— Ви нагадуєте мені не принца, а школяра! Щоб я не визнала, що кохала вас! Щоб я хотіла погасити полум'я, яке може й погасне колись, але відблиск його не зникне! Адже любов осіб мого стану освітлює і часто пожирає цілу сучасну їм епоху. Ні, ні, герцог! Можете залишити листи вашої Маргарити і скриньку, яку вона дала вам. З тих листів, що лежать у скриньці, вона прохає лише один, і то тільки тому, що лист, той однаково небезпечний і для вас, і для неї.
— Все ваше, — сказав герцог, — виберіть той, який ви хочете знищити!
Маргарита почала хапливо ритись у відчиненій скриньці і тремтячою рукою перебрала один по одному з дюжину листів, звертаючи увагу тільки на їх адреси, ніби при перегляді самих адрес пам'ять підказувала їй зміст листів; але, скінчивши перегляд, вона глянула на герцога і, бліднучи, сказала:
— Пане, того, що я шукаю, нема тут. Може, ви загубили його випадково? Бо те, що в ньому...
— Якого листа шукаєте ви, пані?
— Того, де я наказувала вам одружитись негайно.
— Щоб виправдати свою невірність?
Маргарита знизала плечима.
— Ні, щоб врятувати вам життя. Того листа, де я розповіла вам, що король, бачачи кохання наше і мої намагання розбити ваше майбутнє одруження з інфантою Португальською, прикликав до себе свого бічного брата д'Ангулема і сказав йому, показуючи дві шпаги: "Убий цією ввечері де Гіза або я вб'ю тебе цією завтра". Де той лист?
— Ось він, — мовив герцог де Гіз, виймаючи з одежі на грудях.
Маргарита майже вирвала його з рук, жадібно розгорнула, переконалася, що то саме він, скрикнула радісно і піднесла до свічки. Полум'я зразу охопило папір, і за хвилину його не стало; потім, ніби боячись, що можна найти необережне повідомлення навіть у попелі, Маргарита розтоптала його ногою.
Увесь час, поки вона гарячково робила це, герцог де Гіз стежив очима за коханкою.
— Ну, Маргарита, — сказав він, коли все було скінчено, — чи задоволені ви тепер?
— Так, бо тепер, коли ви одружилися з принцесою де Порсіан, брат мій простить мені ваше кохання, але він не простив би мені викриття таємниці, яку я, з кохання до вас, не мала сили від вас заховати.
— То правда, — сказав герцог де Гіз, — в той час ви мене кохали.
— І тепер ще кохаю, Генріх, так само і навіть більше.
— Ви?..
— Так, я; бо ніколи ще не потребувала я щирого та відданого друга так, як сьогодні. Я королева — і не маю трону; я жінка — і не маю мужа.
Молодий принц сумно похитав головою.
— Адже я кажу вам, кажу ще раз, Генріх, що муж мій не тільки не кохає, але ненавидить, зневажає мене; проте, сама ваша присутність у покої, де мусив би бути він, здається мені найкращим доказом ненависті і презирства.
— Ще не пізно, пані; королю Наварському треба було відпустити своїх дворян, і коли він не прийшов ще, то не забариться прийти.
— А я кажу вам, — скрикнула Маргарита з зростаючим роздратуванням, — що він не прийде.
— Пані, — крикнула Жільйона, відчиняючи двері та підіймаючи портьєру, — король Наварський вийшов із своїх покоїв.
— О, я добре знав, що він прийде! — скрикнув герцог де Гіз.
— Генріх, — сказала Маргарита уривистим голосом, хапаючи герцога за руку, — Генріх, ви зараз побачите, чи додержую я слова і чи можна бути певним у моїх обіцянках. Генріх, зайдіть до цього кабінету.
— Пані, дозвольте мені піти, поки є час, бо повірте, що при першому ж вияві кохання з його боку я вийду з кабінету і тоді — горе йому!
— Ви божевільний! Ідіть, ідіть, кажу вам, я відповідаю за все!
І вона штовхнула герцога в кабінет.
І вчасно. Двері ледве встигли зачинитись за принцом, як король Наварський з двома пажами, що несли перед ним два канделябри з вісьма свічками жовтого воску, з'явився, усміхаючись, на порозі покою.
Маргарита заховала своє схвилювання, роблячи глибокий реверанс.
— Ви ще не лягали, пані? — спитав беарнець з відвертим і веселим виразом на обличчі. — Може, ви дожидали мене?
— Ні, пане, — відповіла Маргарита, — адже ще вчора ви сказали мені, ніби добре знаєте, що одруження наше було політичним союзом і що ви не будете неволити мене.
— То й добре, але це не перешкодить нам поговорити трохи. Жільйона, зачиніть двері і йдіть собі.
Маргарита, що було сіла, підвелась і простягла руку, ніби наказуючи пажам зостатись.
— Може, покликати ваших дам? — спитав король. — Я зроблю це, якщо така ваша воля, хоч, запевняю вас, я волів би говорити про те, що хочу сказати вам віч-на-віч.
І король Наварський підійшов до кабінету.
— Ні, — скрикнула Маргарита, квапливо заступаючи йому дорогу, — ні, цього не треба, я готова слухати вас.
Беарнець вже знав, що бажав знати; він глянув на кабінет бистрим і пильним оком, ніби хотів, не зважаючи на портьєру, прозирнути в найтемніші його закутки, потім, переводячи погляд на прекрасну дружину свою, бліду від жаху, сказав цілком спокійним тоном:
— Коли так, пані, поговорімо хвилину.
— Як хочете, ваша величність, — промовила молода жінка, не сідаючи, а скоріше падаючи в крісло, яке підсунув їй муж.
Беарнець сів коло неї.
— Пані, — почав він, — хоч би що там казали люди, я гадаю, що шлюб наш — добрий шлюб. Я добре ставлюся до вас, ви добре ставитесь до мене.
— Але... — сказала збентежено Маргарита.
— Отже, ми повинні, — вів далі король Наварський, ніби не помічаючи збентеження Маргарити, — поводитись одно з одним як добрі союзники, бо сьогодні ми ствердили союз наш присягою перед богом. Чи не така й ваша думка?
— Безперечно, пане.
— Я знаю, пані, яку проникливість маєте ви, знаю, які небезпечні провалля розкидані по терені двору, а я чоловік молодий і, хоч не заподіяв ніколи нічого лихого, маю багато ворогів. До якого табору, пані, маю я зачислити ту, що носить моє ім'я і що перед вівтарем заприсяглася любити мене?
— О, пане, чи можете ви думати...
— Я не думаю нічого, пані, я маю надію і хочу бути певним, що надія моя слушна. Ясно, що шлюб наш — або привід, або пастка.
Маргарита тремтіла; думка ця, можливо, вже приходила їй самій у голову.
— Отже, те чи те? — вів далі Генріх Наварський. — Король мене ненавидить, герцог д'Анжу ненавидить, герцог д'Алансон ненавидить, Катерина де Медічі надто ненавиділа мою матір, щоб не мати ненависті до мене.
— О, пане, що ви говорите?
— Правду, пані, — відповів король, — і мені хотілося б, щоб не думали, ніби мене одурено щодо вбивства пана де Муї та отруєння моєї матері; хотілося б, щоб тут був хто-небудь і міг чути мене.
— О, пане, — сказала поквапно Маргарита з найспокійнішим і найвеселішим виглядом, — ви прекрасно знаєте, що тут нема нікого, крім вас та мене.
— Отже саме те й примушує мене застерегтися, саме через те й насмілююсь я казати, що мене не обманює ні ласка французького дому, ні ласка дому лотарінгського.
— Сір! сір! — скрикнула Маргарита.
— Ну, що таке, моя люба? — спитав Генріх, і собі засміявшись.
— Буває, пане, що розмови такі можуть бути дуже небезпечні.
— Але ж не тоді, коли їх ведуть сам-на-сам, — відповів король. — Отже, я казав вам...
Маргарита, видимо, почувала себе, як на тортурах; вона хотіла б зупинити слова на устах у беарнця, але Генріх вів далі з своєю зовнішньою простодушністю:
— Я казав уже вам, що мені загрожують з усіх боків, загрожує король, загрожує герцог д'Алансон, загрожує герцог д'Анжу, загрожує королева-мати, загрожує герцог де Гіз, герцог де Майенн, кардинал Лотарінгський, загрожують, зрештою, всі. Ви знаєте, пані, це почувається інстинктивно. І оборонитись від усіх цих загроз, що незабаром перейдуть в наступ, я можу тільки за вашою допомогою, бо вас люблять усі, хто мене ненавидить.
— Мене! — сказала Маргарита.
— Так, вас, — відповів з повною простодушністю Генріх Наварський, — так, вас любить король Карл, любить, — він натиснув на це слово, — герцог д'Алансон, любить королева Катерина, любить, нарешті, герцог де Гіз.
— Пане... — промурмотіла Маргарита.
— Але що ж тут дивного, що всі вони вас люблять? Ті, кого я назвав щойно, ваші брати або ваші рідні. Любити рідних своїх та братів своїх — значить жити по закону божому.
— Але, — відповіла Маргарита пригнічено, — до чого ведете ви, пане?
— Я хочу привести до того, про що говорив вам: якщо ви станете — я не скажу другом, але союзницею моєю, я можу не боятись нічого, якщо ж, навпаки, ви станете ворогом моїм, я пропав.
— О, ворогом вашим — ніколи, пане! — скрикнула Маргарита.
— А другом моїм — теж ніколи?..
— Може бути.
— А союзницею моєю?
— Напевне.
І Маргарита повернулась і подала королю руку.
Генріх узяв її, галантно поцілував і, задержавши в своїх руках більше для того, щоб вивірити, ніж з почуття ніжності, сказав:
— Я вірю вам, пані, і приймаю вас за союзницю. Тепер от що: нас одружили, не давши нам познайомитись, не давши покохати одному одного, нас одружили, не порадившись з нами. Ми нічим не зобов'язані одно перед одним, як муж і жона. Ви бачите, пані, я йду далі ваших бажань і стверджую те, що казав учора. Але союз наш ми укладаємо добровільно, ніхто не примушує нас до нього; ми укладаємо його, як два щирих серця, що зобов'язуються повсякчас подавати одно одному підпомогу; ви так розумієте те, що я казав?
— Так, пане, — сказала Маргарита, силкуючись звільнити руку.
— Добре, — сказав беарнець, увесь час пильно дивлячись на двері кабінету, — але першим доказом, що союз наш щирий, мусить бути повна довіра, і тому я розкажу вам зараз, пані, найсекретніші подробиці свого плану, як переможно подолати всі ці ворожі заходи.
— Пане... — промурмотіла Маргарита, і собі мимоволі звертаючи очі на кабінет, тим часом як беарнець, бачачи, що хитрощі його мали успіх, усміхався в бороду.
— От що я хочу робити, — провадив він, удаючи, ніби не-помічає збентеження молодої жінки, — я хочу...
— Пане, — скрикнула Маргарита, квапливо встаючи та хапаючи короля за руку, — дайте мені дихнути; хвилювання... духота... я задихаюсь.
Справді, Маргарита була бліда і тремтіла так, ніби от-от упаде на килим.
Генріх підійшов до вікна, що було далі від кабінету, і відчинив його. Вікно виходило на річку.
Маргарита пішла за ним.
— Мовчіть, мовчіть, сір, пожалійте себе, — прошепотіла вона.
— Ну, пані, — сказав беарнець, усміхаючись звичайною своєю усмішкою, — чи не казали ви мені, що ми самі?
— Так, пане; та хіба ж ви не чули, що через capбакан[9], закладений у плафоні або в мурі, усе можна чути?
— Добре, пані, добре, — сказав жваво й тихенько беарнець.