Ти витягнув жереб, Фернане. Якщо ти ще на волі, то це просто випадок, сьогодні або взавтра тебе можуть забрати до війська. А коли станеш вояком, то що вдієш ти із бідолашною сиротою, горопахою, без грошей, у якої нема нічого, крім розваленої хатини, де висять старі неводи, – жалюгідна спадщина, яку лишив мій батько матінці, а матінка – мені? Ось уже рік, як вона померла, і подумай, Фернане, адже я живу майже на жебраному хлібі!
Часом ти вдаєш, наче я тобі допомагаю, і це задля того, щоб мати право поділити зі мною улов; і я приймаю це, Фернане, бо твій батько був братом мого батька, тому що ми виросли разом і надто ж тому, що відмова моя дуже засмутила б тебе. Та я почуваю, що гроші, які я вторговую за твою рибу і на які купую собі льон для прядіння, – просто милостиня.
– Та чи не все одно, Мерседес! Убога і самотня, ти мені дорожча, ніж донька найпишнішого судновласника чи найбагатшого банкіра в Марселі! Що треба нам, біднякам? Чесну дружину і добру господиню. Де я знайду ліпшу від тебе?
– Фернане, – відказала Мерседес, похитавши головою, – можна стати кепською господинею, і не можна присягатися, що будеш чесною дружиною, якщо кохаєш не того чоловіка, а іншого. Будь задоволений моєю дружбою, тому що, кажу ж тобі, це все, що можу я тобі обіцяти, а я обіцяю тільки те, що можу виконати напевно.
– Розумію, – сказав Фернан, – ти терпиш своє убозтво, та боїшся мого. То знай, Мерседес, якщо ти мене покохаєш, я пошукаю щастя. Ти принесеш мені талан, і я забагатію. Я не буду рибалкою; я зможу найнятися в контору, можу й сам торгувати.
– Нічого ти цього не можеш, Фернане; ти вояк, і якщо ти зараз у Каталянах, то лише тому, що немає війни. Залишайся рибалкою, не будуй повітряних замків, після яких дійсність здаватиметься тобі ще злиденнішою, і задовольняйся моєю дружбою. Нічого іншого я тобі дати не можу.
– Що ж, правду кажеш, Мерседес, я буду моряком; вберу замість дідівського одягу, який ти зневажаєш, лакованого кашкета, смугасту майку і блакитного кітеля з якорями на ґудзиках. Адже так має бути вбраний чоловік, який зможе тобі сподобатися?
– Що ти хочеш сказати? – поспитала Мерседес, із гордим викликом зиркнувши на нього. – Що ти хочеш цим сказати? Не розумію тебе.
– Я хочу сказати, Мерседес, що ти така сувора і жорстока зі мною лише тому, що чекаєш чоловіка, який убраний так, як я оце змалював. А що, як той, кого ти чекаєш, непостійний, а якщо не він, то непостійне море?
– Фернане, – вигукнула Мерседес, – я гадала, ти добрий, та помилилася. Ти злий, якщо на поміч своїй ревності закликаєш Божий гнів! Так, не приховую: я чекаю і кохаю того, про кого ти кажеш, і якщо він не повернеться, я не буду докоряти йому за непостійність, а скажу, що він помер, кохаючи мене.
Каталянець люто зціпив кулаки.
– Я тебе зрозуміла, Фернане. Ти хочеш помститися йому за те, що я не люблю тебе. Ти хочеш схрестити свого каталянського ножа з його кинджалом! І що ж? Ти позбудешся моєї дружби, якщо він тебе переможе; а якщо переможеш ти, то моя дружба обернеться ненавистю. Повір мені, шукати сварки з чоловіком – недобрий спосіб сподобатися жінці, яка цього чоловіка любить. Ні, Фернане, ти не потрапиш під владу недобрих думок. Якщо я не буду твоєю дружиною, ти звикнеш дивитися на мене як на друга, як на сестру. Та ще й не спіши, Фернане, – докинула вона з вологими від сліз очима, – ти сам сказав, що море підступне, і ось уже чотири місяці, як він поїхав, а за цей час я налічила чимало бур!
Фернан лишився незворушний; він не намагався втерти сльози, що котилися по щоках Мерседес; а тим часом за кожну сльозу він віддав би склянку своєї крові. Та ллялися ці сльози через іншого!
Він підвівся, пройшов хатиною і зупинився перед Мерседес; очі його яріли, кулаки були зціплені.
– Послухай, Мерседес, – сказав він, – відповідай ще раз: це вирішено?
– Я люблю Едмона Дантеса, – спокійно відказала вона, – і, крім нього, ніхто не буде моїм чоловіком.
– І ти завжди будеш кохати його?
– До самої смерті.
Фернан зі стогоном опустив голову на груди, як людина, що втратила останню надію; потім раптом звів голову і, зціпивши зуби , запитав:
– А якщо він помер?
– То і я помру.
– А якщо він тебе забув?
– Мерседес! – почувся веселий голос за дверми. – Мерседес!
– Ох! – вигукнула дівчина, не тямлячись від щастя і кохання. – Ось бачиш, він не забув мене, він тут!
Вона кинулася до дверей і відчинила їх, гукаючи:
– Сюди, Едмоне! Я тут!
Фернан, збліднувши й тремтячи, позадкував, наче мандрівець, що побачив гадюку, і, наткнувшись на свого стільця, безсило опустився на нього.
Едмон і Мерседес кинулися одне одному в обійми. Палюче марсельське сонце, струмуючи крізь відчинені двері, обливало їх потоками світла. Спершу вони не бачили нічого довкруги. Незмірне щастя відокремлювало їх від світу, й вони промовляли незв'язними словами, що передають пориви такої гострої втіхи, аж стають схожі на вирази болю.
Раптом Едмон помітив понуре обличчя Фернана, що виступало з напівмороку, бліде і погрозливе; несамохіть молодий каталянець тримав руку на колодці ножа, що висів у нього на поясі.
– Перепрошую, – сказав Дантес, насупившись, – і не помітив, що нас тут троє.
І, звертаючись до Мерседес, запитав:
– Хто цей пан?
– Цей пан буде вашим найліпшим другом, Дантесе, тому що це мій друг, мій брат Фернан, той, кого я після вас, Едмоне, люблю понад усіх на світі. Хіба ви не впізнали його?
– Авжеж, упізнав, – сказав Едмон і, не випускаючи руки Мерседес, щиро простягнув другу руку каталянцеві.
Та Фернан, не відповідаючи на цей дружній порух, залишався німий і непорушний, мов статуя.
Тоді Едмон допитливо зиркнув на тремтливу Мерседес і на похмурого і грізного Фернана.
Один погляд пояснив йому все. Він спалахнув гнівом.
– Не знав я, коли квапився до тебе, Мерседес, що знайду тут ворога!
– Ворога! – вигукнула Мерседес, із гнівом поглянувши на двоюрідного брата. – Знайти ворога у мене в домі! Якби так я думала, то взяла б тебе під руку і подалася до Марселя, покинувши цей дім назавжди.
Очі Фернана зблиснули.
– І якби з тобою сталося лихо, мій Едмоне, – провадила вона з невблаганним спокоєм, який показував Фернанові, що Мерседес промкнулася в глибину його похмурих дум, – то вийшла б на ріг Моржіон і кинулася зі скелі вниз головою.
Фернан зблід, наче смерть.
– Та ти помилився, Едмоне, – додала вона, – тут у тебе немає ворогів, тут лише мій брат Фернан, і зараз він потисне тобі руку, як відданому другові.
І дівчина спрямувала владний погляд на каталянця, що, наче зачарований, помалу підступився до Едмона і простягнув йому руку.
Ненависть його, неначе хвиля, шалена, та безсила, розбилася об нездоланну владу, яку мала над ним та дівчина.
Та насилу він доторкнувся до Едмонової руки, аж відчув, що вчинив усе, що міг, і кинувся геть із хати.
– Лихо моє! – стогнав він, у відчаї заламуючи руки. – Хто позбавить мене від цього чоловіка! Лихо моє!
– Гей, каталянцю! Гей, Фернане! Куди ти? – погукав його чийсь голос.
Фернан круто зупинився, озираючись навкруги, і вгледів Кадруса, що сидів із Данґляром за столом під деревами.
– Чого ж ти не йдеш до нас? – поспитав Кадрус. – Чи так поспішаєш, що тобі нема коли поздоровкатись із друзями?
– Надто ж як перед ними ще майже повна плящина! – докинув Данґляр.
Фернан безтямно глянув на них і не сказав ні слова.
– Він геть здурів, – сказав Данґляр, пхаючи Кадруса ногою. – А що, як ми помилилися і, всупереч нашим очікуванням, Дантес оце святкує перемогу?
– Зараз дізнаємося, – відказав Кадрус і, обернувшись до парубка, сказав:
– То що, каталянцю, ти зважився чи ні?
Фернан утер піт з обличчя й увійшов до альтанки; її затінок трохи наче заспокоїв його хвилювання, а прохолода освіжила втомлене тіло.
– Добридень, – сказав він, – ви, здається, гукали мене?
І безсило опустився на один зі стільців, що стояли довкола столу.
– Я погукав тебе, бо ти мчав, як навіжений, і я боявся, що ти, не дай Боже, кинешся в море! – регочучи, сказав Кадрус. – А цур тобі та пек! Друзів не лише вином пригощають, а деколи ще й не дають їм води наковтатися.
Фернан чи то зітхнув, чи то схлипнув і опустив голову на руки.
– Знаєш, що я скажу тобі, Фернане, – провадив Кадрус, розпочинаючи балачку з грубою відвертістю простих людей, котрі від цікавості забувають про будь-яку пристойність. – Знаєш, ти схожий на залицяльника, якому дали одкоша!
І він гучно зареготав.
– Та ні, – вбовтнувся в річ Данґляр, – такий паруб'яга не для того створений, щоб бути нещасним у коханні. Ти жартуєш, Кадрусе!
– Нітрохи я не жартую. Ти ліпше послухай, як він зітхає. Ну ж бо, Фернане, підніми носа й розкажи нам про все. Нечемно не відповідати друзям, коли вони питають про здоров'я.
– Та здоровий я, – сказав Фернан, стискаючи кулаки, та не зводячи голови.
– А! Бачиш, Данґляре, – сказав Кадрус, моргнувши приятелеві, – річ ось у чому: Фернан, якого ти тут бачиш, добрий і чесний каталянець, один із найліпших марсельських рибалок, закоханий у красуню на ймення Мерседес. Та, як на лихо, вона, зі свого боку, либонь, закохана в помічника капітана "Фараона", а оскільки "Фараон" сьогодні повернувся в порт, то... розумієш?
– Ні, не розумію, – відказав Данґляр.
– Неборака Фернан заробив дулю під носа, – сказав Кадрус.
– Ну то й що? – сказав Фернан, звівши голову і поглядаючи на Кадруса, як людина, що шукає, на кому б зігнати досаду. – Мерседес ні від кого не залежить, правда ж? І може кохати, кого захоче.
– Якщо ти так на це дивишся, то це інша річ! – сказав Кадрус. – А я думав, що ти каталянець; а мені розповідали, що каталянці не з тих людей, у яких можна відбивати коханих; при цьому навіть додавали, що Фернан дуже страшний у помсті.
Фернан зневажливо посміхнувся.
– Закоханий ніколи не страшний, – сказав він.
– Сіромаха! – підхопив Данґляр, удаючи, ніби жаліє його від щирого серця. – Що ж удіяти? Він не очікував, що Дантес повернеться так хутко. Він гадав, що Дантес, може, вмер чи зрадив – хто там знає? Такі удари тим тяжчі, що настають завжди раптово.
– Еге ж, і я ладен закластися, що це скінчиться для нього недобре.
– Проте, – провадив Кадрус, наливаючи Фернанові вина й уже вкотре наповнюючи свого келиха, тим часом як Данґляр ледь пригубив своє вино, – проте він бере шлюб із красунею Мерседес; принаймні він задля цього повернувся.
Увесь цей час Данґляр уважно дивився на Фернана і бачив, що Кадрусові слова падають йому на серце, немов розтоплене оливо.
– А коли ж весілля? – запитав Данґляр.
– О! До весілля ще діло не дійшло! – прошепотів Фернан.
– Так, але дійде, – сказав Кадрус.