Забороняй мені висловлювати співчуття. Ніхто тобі не висловить співчуття. Я також пі, навіть якби лише сьогодні розповіли мені про твою долю. Ясон судить про тебе — як і всі інші мужчини. Твої діла твердо пам'ятатимуть усі часи, Медея — всупереч усьому — чарівне ім'я, але ти одна носитимеш його на цьому світі. Бо ніхто не дасть другого імена Медеї. Ніколи матері не даватимуть цього ім'я своїм дітям. До кінця всіх часів ти будеш сама, така одинока, як у цю хвилину.
МЕДЕЯ: І добре, що так,
ЯСОН: І добре, що так. Ставай на диби, стискуй кулаки, плюй, тупай ногами… Що більше тебе ненавидиш і засуджуєш, то краще ти себе почуваєш. Що більше коло стелеться навкруги тебе, то самотніша ти, що більше горе поглиблює твою ненависть, то щасливіша ти. Але сьогоднішнього вечора ти не одинока, Я, що найбільше потерпів від тебе, якого ти вибрала, щоб знищити, я співчуваю тобі.
МЕДЕЯ: Ні.
ЯСОН: Я співчуваю тобі, бо ти знаєш лиш себе. Ти назавжди прикована до свого власного "я", прикована в світі, який ти бачиш лише своїми очима.
МЕДЕЯ: Збережи своє співчуття для себе. Я зранена також небезпечна, Візьми це до уваги.
ЯСОН: Ти, як підстрілений, стікаючий кров'ю звір, який все ж таки опускає голову для наступу.
МЕДЕЯ: Тоді завжди погано кінчається для того мисливця, який від такого виду розчулиться і не тримає зброї наготово. Хіба ти не знаєш, на шо я здатна?
ЯСОН: О, знаю.
МЕДЕЯ: Ти також знаєш, що я не розчулюся і не впаду в останню хвилину в співчуття? Як часто я все ставила на карту, себе також, коли йшло про справи багато дрібніші ніж сьогодні.
ЯСОН: Знаю.
МЕДЕЯ (кричить): Ну, то чого ж ти хочеш? Чому раптом ти хочеш своїм співчуттям перешкоджати перебігові справ? Ти знаєш, що я підла, Я тебе, як і всіх інших, одурювала, Я можу лише зло творити. Ти передчуваєш, яке злочинство в мені підготовляється. Візьми це до уваги! Уступи ! Клич інших. Замість дивитись так на мене — борони себе.
ЯСОН: Ні.
МЕДЕЯ: Я Медея, не обманюй себе. Я Медея, яка тобі нічого іншого, окрім ганьби, не принесла. Я брудна… Це моя провина, що твоє життя було лише втечею, що все кругом тебе заллято кров'ю. Я твоє нещастя, твоя гнойна болячка. Я — твоя втрачена молодість, твоя зруйнована рідна оселя, твоє блудне життя і твоя самітність. Всі підлі міни й жести, всі брудні помисли — це я. Я пиха, себелюбство, лихоліття, гріх і злочин. Всі бояться і сахаються мене. Ти знаєш, що я — все це разом — і що скоро стану руїною, бридотою і наповненою ненавистю старістю. Все чорне і паскудне на світі доля судила мені. Коли ти це все знаєш, чому тоді дивишся так на мене ? Я не можу більше зносити твоєї ніжности і твоїх ласкавих очей. (Кричить йому в лице): Перестань, Ясоне, перестань А то я тебе вб'ю, щоб ти на мене більше так не дивився!
ЯСОН (спокійно): Можливо, це було б найкраще, Медеє.
МЕДЕЯ (подивилась на нього і каже спокійно): Ні. Тебе — ні.
ЯСОН (бере її руку): Послухай мене. Я не можу тобі перешкодити бути собою. Я також не можу тобі перешкодити робити зло, яке ти носиш у собі. Наші жеребки вже впали. І як все в світі, так і наші нерозв'язні конфлікти розв'яжуться — і Один напевно знає, як це все скінчиться. Я не можу нічого перепиняти, я лише граю ролю, яку мені від початку призначено. Хоч дещо я також можу: можу раз усе сказати. Я знаю, слова нічого не значать, одначе хоч раз вони мусять бути сказані. І якщо сьогоднішнього вечора я ляжу біля мертвих цієї події, то хочу лягати очищений своїми словами. Я тебе любив, Медеє, як любить мужчина жінку. Ти певно лише цю любов і знала, лиш нею і тішилась. Але, хоч ти цього і не знала, я тобі більше давав, ніж звичайна чоловіча любов на це спроможна. В тобі я себе згубив, Медеє, згубив, як згублює себе дитина в жінці, яка її на світ народила. Довгий час ти була моїм рідним краєм, моїм світлом, ти була повітрям, яке я вдихав, водою, яку я мусів пити, щоб існувати, ти була моїм щоденним хлібом.
Коли я тебе взяв з Колхіди, ти була ще дівчина, чарівніша, ніж інші. Я тебе завоював разом із золотим руном і забрав з собою. Не тужиш ти за Ясоном того часу? Як золото твого батька, я взяв тебе з собою. Спочатку я тебе любив, Медеє, так любив, як ти любиш. Світ був — Ясон. Він був його радістю, його мужністю, його силою і його голодом.
Але одного вечора, того вечора, що схожий був на всі інші вечори, ти, мов маленька дівчина, заснула біля столу, схиливши на мене свою голову. У цей вечір, в який ти була лише втомленою від довгої дороги, я раптом відчув на собі твою тяготу. Хвилиною раніш я був ще Ясон, який брав від цього світу лише приємність. І враз усе скінчилося. Тепер уже було досить, що ти спиш і поклала свою голову на мої плечі. Кругом мене всі інші люди продовжували шептались і сміятись. Я їх покинув. Ясон був мертвий. За один раз я став твоїм батьком і твоєю матір'ю. На мені лежала, твоя сонна голова. Які сни пробігали в твоєму малому жіночому мізку, коли я відчув на собі твою тяготу? Того вечора я положив тебе до ліжка й оглядав тебе в той час, як ти спала. Ніч стояла спокійна, наші переслідувачі далеко залишилися від нас, нас охороняли мої озброєні друзі. І все таки я не наважився заплющити очей. Я обороняв тебе, Медеє, цілу довгу ніч обороняв ні від чого. Наступного ранку ми далі верстали нашу втечу. Дні протікали, як і раніше. Хоч усі мої молоді товариші, що першими рушили за мною до невідомих морів, що готові були на перший мій знак кинутися на потвору, помалу-малу почали боятися. Вони відчули, що відколи я знайшов тебе, я перестав бути їхнім проводирем, я уникав усіляких пригод. їхні погляди стали сумними, можливо навіть трохи зневажливими. Хоч ніхто не зважився на докір. Ми розділили між собою золото і вони залишили нас. Тоді світ прийняв твою форму. Форму, яка, я думаю, буде постійною. І так став світ — Медея.
Забула ти ті дні, коли ніхто з нас нічого не робив, нічого не думав, щоб про це другий не знав? Ми були два товариші перед обличчям суворого буття, два брати, що несуть біч-о-біч свій клунок, несуть одностійно через життя і смерть, не кажучи багато слів один одному, несуть, відчуваючи однакову частку тягару і втоми, п'ючи перед їжею однакову частку вологи. Я соромився, коли подавав тобі руку, якщо дорога тяжкою ставала, я соромився, пропонуючи тобі свою допомогу. Ясон верховодив лише одним єдиним малим аргонавтом. Він високо підв'язав волосся в хустці, йшов струнко і його очі палали. Цей аргонавт — це ти. І з цією малою вірною дружиною я думав завоювати світ. А, подумай, коли я одного ранку висадився на берег із своїми тридцятьма матросами, які готові були жертвувати життям ради мене — я не відчував себе таким сильним, як з тобою!
А ввечорі, біля тимчасової постелі, роздягаються обоє друзів зброї і кладуть біч-о-біч свої речі і дивуються, що під однаковим одягом знаходяться жінка і чоловік, які один одного кохають. Ми сьогодні обоє нещасні, роздираємо один одному серце і страждаємо. Але цих днів, подарованих нам, ніяка ганьба, ніяка кров не здатна заплямити. (Мовчанка. Він роздумує. Під час тою, як він говорив, Медея присіла на землю, руками обхопивши коліна і сховавши обличчя. Не дивлячись на неї, він сідає поруч).
Пізніше малий аргонавт прийняв знову жіночу подобу, а її супутник — чоловічу. Тоді почали ми один одному робити прикрості. Коли жінки проходили вулицями, я оглядав їх… А одного дня я був здивований, коли почув, як твій сміх звучав співзвучно із сміхом тієї людини з чужого гурту. Потім почалися твої брехні. Спочатку одна-єдина, яка слідувала за нами, мов прокажений звір, і після якої ми не наважувались один одному дивитися у вічі. Згодом додалися інші, що день — то більше. Ночами, коли ми соромились власного тіла, ми чули, як навколо нас повзе і дихає звір — ціле стадо звірів. У цих змаганнях, без ніжностіи народилася наша ненависть. Нас стало тепер троє, — бо той звір стояв між нами — тому кожний із нас хотів один від одного тікати. Але навіщо говорити про мертві речі? Навіть моя ненависть уже мертва.
МЕДЕЯ: Коли це справді лише мертві речі, чому ж тоді так тяжко ми страждаємо?
ЯСОН: Бо кожна річ народжується і вмирає в болі.
МЕДЕЯ: Ти дуже страждав, Ясоне?
ЯСОН: Так.
МЕДЕЯ: Але ж при всьому, чого я допустилася, я не була щасливішою від тебе.
Ясон: Знаю. (Мовчанка).
МЕДЕЯ (запитує глухо): Чому ж тоді так довго ти залишався біля мене?
ЯСОН (з жестом): Я тебе любив, Медеє. Разом з тобою я любив наше невгомонне дике життя, наші злочини, наші пригоди. Я любив наші обійми і наші низькі підлі розходження. Я любив після всіх цих сварок і бійок ту згоду, яку ми віднаходили. Я любив твій чорний світ, твою сміливість, твою відпорність, твою довірливість смерті і жахові, твій шал до нищення. З тобою я думав, що треба лише брати, лише боротися і що все на світі дозволено.
МЕДЕЯ: А сьогодні ти вже так не думаєш?
ЯСОН: Ні. Я хочу скоритися.
МЕДЕЯ (бурмочучи): Скоритися?
ЯСОН: Так. Я хочу бути сумирним. Я хочу, щоб цей світ, цей хаос, в який ти мене завела, прийняв урешті тверду форму. Зрозуміло, ти маєш слушність, кажучи, що тепер нерозумно про це думати, що однаково я не побачу від цього світла, що однаково мені не буде спокою. Що після всього треба все хватати кривавими руками, хоч треба відкинути те, що відірвано. Але я хочу тепер спинитися і стати людиною. Такою, що живе, можливо навіть без ілюзій, як усі ті, яких ми зневажали. Я хочу робити, що робили мій батько, батько мого батька і всі інші, що ще задовго до нас і при дрібніших обставинах скорялися порядкові. Я хочу звільнити собі місце в цьому безладді і темряві, на якому може постати чоловік.
МЕДЕЯ: Чи спроможний ти це зробити?
ЯСОН: Без тебе, без твоєї щоденної отрути зможу, так, зможу.
МЕДЕЯ: Без мене! Ти, ти ще без мене можеш собі світ уявляти?
ЯСОН: Наскільки моїх сил, я буду пробувати. Жаль мені, але я вже не молодий. Я хочу якнайпростіше покінчити з цими страшенними протиріччями, з тими прірвами, з тими ранами. Я відсуваю все набік.
МЕДЕЯ: Ти говориш зовсім спокійно, Ясоне, але твої слова жахливі. Як певно ти почуваєш себе. Який ти тепер сильний!
ЯСОН: Так, я сильний.
МЕДЕЯ: Ти з породи Авелів, з породи справедливих, з породи багатих.