Вкладаю подушки і берусь за покривало. Він дивиться із зацікавленням, як я мучусь, стелячи тяжке покривало. Знову я біля нього. Тепер задом. Коли вкладаю подушки, відчуваю його погляд на моїх литках. Присуваюсь до стіни і ховаю ноги за ліжко. Раптово робиться мені соромно за свої пласкі чорні капці і мимоволі стаю навшпиньки. Зараз шкодую, що я в цій недоладній, безликій уніформі з фартушком і ключами на паску, а не в одній з тих вишуканих суконь, які бачила в американців. Почуваюсь несвіжою, мокрою від поту, змученою. Знаю, що зараз чоловік за комп'ютером нахабно на мене дивиться. Його погляд торкається мене десь біля комірця, замка-блискавки, але я вже по другому боці ліжка. Ще раз доведеться пройти повз нього і покласти малі подушки, однак знову мусила б стати задом до того хижого погляду, тому просто кидаю подушки на ліжко. Присідаючи за брудною білизною, постіллю того чолов'яги, який на мене дивиться, відчуваю, що моє тіло набубнявіло і хоче вискочити з уніформи. Чи мала б виправдовуватись? І яким тоном, мовою, чому? Відходжу до дверей з опущеним поглядом. Збираю коробку зі своїми рідинами, губками – і я біля дверей.
– Дякую дуже, – кажу, та знаю, що зовсім не маю за що дякувати. Це він повинен галантно вклонитись і поцілувати мені руку. А я – зробити реверанс чи щось подібне.
Бачу, як чолов'яга вибачливо киває головою, і в тому його ледь позначеному усміху є щось таке, що я з полегшенням торкаю клямку.
– До побачення, – каже він, але я більше ніколи не хочу бачити його.
Я вже за дверима.
Стою ще хвилю і прислухаюсь. Вся спітніла, болять ноги, м'язи трясуться від утоми. Гак поспішала, що заощадила море часу. Добре було б охолонути внизу.
Залишаю коробку під стіною і йду на четвертий поверх, туди, де є малий прохід до squar, звивиста, бокова сходова клітка і де починається
Таємнича частина готелю
для постійних гостей. Сходжу кількома сходинами вниз, проходжу повз одні, другі двері і врешті стаю перед бар'єром глибокої, на чотири поверхи сходової клітки. Дивлюсь вниз і бачу звідси перший поверх. І – як звичайно – нікого.
Тільки напівморок і спокій. Так найкраще відпочивається, коли дивишся вниз, де все стає щораз меншим і віддаленішим, менш виразним і химерним.
Squar – то, направду, найбільш таємнича частина готелю. Треба бути дуже кмітливим, щоб не заблукати тут. Одні сходи, проходи, півповерхи і повороти. Це різновид вежі з відгалуженнями, яка складається з трьох поверхів, а на кожному з них – дві кімнати з номерами, починаючи від сьомого. Знаю, що загалом там вісім кімнат, проте не можу собі уявити, в яких закамарках знаходяться ті дві, що залишились. Може, мешкають в них мізантропи або нелюбі дружини, небезпечні брати-близнюки, понурі коханки. Може, винаймає їх мафія для нелегальних угод або керівники держави, щоб тут, у замкненому спіральному просторі, побути кимось звичайним.
У squar'і кімнати мають інший вигляд, це, власне кажучи, апартаменти. Вони, можливо, менш вишукані або, може, вишукані у зовсім іншому стилі. Тут шафи сховані в стінах, веранди, дивні меблі і несправжні книжки. Цілі покої заставлені несправжніми книжками: Шекспір, Данте, Донн, Вальтер Скотт. Коли взяти таку до рук, виявиться, що це пуста картонна коробка, обгорнута палітуркою. Бібліотеки пустки.
Коли сходиш squar'ом униз, до туалетів для персоналу, треба бути особливо уважним, щоб не заблукати. На початку це зі мною траплялось. Відчиняла знайомі двері, але вони не провадили туди, куди мали, залишала свою коробку з інвентарем на якихось сходах, але згодом не вміла її віднайти. Захоплювалась репродукціями натюрмортів, що висять на стінах, а потім думала, що вони мені снились. Тут діється щось дивне з простором. Простір не любить спіральних сходів, коминів і колодязів. Тоді він має тенденцію до розпаду на лабіринти. Найкраще триматись бар'єра колодязя, так, як я зараз, не дивитись ні вниз, ні вгору, а лише перед собою.
Раптом зупиняє мене якийсь звук, десь нижче діється щось, що звучить підозріло ритмічно, – пуфф, пуфф і скрипіння. Сходжу навшпиньки поверхом нижче, напружена, як кішка. Стогін, скрипіння, стогін, скрипіння. Що то? Наближаюсь до дверей, які схожі на усі двері Готелю. Тільки в шпарині біля підлоги бачу металеві кріплення і виразно чую ті дивні звуки і до того ж – сапання. Обережно прикладаю вухо до дверей, і зараз сапання робиться щораз скорішим, гвалтовнішим, а скрипіння – жахливішим. Відскакую налякана, робиться мені гаряче, брязкають ключі при паску.
З того боку все припиняється. Я тихенько вибігаю на сходи і поверхом вище підходжу до бар'єра. Клацають відщеплені кріплення, двері кімнати відчиняються, і чоловік у самій білизні виставляє голову у коридор. У руці він тримає якийсь прилад, повен пружин, щось таке, як складний еспандер.
Відступаюсь швидко під стіну. Мені важко заспокоїти розбурхану уяву.
Сходжу по темних звивистих сходах у підвал, де знаходяться наші туалети. Тут світло від гидких ламп денного освітлення. Добігаю до туалета і зачиняю за собою двері. Хлюпаюсь холодною водою, мию обличчя і руки, але це не дає бажаної прохолоди. Сідаю на унітаз. Не доходить сюди жоден звук. Стерильно, тихо, безпечно. Детально і зосереджено оглядаю порошок для миття ванн та туалетів, паперові рушники, велику купу туалетного паперу і писане рукою Міз5 Гапе оголошення – Коротка Історія Цивілізування Персоналу.
Найперше Miss Lang написала: "Як думаєш, чому Готель впровадив торбинки одноразового вжитку?" і підпис: "Miss Lang". Але, ймовірно, жодна з дівчат не змогла відповісти на це запитання, бо внизу – наступна картка:
"Чи могла б ти вживати паперові торбинки для усіляких використаних засобів?" Але і те прохання не дало результату, бо нижче червоним чорнилом Miss Lang, дописала категоричне: "Прошу не кидати гігієнічні прокладки і тампони в унітаз!"
Сиджу ще трохи і споглядаю форму кожної літери. Потім спускаю воду, поправляю волосся і рушаю на свій поверх, бо залишилась мені ще одна кімната,
Остання кімната
Вже по другій, і почався рух. Офіційний ліфт їде вгору і вниз, хряскає, закриваючи і відкриваючи двері. Гості вибираються до міста, шлунки домагаються lunch'у. Анжело від Брудної Білизни розташувався в моїй комірчині і збирає постільну білизну у свої мішки.
– Скільки тобі ще залишилось? – питає він.
– Одна, – кажу я і в черговий раз бачу, що місцем для Анжело не повинен бути навіть такий вишуканий готель, як цей, але "Пісня пісень". Він міг би собі ходити, скакати по горах, і був би, як молоде оленятко. Бо Анжело красивий і показний, як гори в його Лівані.
Він киває головою і показує мені, що з кімнати 228 виходить пара стареньких. Я бачила вже їх колись по дорозі до ліфта. Він високий і сивий, трохи згорблений і тримається краще, аніж вона. Може, він молодший, а може, підписав якусь угоду з часом. Вона – маленька, висушена, трясеться, ледве ходить.
– Це шведи. Вона приїхала тут померти, – говорить Анжело, а він знає все.
Анжело, мабуть, жартує, але коли дивлюсь їм услід, бачу, що той старий більш аніж підтримує її, він її майже несе. Коли б він відступив, то вона впала б на землю, як пуста сукенка. Одягнені завше в бежеві та пастельні кольори, барви Готелю. Обоє зовсім сиві тим різновидом сивини, що забула вже всі гріхи.
Коли вони зникають у ліфті, заходжу до їхнього покою. Люблю прибирати цю кімнату. Роботи тут небагато: речі лежать на своїх місцях, ніби пустили коріння. В повітрі немає поганих снів чи збудження. Злегка прим'яті подушки свідчать про спокійний сон. У ванні охайно повішані рушники, складені зубні щіточки, вимиті чашки подвійно відбиваються в дзеркалі. Вся косметика – то звичайний крем, рідина для полоскання рота, скромні парфуми і туалетна вода. Коли стелю ліжко, вражає мене відсутність конкретного запаху. Так пахнуть діти. Їхня шкіра сама по собі не виділяє жодного запаху, ловить і утримує тільки запахи зовнішні: повітря, вітру, трави, прим'ятої ліктем, і чудовий солоний запах сонця. Так власне пахне ця постіль. Коли спиться без гріха, без далекосяжних планів, без бунту і розпачу, коли шкіра стає щораз тонша, швидше паперова, коли з тіла поволі тікає життя, як з химерної гумової забавки, коли бачиться минуле раз і назавжди доконаним і зачиненим, коли вночі починає снитись Бог, тоді тіло перестає позначати світ своїм запахом. Шкіра приймає запахи ззовні і смакує їх востаннє.
На столику, біля ліжка, лежать одна обіч одної дві книжки. Прислуховуюсь, чи ніхто не крутиться на коридорі, і роблю щось таке, чого мені не можна робити: відкриваю першу з них – це грубий зошит, хіба щоденник, бо на кожній сторінці – дата, а під нею тремтливим, округлим почерком написано щось зовсім незрозумілою мені мовою. Зошит списаний майже до кінця, зосталось лише кілька пустих сторінок. Друга книжка – то Біблія по-шведськи. Не розумію нічого, а, однак, усе видається мені знайомим. Червона стрічка закладена там, де починається Книга Екклезіаста. Пробігаю поглядом рядки і маю враження, що починаю все розуміти. Найперше знайомими стають окремі слова, а згодом цілі звороти виринають з пам'яті і змішуються з надрукованим. "Що є, то було вже воно, і що статись має – було вже, бо минуле відновлює Бог!" Найбільш таємничі слова Святої Книги.
Коли прибирання вже закінчене, ще присідаю на свіжозастелене ліжко. Приємно так зависнути на мить в існуванні. Потім дивлюсь на свої руки, роз'їдені рідиною для миття ванн, на свої виразно вже набряклі стопи в чорних капцях. Але моє тіло живе і переповнює шкіру. Нюхаю рукав своєї уніформи – пахне втомою, потом, життям.
Навмисно залишаю трохи того запаху в кімнаті 228.
Зачиняю двері та йду до комірчини. Ховаю пилосос, коробку з інвентарем, а потім знімаю рожево-білу уніформу і стою мить гола, без властивостей. Щоб Перевтілення могло відбутись у зворотному напрямку, мушу повернути на свої місця сережки, барвисту сукенку, поправити волосся і зробити макіяж.
Коли виходжу на залиту сонцем вулицю, минаю шотландця, що переодягається в під'їзді. Клітчаста спідничка лежить на волинці, а він застібає
модні діряві джинси.