнути! То хіба ж пенрітські городяни не схочуть знову побачити справжнісінького Річарда Третього у виконанні лондонського актора, що грав перед самою королевою Єлизаветою? Адже разом з ним виступить уся лондонська трупа у супроводі барабанів, сурм та інших інструментів, як і належить. Дирекція не зважає ні на які витрати. Вхідна плата – одне пенні, а за місце на ослоні – ще одне пенні зверх вхідної плати. Вистава починається зараз у дворі заїзду.
Я один з перших віддав своє пенні.
Мені хотілося чимось розвіяти тугу за домівкою і страх перед смертю або в'язницею, що чигали на мене. Отож я зайшов у двір і віддав ще одне пенні за місце на ослоні, де я міг дати спочинок своєму стомленому тілу, а потім іще одне (яке нерозважливе марнотратство!) за кусок смаженої баранини на шпичці. Як приємно було знову зажити гарячої їжі!
Тим часом глядачі майже заповнили двір заїзду; люди товклися на галереях, що вели до спочивалень. Актори поставили опори і звели поміст у кінці подвір'я, всі ми скупчилися навколо нього, дехто з ослонами, але більшість навстоячки. Я саме доїв баранину і облизав з пальців лій, коли це враз несусвітний жах скував моє тіло.
З-під арки у двір заходив сер Філіп Мортон.
Він спинився, щоб заплатити пенні, і я побачив збоку його худе обличчя з гострою золотавою борідкою, відкопилену нижню губу, що промовисто свідчила про жорстоку вдачу цієї людини, і холодні сині очі, в яких світилося зухвальство.
– Нам, чоловіче, дайте місця на сцені. Що? Заборонено ставити ослони на сцені? Дурні у вас порядки! Ага, занадто тісно… Ну що ж, гаразд. – Він повернувся й махнув рукою в рукавиці на той куток двору, де сидів я. – В такому разі поставте два ослони он туди.
От я й попався!
З двору був один вихід, і біля нього стояв сер Філіп, що наказував принести вина. Я не міг пройти непомічений, але якби лишився на місці, він сів би майже поряд зі мною.
Я озирнувся, наче лисиця, що вскочила у пастку. Нараз мені спало на думку, що можна податися на галереї.
Якраз позад мене починалися сходи. Може, я виберуся на вулицю іншим виходом або принаймні сховаюся в якійсь кімнаті, поки закінчиться вистава?
Не гаючи часу, я схопився з ослона і шаснув угору сходами. На галереї було повно людей, що налаштувались дивитися п'єсу. З одного боку глядачі геть загатили прохід, навряд чи мені пощастило б швидко проштовхнутися крізь натовп, не викликавши ремства, – чого я дуже боявся. З другого боку людей було менше. В цю мить на сходах пролунав голос сера Філіпа:
– Згори краще видно, Роджере. До того ж оті драби пастухи не наступатимуть нам на ноги своїми колодками.
– Здаюся на твій розсуд, Філе.
Далі я не слухав – для мене й цього було досить. В кінці галереї видніли завішені двері, і я поспішився до них, наступаючи людям на п'яти і мимрячи пробачення.
– Гей ти, хлопче! – гукнув сер Філіп з верхніх східців. Він мене помітив. Я прожогом кинувся до дверей, заздалегідь виставивши руки, щоб одхилити завіси.
– Тримайте того хлопця! – загорлав він.
Люди почали лаятись. От-от розпочнеться вистава, а тут їх турбують! Я скочив крізь завіси, крутнувся на темному помості і кинувся сходами вниз. За мить я опинився серед натовпу гарячково збуджених людей – це була туалетна кімната акторів.
Якомусь хлопцеві допомагали надягнути широчезну спідницю на обручах, гладкий чолов'яга сварився, бо його панцир не сходився на спині, високий молодик проказував свій текст писклявим пташиним голосом… Все це я зауважив за одну мить, бо наступної гладун заревів на мене:
– А ти хто такий? Чого тобі треба? Геть звідціля! Ми розпочинаємо виставу, і я не попущу, щоб за лаштунками були сторонні особи! Зараз же щезни, а ні – то я тебе розчахну навпіл!
Вигляд у чолов'яги був страшний. Я проскочив у нього під рукою, діставши по дорозі лише ляпаса, що від нього у мене в голові загули джмелі, і повернув у якийсь коридор. Позаду залунав рев:
– Що? Знову сторонні! Ану забирайтеся геть, сер! Мені байдуже, хто ви там такий…
– Джентльмен, що супроводить мене, сам суддя, – холодно перебив його сер Філіп.
Я виразно чув кожнісіньке слово з тієї простої причини, що мені нікуди було податися. Знову я опинився у пастці. З коридора вело тільки двоє дверей і обоє були замкнені. Тут було звалище театрального реквізиту та сценічних костюмів.
На мить мене пойняла безглузда думка перебратися в один із тих костюмів – надягти широку спідницю, в якій ворог мене нізащо не впізнає, – але я зрозумів, що актори одразу мене викажуть.
– Мій друг – суддя, – повторив сер Філіп. – Отож зауважте, що коли йому заманеться, він може взагалі заборонити виставу і тим самим звести нанівець ваші гастролі в цій частині Англії. Раджу трактувати нас з належною поштивістю.
– Чого вам треба, сер? – буркотливо спитав гладун. Очевидячки, він докладав неабияких зусиль, щоб стримати свій гнів.
Не думайте, що я стояв без діла, слухаючи їхню розмову. Вона тривала всього лише кілька секунд, і я не згаяв жодної.
Серед театрального реквізиту стояла велика скриня. На час переїздів у неї, мабуть, складали костюми. Вона була довга, вузька й глибока. До того ж порожня й незамкнена.
Неймовірна, але єдина нагода врятуватися! Я вскочив усередину і накрився віком.