Ось протокол з його підписом. Бачите, жодного сумніву.
Та Комісар все одно не сказав агентові: "Молодець" — навпаки, викликав двох поліцаїв, і ті, замість арештовувати вищезгаданого, взяли самого агента.
Отямився Ікс-3 в камері. Він постукав у двері, але у відповідь почув глумливі смішки. В його натренованому на підозрах мозку блискавкою майнув здогад, що ці двоє поліцаїв — спільники грабіжника. Так, так, тут не могло бути ніяких сумнівів: І рятуючи вищезгаданого, вони підступно заарештували того, хто його викрив…
На щастя, в Ікса-3 виявились папір і ручка, і він поквапився поділитися своїми припущеннями з Комісаром.
"Через непростиму легковажність, — написав, зокрема, він, — я ніколи не підозрював цих двох поліцаїв, але тепер мені все розуміло. Синьйоре Комісар, накажіть звільнити мене і негайно заарештувати Гаетано Лойяконо разом з обома його спільниками, які тримають мене у в'язниці. З повагою, агент Ікс-3".
Хоч як дивно, Комісар на цей лист навіть не відповів. Справа ускладнювалась, робилася дедалі підозрілішою. Пояснення могло бути тільки одне: змова значно ширша, ніж думалося раніше.
Ікс-3 знову взявся за перо. Цього разу він написав Квесторові, найвищому представникові влади в Свавільську:
"Ваше превосходительство, в "Підручнику зразкового поліцая" зазначено, що наш священний обов'язок — підозрювати всіх. Тому я не без підстав підозрюю, що злочинцям пощастило пролізти до поліції, причому не лише рядовими агентами. Мої підозри ґрунтуються на фактах. Після того, як я встановив, що такий собі Гаетано Лойяконо вчинив крадіжку в ювелірному магазині "Перлина", його спільники (а ними виявились — аж неймовірно! —двоє поліцейських агентів!) запроторили мене за ґрати, щоб врятувати таким чином вищезгаданого від арешту. Підозривши змову, я звернувся до синьйора Комісара, хоч, мушу визнати, вже тоді в глибині душі відчував непевну, але виправдану підозру щодо нього. І не помилився: тепер маю докази, що сам синьйор Комісар уплутаний у цю брудну справу. Він і не лише й далі тримає мене у в'язниці, а й не арештовує вищезгаданого Гаетано Лойяконо та обох його спільників-"агентів". Ваше превосходительство, накажіть розібратися й дайте мені відповідь. А то я подумаю, що в Свавільську всі, буквально всі — непевні особи. Звичайно, особисто Вас я не дозволю собі запідозрити ніколи. Відданий Вам агент Ікс-3".
Але й цього разу відповіді не було. Ікс-3 здригнувся від найжахливішої підозри, яку ніколи не наважувався висловити жоден агент у Свавільську: невже навіть сам Квестор? ..
Що ж сталося насправді? А ось що: Квестор, прочитавши листа, сказав:
— Ой, не подобається мені ця підозріла історія. Заарештувати всіх вищезгаданих!
АРХІТЕКТОРІЯ
Пам'ятник героям
Якщо ви спитаєте першого-ліпшого хлопчиська в Архітекторії, ким він буде, коли виросте, то той підніме вас на глум. Дивна ви людина! Звичайно ж, архітектором! У цьому місті кожна людина мріє будувати щось чудове, може, навіть подарувати своїм землякам таку величну споруду, як отой пам'ятник, що ним захоплюється все місто.
Цей пам'ятник на центральній площі оздоблений керамічними плитками, І на кожній плитці — така головна ідея споруди — портрет одного з героїв Архітекторії. А хто ж вони, ці герої? Воїни? Кавалери високих бойових орденів? Генерали? Аж ніяк. Досить прочитати написи під портретами: "Піппо Лалла муляр", "Доменіко Бонаккорсі, тесля", "Стефано Донді, архітектор", "Клара де Стефані, склярка", "Данте Різі, кранівник", "Аделаїде Нетті, інженер" і так далі. Герої Архітектори — люди, котрі збудували місто: муляри, архітектори, інженери, креслярі, теслі, бетонувальники, художники по інтер'єрах... Це вони, увічнені зараз у пам'ятнику герої-будівничі, перетворили кожну споруду в місті на справжній шедевр. Житлові й громадські будинки, мости, заводські та фабричні корпуси, монументи, навіть собачі халабуди та клітки в зоопарку стали коштовними перлинами архітектури.
В Архітекторії модне тільки те, що прекрасне, хай йому дві або й три тисячі років. Тому тут можна помилуватися зразками всіх стилів, бо є в місті архітектура і Стародавнього Єгипту, і Стародавньої Греції, і готика, і Відродження, і барокко... Тут можна побачити все прекрасне, що створила людина, і різноманітність архітектури не сприймається як несмак, бо прекрасне + прекрасне завжди = прекрасному.
Коли довкола бачиш тільки красиве, то ця краса чарує серце, тож не дивно, що жителі Архітекторії відзначаються витонченим і вимогливим смаком. Їх з дитячих літ учать розуміти й відчувати красу. В школі, де в ультрасучасних класах дуже зручні парти, вони вивчають шедеври мистецтв і самі вчаться створювати проекти стадіонів, палаців, монументів, а влітку, на канікулах, закріплюють пройдене, споруджують на березі моря фортеці з піску, — такі красиві, що деякі з них навіть охороняються як пам'ятки архітектури.
Мій найкращий репортаж та його наслідки
Це була ідея головного редактора:
— Поїдеш в Архітекторію на нараду архітекторів. Буде щось путяще, зробиш матеріал на кілька номерів.
Про Архітекторію, тим більше про нараду, я й уявлення не мав. Одне не викликало сумніву: це "щось" дуже нудне, — адже все нудне завше спихали мені, наймолодшому в редакції.
До Архітекторії приїхав я зовсім не в гуморі, та ледь ступив на перон, як був приголомшений. Скільки мені вже довелося мандрувати білим світом з блокнотом журналіста, але таку сучасну й вишукану споруду, як цей вокзал, побачив уперше.
Та справжній подив охопив мене трохи згодом. Я вийшов на привокзальну площу й очам своїм не повірив. "Міраж, — одразу подумав я. — Невже в мене галюцинації?" Переді мною було не просто місто, а місто-мрія. Мрія, втілена в будинки, палаци, пам'ятники. Це казка "Тисячі й однієї ночі", фантастичне сновидіння.
Але ж ноги мої ступали по справжній землі, навколо височіли реальні будинки. А я побоювався чогось безмежно нудного! Та звідси можна встругнути такий репортаж, що тільки ойкнеш!
Я прямував вулицями Архітекторії, з насолодою милуючись її незвичайною красою, а в голові вже складалися рядки майбутньої кореспонденції:
"Місто мрії. Тріумф довершеності, царство гармонії!"
"Чудо Архітекторії. Єдине місце на землі, де пишність класичної архітектури зливається з геніальністю сучасних рішень".
"Коли споглядаєш це неповторне місто, серце вбирає в себе історію, мистецтво, красу і стрибає в грудях, наче м'яч по вулиці, не тямлячись від радощів".
Я був певен, що напишу сенсаційний репортаж. Адже мені пощастило першим із журналістів з'явитися в Архітекторії. Газета з моїм матеріалом розійдеться за лічені хвилини, і вже тепер-то головний редактор просто змушений буде підвищити мені зарплату.
Мов зачарований, блукав я містом, аж доки не згадав про нараду головних архітекторів, що, мабуть, уже розпочалася. Спинивши одного з перехожих, я спитав, де Палац нарад. Той сказав мені і, в свою чергу, поцікавився:
— Даруйте, ви, певно, приїжджий?
— Так, я вперше в Архітекторії. Казкове місто! Я об'їздив півсвіту, але ніколи й не думав, що існує подібне диво.
Він підозріло глянув на мене, ніби я хотів зробити з нього дурня.
— Я кажу щиро: чудове місто!
— А як на мене, то нікудишнє містечко, — скривився чоловік.
На п'яного він не скидався. Невже це божевільний? Втім, з'ясовувати, що й до чого, часу не було, бо я поспішав на нараду.
Я остовпів, побачивши залу засідань: вона мала форму голови, а учасники наради в ній не інакше як мозок. Геніальне архітектурне рішення мало сприяти підвищенню в кожного з делегатів почуття обов'язку й відповідальності за успішну роботу наради!
Засідання вже почалося. В залі зібралися найславетніші будівничі міста — молоді й літні, чоловіки й жінки. Коли я зайшов, на трибуні була саме жінка.
— Як ви знаєте, — говорила вона, — архітектурне обличчя міста певною мірою визначає гармонійне поєднання споруд з навколишньою місцевістю. Так-от, шановні колеги, на мою думку, гори, що оточують Архітекторію, досить непривабливі. Я пропоную надати їм іншого, вигляду, щоб вони гармоніювали з містом.
Я негайно занотував у блокноті: "Сенсація! Жінка-архітектор закликає змінити краєвиди довкола Архітекторії, щоб досконале місто оточувала така ж досконала природа".
Однак, на мій подив, її пропозиція не викликала жодного оплеску. Голова, який байдуже куняв, не без зусиль подолав дрімоту і промовив:
— Дякую колезі за запропоновану ідейку. — Ідейку? Та це ж грандіозна ідея! Голова, мабуть, чогось не второпав або недочув.
Присутні так само байдуже зустріли. виступ молодого архітектора, який запропонував налагодити виробництво "архітектурних окулярів", що дозволили б сприймати споруди лише певного стилю.
— Почепивши червоні окуляри, — говорив він, — можна буде всю Архітекторію бачити лише в стилі епохи Відродження; в синіх окулярах — сучасні споруди тощо. Отже, кожен житель нашого міста милуватиметься лише тим, що йому більше до вподоби.
Ще одна геніальна ідея! Але голова лише буркнув:
— Поміркуємо... Правда, щиро кажучи, пропозиція здається досить банальною.
Я все більше дивувався. Що за нарада! Як журналістові мені довелося побувати на численних форумах, де люди плескали, відбиваючи долоні, коли з трибуни верзли справжнісінькі нісенітниці; тут же висловлювались ідеї одна геніальніша за іншу, та всі мовчали, ніхто не аплодував, а дехто відверто позіхав. Що вони, поглухли? Чи їм бракує уяви? Я згадав недавнього перехожого і його слова про "нікудишнє містечко". Невже всіх їх тут уразив сонячний удар?
Перейнятий нудьгою, сонний голова пробубонів прізвище чергового промовця:
— Професор Палладі.
На трибуну вийшов головний архітектор міста, отже —найкращий будівничий Архітекторії. Людина, судячи з усього, сором'язлива й скромна, він говорив тихим тоненьким голосом.
— Шановні колеги, — почав він. — Я розчарований роботою нашої наради. Критика, яку ми тут чули, поверхова й не нова...
Нарешті знайшлася людина, для котрої здоровий глузд понад усе. І що за людина — головний архітектор міста! Ось зараз він з висоти свого авторитету дасть чосу колегам, які дозволили собі зневажливо поставитись до таких цікавих пропозицій. Я стиснув у руці олівець і приготувався записувати.
— Мушу визнати, поклавши руку на серце ("...скажу вам щиро й відверто" — саме таких слів чекав я, і він матиме цілковиту рацію), що під час спорудження Архітекторії ми припустилися непростимих помилок, — сказав професор Палладі.