Для мене торговці кіньми тренують чистокровних скакунів, а в кафе "Анґлес" палахкотять вогні. Весь Париж мій! Все в моєму розпорядженні! Подорожувати! Звичайно, я буду подорожувати. Я відвідаю свої індійські володіння. Не виключено, що одного дня я куплю пагоду, жерців і всіх инших, а також идолів зі слонової кістки, щоб поторгуватися. У мене будуть власні слони! У мене будуть чудові рушниці і гвинтівки ─ піду полювати на тигрів. І я повинен мати гарний човен. Човен, про що я думаю? Прекрасна парова яхта, ось що я повинен мати ─ пливти, куди захочу, зупинятися, коли захочу. До речі, я повинен повідомити цю новину моїй матері. Припустимо, я поїду до Дуе? Але ж коледж. Хоча, яка мені тепер користь від коледжу?
— Але Макс, я повинен дати йому знати. Я повинен надіслати йому повідомлення. Звичайно, він зрозуміє, що за нинішніх обставин я поспішаю побачитися з мамою і сестрою.
Отто зайшов до офісу і відправив телеґраму, щоб повідомити своєму другові, що він поїхав і повернеться через кілька днів. Потім, спіймавши таксі, він поїхав на кінцеву станцію Північної залізниці.
Вмостившись у кутку карети, він продовжував втілювати свої мрійливі фантазії, аж поки о другій годині ночі не прибув до Дуе; поспішив до батькового дому і так голосно задзвонив у нічний дзвін, що не лише родина, а й усі сусіди прокинулися від його дзвону. З різних вікон вигулькнули голови в нічних ковпаках.
— Хтось дуже хворий! Хто це може бути? — цікавилися одні й инші.
— Доктора немає вдома! — крикнув старий служник з вікна на горищі.
— Це я! Отто! Спускайся і впусти мене, Фаншоне!
Після десятихвилинної затримки Отто впустили до будинку. Його мати і сестра, нашвидкуруч переодягнувшись у халати, спустилися донизу, нетерпляче чекаючи, щоб дізнатися про причину цього візиту.
Лист лікаря, зачитаний вголос, пояснив таємницю.
Мадам Сарразін спочатку була абсолютно приголомшена. Вона зі сльозами радости обійняла сина і доньку; вона була на боці ентузіаста науки, і всі свої надії і прагнення зосередила на своїх дітях. Вона малювала для них блискуче і щасливе майбутнє.
Вона була впевнена, що Отто судилося зробити великі справи. Відтоді, як він вступив до колегіуму, вона подумки вважала цей скромний і корисний коледж для молодих інженерів розплідником видатних людей. Її турбувало лише те, що їхні обмежені кошти можуть стати перешкодою або принаймні труднощами на шляху блискучої кар'єри її сина і, зрештою, вплинути на життєве становлення її доньки. Але тепер, коли вона настільки зрозуміла новину, повідомлену в листі чоловіка, що відчула, що ці побоювання були безпідставними, і була повністю задоволена.
Мати і син провели більшу частину ночі в розмовах і складанні плянів, в той час як Жаннетт, щаслива в сьогоденні, не звертаючи уваги на будучину, міцно спала в кріслі.
— Ти не згадав про Макса, — сказала мадам Сарразін своєму синові. — Хіба ти не показав йому листа свого батька? Що він про це каже?
— О, Ви знаєте Макса! — відповів Отто. — Він гірший за філософа ─ він стоїк. Гадаю, він боїться, що такий величезний статок вплине на нас! Я кажу на нас, але він не боїться за мого батька, на чий здоровий глузд і розсуд, як він каже, він може покластися. Але для Вас, мамо, і Жаннетт, і особливо для мене, він чітко сказав, що вважав за краще б мати дохід у кілька тисяч на рік.
— Можливо, Макс не дуже помиляється, — відповіла мадам Сарразін, дивлячись на сина. — Раптове володіння великими багатствами таїть в собі небезпеку для деяких натур.
Жаннетт прокинулася і почула останні слова матері.
— Хіба Ви не пам'ятаєте, мамо, — сказала вона, підводячись і потираючи очі, повернулася до своєї маленької спальні, — хіба Ви не пам'ятате, як одного разу сказали мені, що Макс завжди має рацію. Я, зі свого боку, вірю в те, що каже наш друг Макс. — І, поцілувавши матір, Жаннетт відійшла.
Розділ III
Вплив новини
Увійшовши до залі, де проходило четверте засідання Гіґієнічної конференції, доктор Сарразін відчув, що його приймають з незвичними для нього знаками поваги. Високоповажний лорд Ґландовер, президент і голова зібрання, до цього часу не зглянувся, щоб показати, що знає про існування французького лікаря.Цей вельможа був високопоставленою особою, в обов'язки якої входило оголошувати конференцію відкритою або закритою, а також, згідно зі списком, що лежав перед ним, надавати слово різним доповідачам, які мали виступити перед присутніми.
Він звично тримав праву руку на грудях застебнутого на всі ґудзики пальта, але не тому, що вона отримала травму і потребувала підтримки, а лише тому, що серед анґлійських скульпторів було прийнято зображати державних діячів у такій незручній позі.
Його бліде гладке обличчя, поцятковане червоними плямами, увінчане перукою з волосся світлого кольору, зачесаного високо на маківці, яка явно належала порожній голові, мало вигляд сміховинної застиглости і безглуздої серйозности. Лорд Ґландовер міг бути зроблений з дерева чи картону, настільки скутими і неприродними були всі його рухи. Здавалося, що його очі поверталися під бровами переривчастими ривками, як у ляльки чи маріонетки.
Пошана, яку лорд Ґландовер досі виявляв докторові Сарразіну, зводилася до легкого і поблажливого поклону; вона ніби говорила: "Доброго ранку, бідолахо, ти один з тих, хто підтримує своє нікчемне існування, проводячи нікчемні експерименти з нікчемними машинами. Як поблажливо я ставлюся до істоти, що стоїть набагато нижче за мене в масштабі творіння! Ти можеш сісти, бідолахо, під тінню моєї шляхетности."
Але цього разу лорд Ґландовер люб'язно посміхнувся доктору Сарразіну, коли той увійшов, і навіть продовжив свою люб'язність, запросивши його знаком сісти по праву руку від себе. Коли він з'явився на трибуні, всі инші члени Конференції піднялися.
Неабияк вражений таким улесливим прийомом, доктор Сарразін сів у запропоноване йому крісло, дійшовши висновку, що при подальшому розгляді його винахід виявився набагато важливішим, ніж спочатку припускали його наукові побратими. Але ця ілюзія розвіялася, коли лорд Ґландовер, нахилившись до нього з викривленням хребта, прошепотів йому на вухо, — Я так розумію, що Ви людина з дуже значними статками. Мені сказали, що Ви коштуєте двадцять один мільйон фунтів стерлінґів.
Це було сказано майже докірливим тоном, ніби його світлість відчував себе ображеним тим, що легковажно поставився до такого величезного грошового еквіваленту з плоти і крови.
Його погляд і тон, здавалося, говорили: "Чому я не знав про це? Це справді дуже несправедливо ─ ставити людину в незручне становище, припускаючись таких помилок!"
Доктор Сарразін, який свідомо не міг би сказати, що він "коштує" ні копійки більше, ніж на минулій зустрічі, дивувався, як ця новина вже могла стати відомою, коли доктор Овідій з Берліна, який сидів поруч, сказав з фальшивою і слабкою посмішкою, — О, Сарразін, Ви така ж велика людина, як і будь-хто з Ротшильдів! Так пише "Дейлі Телеґраф". Дозвольте привітати Вас.
Він простягнув лікарю примірник часопису за четвер. Серед новин можна було побачити наступний абзац, склад якого явно вказував на своє авторство.
"МОНСТРУОЗНИЙ СПАДОК ─ Завдяки невтомним дослідженням панів Біллоуза, Гріна та Шарпа, адвокатів, що мешкають за адресою 94, Саутгемптон Роу, Лондон, нарешті з'ясовано, хто є законним спадкоємцем статків покійної Бегуми Гокул.
Щасливим власником двадцяти одного мільйона фунтів стерлінґів, які зараз зберігаються в Банку Анґлії, є француз, доктор Сарразін, чия чудова робота, представлена на Брайтонській науковій конференції, була опублікована в цьому журналі три дні тому.
Шляхом наполегливих зусиль, серед труднощів і пригод, які самі по собі складають ідеяльний роман, панові Шарпу вдалося беззаперечно довести, що доктор Сарразін є єдиним живим нащадком Жана Жака Ланжеволя, другого чоловіка Бегуми Гокул.
Цей солдат, як виявилося, був уродженцем містечка Бар-ле-Дюк у Франції.
Залишилося залагодити лише кілька формальностей, щоб доктор Сарразін міг повною мірою розпоряджатися своїм статком. Відповідне клопотання було подано до канцелярії.
Дуже дивовижним є ланцюг обставин, завдяки якому багатство, накопичене довгою низкою індійських раджів, опинилося біля ніг французького лікаря. Мінлива богиня могла б проявити нерозсудливість, яку вона так часто проявляє у розпорядженні своїми дарами; але в цьому випадку вона, ми раді сказати, подарувала це величезне багатство тому, хто неодмінно скористається ним з користю."
Як не дивно, як багато хто може подумати, доктор Сарразін був роздратований тим, що ця новина стала надбанням громадськости. Він не тільки передбачав багато прикрощів, які це потягне за собою, але й відчував себе приниженим тим значенням, яке люди, здавалося, надавали цій події. Здавалося, що він сам був нікчемним перед величними цифрами, які позначали його капітал. Він чітко усвідомлював, що його особисті заслуги і все, чого він коли-небудь досяг, навіть в очах тих, хто знав його найкраще, вже потонули в цьому океані золота і срібла.
Друзі більше не бачили в ньому захопленого експериментатора, геніяльного винахідника, гострого філософа; вони бачили в ньому лише великого мільйонера.
Якби він був горбатим карликом, неосвіченим готтентотом (корінним кочівником-скотарем Південної Африки), найнижчим екземпляром людства, а не одним з найрозумніших його представників, його вартість була б такою ж, як висловився лорд Ґландовер, він "коштував" відтепер лише двадцять один мільйон фунтів, не більше і не менше.
Від цієї думки йому стало погано, і натовп присутніх, які з пошуковою, якщо не з науковою цікавістю дивилися, як виглядає мільйонер, з подивом помітили, що на обличчі досліджуваного з'явився відтінок меланхолії.
Однак це була лише тимчасова слабкість.
Масштаб об'єкта, якому він вирішив присвятити своє несподіване багатство, раптово виріс перед ним, і його спокій відновився.
Він дочекався, поки доктор Стівенсон з Ґлазґо закінчив читати доповідь про виховання молодих ідіотів, а потім попросив дозволу зробити повідомлення.
Лорд Ґландовер миттєво задовольнив це прохання, хоча ім'я доктора Овідія стояло наступним у списку.