І все, все тихе й порожнє.
А якщо це так, то чому ж я вагаюся, чому боюся напасника більше, ніж можливості, може, ніколи не побачити свого житла? Але це останнє, на щастя, неможливе, зайве було б у роздумах доводити собі, що означає для мене нора; я й нора так нерозривні, і я міг би спокійно, спокійно, не зважаючи на свій страх, оселитися тут назавжди, для чого зовсім не треба перемагати себе і, всупереч усім сумнівам, відкрити вхід; зовсім уже вистачає того, що я бездіяльно чекав, бо ніщо не може розлучити нас надовго, і якось я нарешті таки зійду вниз. Це зрозуміле, але скільки ще промине часу і скільки всього ще може статися як тут угорі, так і там унизу? І все ж тільки від мене залежить скоротити цей час і негайно зробити потрібне.
Й от, уже нездібний думати від утоми, з опущеною головою, непевними ногами, уже півсонний, більше мацаючи ногами, ніж ідучи, я наближаюся до входу, повільно підношу мох, повільно сходжу вниз, з неуважності лишаю вхід надто довго відкритим, згадую потім про це, повертаюся знову, щоб направити недогляд, але пощо вилазити нагору? Я маю натягнути лише мохову покришку, добре, спускаюся знову вниз і нарешті натягаю мохове заткало. Лише в цьому стані, виключно в цьому стані можу виконати цю операцію. Потім лежу під мохом поверх накиданої здобичі, облитий кров'ю й соками м’яса, і тепер міг би вже поринути у вимріяний сон. Ніщо не заважає мені, ніхто не йшов слідом за мною; під мохом, здається, бодай досі було спокійно, і якби навіть не було спокійно, мені здається, я не міг би тепер пильнувати; я змінив місце, з горішнього світу прийшов у своє житло і його вплив відразу відчуваю. Це новий світ, який додає нових сил, і те, що нагорі здавалося втомою, тут уже такою не відчувається. Я повернувся з подорожі, до нестями втомлений турботами, але зустріч зі старим помешканням, праця коло впорядкування, що чекає на мене, потреба бодай поверхово оглянути все приміщення, але передусім з поспіхом добитися до укріпленої площі — усе це перетворює мою втому на неспокій і завзяття, наче б я до повернення в нору перебув у довгому й глибокому сні. Перша праця дуже важка, і вона цілком поглинає мою увагу: протягнути здобич через вузькі й тонкостінні проходи лабіринту. Я тисну вперед усіма силами, і справа посувається, але, як на мене, дуже повільно; щоб прискорити рух, я відтискаю назад частину м'яса, протискаюся через нього вперед, тепер переді мною лише частина здобичі, мені легше штовхати її; але я так затиснений м'ясом у цьому вузькому проході, яким, навіть коли я нічого не тягну, буває трудно протискатися, так що я міг би задихнутися у своїх власних запасах, і тоді я можу звільнитися від них, лише з'їдаючи й висмоктуючи дещо. Але транспорт вдається, я за короткий час закінчую його, лабіринт подоланий, відсапуючися, я опиняюся в належному проході, тягну здобич через сполучний прохід до спеціального, для цих випадків передбаченого головного ходу, який крутим спадом виходить на головну площу. Тепер уже зайві зусилля, усе пливе й котиться майже саме вниз. Нарешті я на своїй укріпленій площі! Нарешті я можу спочити. Усе лишилося без змін, ніякого помітного нещастя, здається, не сталося, дрібні ушкодження, які я помітив з першого погляду, можна швидко направити, ще лишається тільки довга мандрівка проходами, але вона неважка, це розмова з друзями, як я робив за старих часів або — я ще не такий старий, але про багато речей спогади цілковито затьмарюються — як робив чи чув, що так робиться. Тепер я починаю з другого проходу навмисне повільніше, по оглядинах укріпленої площі часу в мене досить — у своїй норі я завжди маю без міри часу, — бо все, що я роблю тут, добре й важливе, і до певної міри воно вдоволяє мене. Я починаю з другого проходу й перериваю оглядини посередині, переходжу до третього проходу, дозволяю йому вести мене на укріплену площу і мушу тепер знову йти до другого проходу; так я граюся з працею, і збільшую її, і сміюся, й радію, і зовсім заплутуюся у праці, але не відриваюся від неї. Заради вас, проходи й площі, і передусім заради тебе, укріплена площе, прийшов я сюди, ризикував життям після того, як, довготривало оглупілий, дрижав у клопоті за вас і не зважувався повернутися. Що мені тепер небезпека, коли я з вами. Ви належите мені, а я вам; ми з'єдналися; що нам може статися? Хай там зверху вже тиснеться натовп і наставляє пащі пробити мох. Своєю мовчанкою й порожнечею вітає мене тепер оселя і стверджує те, що я кажу. — А тепер мене опановує таки якась млявість, і на одній площі, що належить до моїх улюблених, я легенько скручуюся; правда, ще багато чого не оглянуто, але я й оглядатиму далі, до кінця, я не хочу тут спати, лише піддаюся спокусі так розташуватися тут, наче б хотів заснути, хочу лише переконатися, чи вдається, але мені не вдається перемогти себе, і я поринаю у глибокій сон.
Я таки дуже довго спав. Прокинувся лише в кінці сну, який сам розвіюється; сон, видимо, був дуже легкий, бо збудив мене ледь чутий писк. Я впізнаю його відразу, це дріб'язок, на який я мало звертав уваги й занадто шкодував його, десь за моєї відсутносте прорив новий шлях, цей шлях перетнувся зі старим шляхом, на тому місці завихрюється повітря й витворює легенький шум. Що за невпинний народ, і яка обтяжлива його пильність! Я муситиму, старанно прислухаючися до стін свого проходу, випробовуючи копанням, знайти місце ушкодження, і лише тоді можна буде усунути той шум. Зрештою, нова нора, якщо вона якось відповідає системі моєї споруди, може бути корисна мені як нове джерело повітря. Але той дріб'язок, я муситиму пильнувати далеко краще, ніж раніше, нікого не шкодуючи.
Тому що я маю багатий досвід у подібному дослідженні, воно не триватиме довго, і я можу відразу ж з цього почати; передбачаються, правда, ще інші праці, але ця найконечніша, у моїх проходах мусить бути тиша. Цей шум, до речі, відносно невинний; я не чув його тоді, як увійшов, хоч він, певно, вже був і тоді; треба було мені почути себе зовсім удома, щоб його помітити, він до певної міри помітний лише вухові домовласника. Та він і не сталий, як звичайно бувають такі шуми; він проривається з великими паузами, що походить, очевидно, від сили тиску повітряного струму. Я починаю дослідження, але мені не вдається знайти те місце, де потрібне втручання; я пробую, правда, копати, але наугад; природне, що нічого не виходить, і велика праця копання, а ще більше засипання й вирівнювання пропадає даремно. Я зовсім не наближаюся до джерела шуму, він усе ще незмінно тонко звучить з рівномірними паузами, то як сичання, то як свист. Власне, тепер я міг би заспокоїтися; він, правда, дуже заважає, але ледве чи можна сумніватися в правильності встановленого мною походження шуму, він навряд чи посилюватиметься, навпаки, може трапитися й так, що — досі мені все таки не доводилося так довго чекати — подібні шуми з часом під впливом дальшої праці малих свердлярів самі зникають, а окрім того, випадок часто легко наводить на слід ушкодження, тоді як систематичне шукання може довго не вдаватися. Так потішаю я себе й хотів би залюбки далі поблукати проходами й відвідати площі, з яких багатьох ще не бачив, а між тим і потовктися трохи на укріпленій площі, але все це мене не заспокоює, і я мушу шукати далі. Багато часу, багато часу, який я міг би краще застосувати, коштує мені той дріб'язок. При таких нагодах мене звичайно приваблює технічна проблема; я уявляю собі, наприклад, зі звуку, який моє вухо з усією властивою йому тонкістю має здібність розрізняти спричинника шуму, зовсім точно окресленого; а потім мене тягне перевірити, чи дійсність відповідає моєму припущенню. І це правильно, бо, поки причина не стверджена, я не можу почувати себе впевнено навіть коли б мова йшла лише про те, куди скочується піщина, відірвавшися від стіни. І такий шум з цього погляду зовсім не другорядна справа. Але другорядна чи не другорядна, хоч і як старанно я шукаю, нічого не знаходжу або, навпаки, знаходжу надто багато. Саме на моїй улюбленій площі мало це статися, думаю я, відходжу якнайдалі, майже до середини ходу, що веде до наступної площі; усе це властиво жарт, ніби я хочу сказати, що, мовляв, не сама лише моя улюблена площа приготувала мені це ушкодження, а що є вони й в інших місцях, і починаю сміючися слухати, але скоро перестаю сміятися, бо справді подібні ознаки є й тут. Це нічого, іноді думаю я, ніхто, крім мене, не почув би такого, я чую, звичайно, тепер дедалі виразніше вигостреним вправністю вухом, та в дійсності, як я міг з допомогою порівняння переконатися, скрізь чути той самий звук. Він і не посилюється, як я пересвідчуюся, коли, не притуляючися безпосередньо до стіни, слухаю посередині проходу. Тоді я взагалі з напруженням, ба з завмиранням, більше відгадую, ніж чую, дихання звуку. Але саме ця рівномірність, що виявляється на кожному місці, заважає мені найбільше, бо годі це погодити з моїм первісним припущенням. Якби я правильно відгадав причину шуму, він з більшою силою звучав би з певного місця, яке саме й треба б знайти, а далі мусів би слабнути. Коли ж моє пояснення було помилкове, то що це могло б бути? Могла бути ще можливість, що є два центри шуму, який я слухав лише на віддалі від них, і коли я наближався до одного з центрів, його звук посилювався, але у висліді послаблення звуку з іншого центру загальне враження для вуха було завжди приблизно однакове. Я майже вірив уже, що уважно прислухаючися, пізнавав, хоч і дуже невиразно, відмінності звучання, які підтверджували нове припущення. У кожному разі я мусів значно розширити область дослідження супроти того, як робив це досі. Тому я йду вздовж проходу аж до головної площі й починаю слухати там. — Дивно, той самий звук і тут. Так, це шерех, витворюваний копанням якихось нікчемних тварин, які підло використали мою відсутність; у кожному разі вони далекі від намірів, спрямованих проти мене, вони заклопотані лише своєю справою і, доки не натрапляють по дорозі на перешкоду, тримаються наперед визначеного напряму, усе це я знаю, одначе мені не зрозуміле й збуджує мене та збиває з глузду так потрібний для праці розум те, що вони наважилися підійти аж до головної площі.