Хай щастить тобі". Даманака, вклонившись йому, попрямував туди, звідки долинало ревіння Санджіваки.
Коли Даманака пішов, переляканий Пінгалака подумав: "Ой, нащо я йому так довірився і розповів усе, що маю на душі? А може, тому Даманаці мій ворог заплатить більше, аніж я, і він мене підступно зрадить? Правду кажуть:
Є ті, кого підносить цар, є ті, принижує кого,
Царя ж бо, врешті-решт, вони, шляхетні, можуть погубить.
Ну, а поки він там розбирається, що й до чого, я втечу й сховаюся в іншому місці. Чого доброго, Даманака приведе сюди недруга й занапастить мене. Недарма кажуть:
І сильні можуть не побить слабких та недовірливих;
Довірливих, але міцних, побити можуть і слабкі.
Якщо захочеться комусь щасливо і яскраво жить,
То може він зневажити і Брихаспаті мудрощі.
Чекає успіх на богів, якщо не вірять недругу,
Так Індра ворога свого в утробі Діті знищить зміг".
Отак поміркувавши, Пінгалака сам-один перейшов на інше місце і став спостерігати за стежкою, якою Даманака мав повертатись назад. А Даманака, розгледівши зблизька Санджіваку, переконався, що то був звичайнісінький віл, і подумав: "От як добре вийшло! Тепер я можу й замирити лева з волом, а можу й посіяти поміж ними ворожнечу, і Пінгалака завдяки цьому буде в моїх руках. Бо кажуть: [30]
Докіль не звалиться біда, не слухає міністрів цар,
Хоча шанує їхній рід і з ними попросту живе.
Постійно у тривозі цар — в тім для міністрів користь є,
Одного прагнули б вони, щоб цар не позбувавсь тривог.
Таких міністрів не бува, що не бажали б вад царю,
Не зичили б всіляких бід, не накликали б і хвороб".
З такими думками шакал щодуху помчав до Пінгалаки, а той, угледівши його, одразу ж повернувся на колишнє місце. Даманака ще здалеку низько вклонився і підповз до повелителя. "Скажи мені, шановний,— звернувся до нього лев,— чи ти бачив ту істоту?" Відповів йому Даманака: "За велінням володаря бачив!" — "А ти правду кажеш?" — запитав Пінгалака. І Даманака йому відповів: "Хіба ж можна говорити неправду біля ніг свого хазяїна? Кажуть так:
Хоча й малу брехню
Сказав би ти цареві,
Як за найбільший гріх
За це боги карають.
А також
"Владика — втілення богів". Так Ману сам проголосив.
Шануй царя як божество, повік ні в чім царя не зрадь.
Шануй володаря свого — він втілення усіх богів,
Відтак діла і добрі й злі ідуть від бога та царя".
Пінгалака мовив: "Видно, воістину бачив ти його, о шановний. Але не гніваються великі на малих, і тобі не загрожує падіння. Недарма кажуть:
Трави не вирве буревій, якщо до долу припаде;
Лиш серед рівних справжній муж свій виявляє мужній дух.
А також
Коли бджола, приваблена струмками поту,
Слонового торкнеться лоба в тічки час,
Хоча і сильний, та не гнівається слон —
Лише на рівного спрямовує свій гнів". [31]
І тоді сказав Даманака: "Хай буде так, як сказав великодушний, бо всі ми нікчеми. Що повелитель накаже, те слуги мусять виконувати". і
Пінгалака, зітхаючи, мовив: "А що шановний може зробити?" І Даманака відповів: "Чого тільки розум не здатний ! осягнути?! Неспроста ж кажуть:
Ні зброєю, ні пішими, ані кіньми, ні слонами
Перемоги не здобудеш, якщо розуму не маєш".
І Пінгалака постановив: "Коли так, Даманако, то я поставлю тебе міністром. Відтепер ти будеш відати справами нагород, покарань та ще багато чим".
Тоді Даманака подався до Санджіваки й заторохтів: "Не гайся, не гайся, мерзенний воле! Повелитель Пінгала; ка звелів покликати тебе! Сказав, щоб ти відкинув страх і якомога швидше прибув до нього". Вислухав його Санд-жівака й запитав: "Добродію! А хто такий Пінгалака?" Даманака йому на те таку дав відповідь: "Що, ти не знаєш повелителя Пінгалаку? Гляди, бо клопоту потім не збудешся! Це наш повелитель лев, який сидить під баньяном, оточений безліччю звірів, і звати його Пінгалака". Вислухавши це, Санджівака дуже зажурився і проревів: "Ти, любий, доброчесний і вмієш вправно говорити. Якщо вже я маю з тобою до нього йти, то зроби так, аби мені не було страшно, і щоб повелитель при зустрічі ласкаво зі мною поводився". Даманака відказав йому. "Правду каже добродій, мудрі його слова. Бо
Сягаємо вершин гірських, глибин морських і надр земних,
А царевих таємниць ніколи не сягнути нам.
Побудь поки що тут, а я виберу зручну хвилину й тоді поведу тебе". По цій мові Даманака пішов до Пінгалаки й доповів йому: "Це, велителю, не звичайна істота, а той бик, на якому їздить сам божественний Махешвара. Я став його розпитувати, а він мені сказав, що Махешвара ним задоволений і велів йому пастись на порослих буйною травою берегах Кдлінді. А ще повідав про те, що бог зробив його володарем цього лісу". Пінгалака з острахом мовив: "Тепер я знаю істину. Без милості божої травоїдні не можуть безстрашно блукати в цьому лісі, де повно всякої звірини. А що ж ти йому сказав?" — "Я сказав,— відповів Даманака,— що над цим лісом владарює їздова тварина Чандіки лев Пінгалака. Так-от, шановний, зволь прибути сюди бажаним гостем. Коли постанеш перед його очима, він прийме тебе по-братньому, ти будеш разом з ним їсти й пити, гуляти й веселитися, роз'їжджати на колісниці. Той на все погодився. І я з радістю сказав бикові, що володар лісу звільняє його від страху. Тепер, повелителю, твоя воля". [32]
Почувши таке, Пінгалака проричав: "Добре, розумнику, добре! Та ти не тільки міністр, але й шратрія. Ти ніби з моїм серцем порадився, коли говорив таке. Швидше приведи його сюди і скажи, що він тут буде в цілковитій безпеці. Воістину правдиво мовиться:
Як в царя міністри — мудрі, чесні, гострі, незрадливі,
То й стоїть на них держава, як будівля на колонах.
Крім того,
Міністра видно в час війни, а лікаря — як зніме біль.
Як все гаразд — учений муж, як діло добре йде — мудрець".
Вклонився йому Даманака й побіг до Санджіваки, радіючи в душі: "О, шанує мене повелитель, прислухався до слів моїх. Виходить, поталанило мені. Недарма кажуть:
Вогонь узимку — нам нектар, красуня люба — нам нектар,
Царя прихильність — нам нектар, кисляк із рисом — нам нектар".
От дістався він до Санджіваки й з повагою звернувся до нього: "О друже, на моє прохання мій повелитель звільнив тебе від страху, тому сміливо рушай до нього. Діставши милість державця ти мусиш дотримуватись такої поведінки, як і я. Своєї гордині ні в якому разі не виявляй. А я за твоєю згодою візьму на себе весь тягар царевих справ, зайнявши посаду міністра. Коли так учинимо, то ми з тобою зазнаємо царського щастя.
До тих людей багатство йде, у кого є мисливця хист —
Одні загонять дичину, а забиває інший хтось.
А також [33]
Хто не шанує царських слуг, хоч би якого сану був,
Як Дантіла, небавом той загубить службу при дворі".
Санджівака запитав: "А як це може статися?" І Дама-нака заходився розповідати.
Оповідка третя
"Є в цих краях місто, відоме під назвою Вардгамана, в якому жив знаменитий купець Дантіла, що мав багато різного товару. Він заклопотаний був і міськими справами, і царськими, чим догоджав і городянам, і цареві. Що там казати! Такої спритної людини ніхто зроду-віку не бачив. Але відверто кажучи:Хто служить повелителю, того ненавидить народ,
Хто щиро дбає про народ, того ненавидять царі,-
Але при протиріччі цім знайти нелегко нам когось,
Хто про народ і про царя однаково умів би дбать.
Минав час. І от якось на подвір'ї Дантіли справляли весілля. Він покликав на нього всіх міських жителів і царевих прибічників, ушанував їх частуванням, вбранням та іншими подарунками. Коли весілля відшуміло, Дантіла запросив до себе в гості самого царя з усіма його дружинами. А один царський слуга, підмітальник у палаці, Горабга, пішов туди непроханий та ще й усівся на чільному місці. Його, звісно, вигнали в потилицю, вкривши ганьбою. Відтоді бідолаха втратив спокій, не спав ночами та все міркував: "Як би мені на того купчика накликати гнів царя? От коли б його ще й скалічити! Ой, не можу я його зганьбити. Правду кажуть:
Як ти не здатний відомстить,
Не соромно впадати в гнів?
Як на жаровні б не стрибав,
Горох її не розіб'є".
Якось уранці, коли цар ще вилежувався в своїй постелі, Горабга, підмітаючи, прошепотів: "Ой, бачив я, повелителю, як Дантіла міцно обнімався зі старшою царицею". Почувши таке, цар схопився, мов ужалений, і спитав: "Слухай, Горабго, чи ти правду сказав? Невже цариця [34] так-таки обнімалася з Дантілою?" Горабга на те мовив: "Божественний, до пізньої ночі я грав у кості і зараз ходжу наче сонний. Сам не знаю, що бовкнув". Цар подумав: "Але ж і Горабга, і Дантіла вільно входять до мого палацу, може, й справді слуга бачив, як Дантіла обнімав царицю? От він і проговорився. Недарма кажуть:
Чого жадає божество, те смертний бачить уві сні.
Що не виходить з голози, те здійснюється наяву.
А також
Дурне чи добре на умі, хай сховане за сім замків,
Стає відоме нам зі слів, знічев'я мовлених вві сні.
Ну, а жінка, від неї ж бо можна всього чекати!
Із тим шепочеться усмак, на того зирить гаряче,
Милується в душі із тим,— це — жінка, що про те й казать.
Крім того,
З тим — копилить нижню губку і базікає невпинно,
Поглядом за тим стріляє, очі розкрива, як лотос.
Багача, хоч він байдужий, на умі собі тримає.
А достойного любові спритно зваблює бровами.
До того ж
Не вситить хворостяк вогню, а океану — тьма річок,
Не всйтить смерті все живе, не вситить жінку й тьма мужчин.
Як нема кутка і часу, спраглого нема мужчини,
Лиш тоді Нарада може берегти свою цнотливість.
Чарівна, жагуча любка завше, ніби тінь, зі мною,
Як самиця павичева, ласа до любовних ігрищ.
Отаких слова і справи — хай легкі а чи важезні —
Все принижують жіноцтво і ганьблять в очах народу.