Він не знав, що вартовий, не дуже кмітливий Мартін, волів би не чинити опору новоприбулому заради свого ж блага.
Чоловік зайшов далі всередину і кілька разів потягнув носом. Запах було посилено, і в нього були внесені деякі зміни. До нього додалися ноти маринованих огірків, ріпи та цибулі. Великі банки, наповнені оселедцями та топельцями – тобто сардельками, маринованими по-чеськи – пахли оцтом. Це були, як він знав, єдині закуски в цьому підпільному закладі. Гості не шукали тут кулінарних вражень, а запах готових страв швидко насторожив би нечисленних мешканців цієї старої, погано провітрюваної кам'яниці – що було б дуже незручно для власника цього ділового підприємства.
Новачок був тут уперше, оскільки це місце було під винятковим наглядом його начальника Павла Вихладіла. Він зняв котелок, дістав кістяний гребінь, розчесав вологе хвилясте волосся й озирнувся. На стінах висіли порнографічні олійні картини, які — мусив він визнати — дуже інтригували й цікавили його не лише як людину, а й як любителя античності. Вони зображували сцени різних оргій, що відбувалися в грецьких і римських будівлях.
Через деякий час він відірвав від них очі й подивився на присутніх у кімнаті чоловіків. Чоловік зробив це радше за звичкою, ніж з обов'язку. Сьогодні вони не були об'єктом його спостереження. Наказу арештувати кого-небудь з них він не отримував. Сьогодні, за наказом свого начальника, він мав знайти якусь Дору Лебенталь і привести її до нього. Він знав, де вона могла бути в цей час — на маленькій скляній антресолі невеличкого другого поверху за баром. Новоприбулий подивився туди з явною байдужістю.
Усі чоловіки дивилися в одну точку, але з зовсім інших причин, ніж він. Над барною стійкою були влаштовані еротичне змагання. Три жінки стогнали під трьома чоловіками, що було дуже добре чути і видно через відчинені вікна антресолі.
Новачок недовго тішився незацікавленістю персоналу приміщення. Бармен, невисокий, мініатюрний чоловічок у білому капелюшку, поля якого були згорнуті над вухами двома рулонами, підбіг до нього й віддано посміхнувся.
– Шановний пане, бажаєте зробити ставку? – Адамове яблуко, що стирчало над брудним клейончастим комірцем, різко заходило туди-сюди. – Ми робимо ставку на те, хто довше буде трахати. Приймаю ставки на те, хто довше протримається.
– Скільки буде тривати цей трах?
Новачок вирішив порадувати бармена, сказавши його, мабуть, улюблене слово.
– Ох, якби я це знав, ах, якби – чоловік показав гнилі обрубки зубів, – я був би багатшим за Шот— тлендера[8]! То як? Робимо, робимо ставки! Безкоштовних вистав у нас немає! Платіть або валіть! Валіть!
Співрозмовник широко посміхнувся йому і зробив різкий рух рукою. Він схопив маленького бармена за краватку і смикнув його так сильно, що гумка від сумнівної прикраси його одягу порвалася під підборіддям.
— Слухай, Алоїсе, — прохрипів він. — Ти мене не знаєш, а я знаю тебе. Алоїз Шумпетер, у Бреслау нещодавно, чи не так? Права рука власника цього закладу пана Рюдігера Готвейна. Розумієш, я знаю все про тебе, і він знає все про мене. Тим більше, в якому відділі поліції я працюю.
Запала тиша, яку порушували лише хрипи конкурентів на антресолях.
– Ох тут і смердить! — Прибулець торкнувся власних ніздрів. – Я не люблю натовпу, спеку та смороду. Якщо ці артисти не закінчать свою роботу за чверть години, то ти опустиш завісу. Скасуєш ставки, повернеш гроші клієнтам, і все буде добре. Якщо ні, то я візьму участь у виставі. Ти не хочеш цього, дитинко, і я теж. Тут занадто жарко для різких рухів. Даю тобі і їм чверть години.
Алоїз відірвався від чоловіка, плюнув на підлогу і повернувся за бар, дивлячись зі страхом, змішаним з ненавистю, на поліцая. Останній одягнув котелок, насунув його на потилицю, підійшов до барної стійки, зажадав шнапсу та закуски, які отримав за десяток секунд. Він багатозначно подивився на Алоїса, дістав із жилетної кишені величезний годинник на ланцюжку й поставив його поряд із стопкою з горілкою й холодцем з свинячих ніжок, який вкривали дві шляпки маринованих боровиків. Поліцейський випив половину шнапсу і закусив холодцем. Якусь мить він дивився на це видовище, а особливо на підбори жіночих туфель. Потім глянув на годинник. Минуло три хвилини.
Коли минуло чверть години, він випив решту горілки і проковтнув закуску. Новоприбулий відчув смак петрушки на піднебінні та твердий хрящ під зубами. Він виплюнув його на землю і каблуком начищеного черевика втиснув у м'яку підлогу. Почекав трохи довше, розмірковуючи, які засоби для уповільнення статевого життя використовують учасники, щоб так довго тримати себе активними. Жіночі стогони були такими ж монотонними і однаково автентичними, як і раніше.
Нарешті поліцейський поклав годинник у кишеню свого жилета. Потім він увірвався за барну стійку, безцеремонно відштовхнув бармена вбік і попрямував до антресолі. Маленький Алоїс кинувся на нього ззаду, схопивши за рукав. Він був бойовий, невблаганний, не хотів розлучатися з грошима.
– Туди не можна! — закричав він. — Там конкурс! Змагання!
Поліцейський обернувся і смикнув його за жилет. Тоді він почув, як бармен шепоче:
– Бий, але не сильно!
Не кажучи жодного слова, він кинув його на бар і дивився, як він повільно сповз униз і зник серед ящиків на підлозі. Прибулий був упевнений, що малий прикидається. Вражений цим дивним проханням, він не використав своїх сил на повну. Поліцейський піднявся сходами, що вели на другий поверх. Навколо кричали схвильовані чоловіки. Склянка розбилася об стіну, півметра над головою чоловіка, що підіймався. Оселедець торкнувся його щоки, на мить прилип до стіни, а потім сповз по ній. Чоловік зупинився, уважно оглянув піджак, перевіривши, чи не залишилося на ньому слідів прикрої події. Він ненавидів багато чого, але найбільше бруд, особливо на власному одязі. З кобури під пахвою він дістав новенький маленький напівавтоматичний пістолет Маузер M1910. Йому було відомо, що шум пострілу охолодить ентузіазм глядачів ефективніше, ніж поліцейське посвідчення та будь-які погрози.
Але стріляти йому не довелося. Достатньо було вихопити зброю й навести її на натовп, і запала тиша. Троє конкурентів відірвалися від своїх партнерок. Він добре бачив їх краєм ока. Всі троє стояли в сорочках, що звисали на животі, підв'язки до шкарпеток стягували литки. Їхні вусаті червоні обличчя набряклі від напруги.
— Пиздуйте на низ, — прогарчав він крізь зуби. — Повії теж. Залишається тільки Дора.
Другий поліцейський стояв у відчинених навстіж дверях "лазні". Він тримав над головою поліцейську зірку і ввічливим, майже куртуазним жестом руки запросив усіх вийти. Охоронець, Мартін, стояв біля нього, втупивши очі в землю. Гості розійшлися, неохоче бурмочучи, проклинаючи зловмисника та дивлячись на маленького Алоїса, який усе ще тримав їх гроші, які вони ставили на трахунів. Дим повільно розсіювався. Через деякий час святиня насолоди спорожніла.
Чоловік на антресолях глянув на Дору. З байдужим виразом обличчя та підтягнула панчохи. Одна з мереживних лямок нижньої сорочки сповзла їй на плече. Коли вона поправляла їх, її пружні великі груди тремтіли. Він відчув тремтіння в низу живота. Чоловік був не був далекий від думок про те, щоб довше залишитися з Дорою на цьому поверсі.
Ці мрії перервав малий Алоїз. Він кинувся прибульцю майже в ноги і подав згорток банкнот.
– Дякую, чоловіче, дякую. Це твоя доля, твоя. — Він пхнув йому під ніс жменю грошей. – Ти заробив! Я не маю їм повертати! Скажу, що ти відібрав у мене все! Між нами дружба? Забилися на майбутнє?
Поліцейський взяв гроші й кинув їх на коліна Дорі, яка саме причісувалась і уважно все слухала.
– Це твоє, поділися ними із товаришками. — Він посміхнувся дівчині. — Ти заслужила це за те, що лежала під тими вепрами.
– Ти волів би опинився на місці того вепра? — Дора кокетливо глянула на нього з-під довгих вій. — Бо я б краще була під тобою...
Він погладив її по голові і, щоб вгамувати свою хіть, дістав сигарету. Шумпетер подивився на поліцейського з недовірою. Він не міг повірити, що той віддав свої вміло зароблені гроші якійсь жалюгідній повії.
— Що за справи, чоловіче! – закричав він. — Це твої гроші, а не цієї мочалки.
– Дай-но вогню, малий! — пробурмотів приятель повій. — На що ти дивишся? Будь нарешті чимось корисним!
Алоїз підійшов і запалив сірник, потерши його об свого черевика. Зробив він це неохоче. Він зневажав поліцейського. А потім отримав по морді. Це вже не був ніби удар, не був легкий удар. Кулак влучив йому вище вуха, від сили удару Алоїз звалився зі сходів. На щастя, він ухопився за поручні і не впав на бар. Малий одразу схопився на ноги й почав терти почервонілу щоку. Він подивився на Дору ненависними очима.
– Ти сказав йому: чоловіче, а мене назвав мочалкою, так? — Дівчина багатозначно посміхнулася. — А поліцейський вахмітр Ебергард Мок не дуже любить, коли його називають на "ти" і коли хтось нас ображає.
Алоїз Шумпетер більше не зневажав поліцейського. Він знав це ім'я. Його він почув від пана Готвейна в перший день свого перебування в мегаполісі на Одері. Гер Готвейн описав Ебергарда Мока як непередбачуваного, а потім попередив свого нового співробітника словами: "Стережись цього скаженого пса!".
Бреслау
Субота, 5 квітня 1913 року,
шоста година вечора
Герман Шиллінг не так цікавився математикою, як його шкільний товариш Ганс Брікс. Вище цариці наук він ставив подорожню літературу. Разом із сестрою Люсі він любив розглядати малюнки з книжок про відкриття невідомих земель. Вони обоє з великим нетерпінням чекали тих рідкісних моментів, коли власник будинку на Менцельштрассе, 85, багатий купець Генріх Лаутербах, говорив своєму сторожеві-двірникові та їхньому батькові: "Мій любий Шиллінгу, нехай ті ваші розради прийдуть до мене, нехай подорожують пальцем по карті!". Чотирнадцятирічний Герман і його на рік молодша сестра приходили до величезної бібліотеки пана Лаутербаха, яка займала чи не весь поверх будинку, і переглядали атласи, зоологічні альбоми та монументальний сімнадцятитомник енциклопедії Брокгауза з розчервонілими обличчями.