Робити було нічого. Бідний франт одним духом осушив весь кубок і віддав його маршалові. "Послухай, Корсаков,— сказав йому Петро,— штани от на тобі бархатні, яких і я не ношу, а я далеко багатший від тебе. Це марнотратство; дивись, щоб я з тобою не посварився". Вислухавши цю догану, Корсаков хотів вийти з кола, але захитався і мало не впав на невимовне задоволення государя і всієї веселої компанії. Цей епізод не тільки не пошкодив єдності й цікавості головної дії, але ще пожвавив її. Кавалери почали шаркати і вклонятися, а дами присідати й постукувати каблучками більш старанно і вже зовсім не додержуючи кадансу. Корсаков не міг брати участі в загальних розвагах. Дама, ним обрана, за наказом батька свого, Гаврила Афанасійовича, підійшла до Ібрагіма і, опустивши блакитні очі, несміло подала йому руку. Ібрагім протанцював з нею менует і одвів її на те саме місце; потім, розшукавши Корсакова, вивів його з зали, посадив у карету і повіз додому. По дорозі Корсаков спочатку невиразно белькотав: "Проклята асамблея!., проклятий кубок великого орла!.." — але незабаром міцно заснув, не чув, як він приїхав додому, як його роздягли і поклали; і прокинувся на другий день з головним болем, невиразно пам'ятаючи шаркання, присідання, тютюновий дим, пана з букетом і кубок великого орла.
РОЗДІЛ ІV
Не скоро їли предки наші,
Не скоро за гучним столом
Ходили келихи та чаші
З кипучим пивом та вином.
Руслан і Людмила.
Тепер повинен я ласкавого читача познайомити з Гаврилом Афанасійовичем Ржевським. Він походив із старовинного боярського роду, мав величезний маєток, був хлібосолом, любив полювання з соколами; двірня в нього була численна. Одне слово, він був корінний російський барин; за його висловом, не терпів німецького духу і намагався в домашньому побуті зберегти звичаї любої йому старовини.
Дочці його було 17 років. Ще дитиною втратила вона матір. Вона була вихована за старими звичаями, тобто оточена мамками, няньками, подружками та покоївками, гаптувала золотом і не знала грамоти; батько її, незважаючи на огиду свою до всього заморського, не міг чинити опір її бажанню вчитися танців німецьких у полоненого шведського офіцера, що жив у їхньому домі. Цей заслужений танцмейстер мав 50 років, права нога його була прострелена під Нарвою, і тому була не дуже здатна до менуетів і курантів, проте ліва з дивовижною майстерністю і легкістю виробляла найтрудніші па. Учениця була гідна її старань. Наталія Гаврилівна уславилась на асамблеях як краща танцюристка, Що й було частково причиною провини Корсакова, який на Другий день приїздив просити пробачення у Гаврила Афанасійовича; але спритність і блиск молодого франта не сподобались гордому бояринові, який і прозвав його дотепно французькою мавпою.
День був святковий. Гаврило Афанасійович чекав кількох родичів і приятелів. У старовинній залі накривали довгий стіл. Гості з'їжджалися з дружинами і дочками, нарешті звільненими від затворництва домашнього указами государя і власним його прикладом. Наталія Гаврилівна піднесла кожному гостеві срібний піднос, уставлений золотими чарочками, і кожен випив свою, шкодуючи, що поцілунок, жалуваний за старих часів при такій нагоді, був тепер не в звичаї.— Пішли до столу. На першому місці, біля хазяїна, сів тесть його, князь Борис Олексійович Ликов, сімдесятилітній боярин; інші гості, додержуючи старшинства роду і тим поминаючи щасливі часи місництва, сіли — чоловіки по один бік, жінки по другий; на кінці зайняли свої звичні місця: панська пані в старовинному шушуні і кічці; карлиця, тридцятилітнє малятко, чванлива і зморщена, і полонений швед, у синьому ношеному мундирі. Стіл, заставлений безліччю страв, був оточений метушливою й численною .челяддю, між якою відзначався дворецький суворим поглядом, товстим черевом і величною непорушністю.— Перші хвилини обіду присвячені були виключно увазі до витворів старовинної нашої кухні; тільки брязкотіння тарілок і діяльних ложок порушувало загальне мовчання. Нарешті хазяїн, бачачи, що час розважити гостей приємною бесідою, обернувся і запитав: "А де ж Якимівна? Покликати її сюди". Кілька слуг кинулися були в різні боки, але в ту ж хвилину стара жінка, набілена і нарум'янена, прибрана квітами й мішурою, в штофному робронді, з відкритою шиєю й грудьми, увійшла приспівуючи і пританцьовуючи, її поява викликала загальне задоволення.
— Здрастуй, Якимівно,— сказав князь Ликов,— як поживаєш?
— Жива-здорова, куме: танцюючи й співаючи, женишків чекаючи.
— Де ти була, дурко? — запитав хазяїн.
— Чепурилась, куме, для дорогих гостей, для божого свята, за царським наказом, за боярським приказом, на сміх усьому миру, по німецькому маніру.
На ці слова вибухнув голосний регіт, і дурка стала на своє місце, за стільцем хазяїна.
— А дурка от бреше, бреше, та й правду збреше,— сказала Татьяна Афанасіївна, старша сестра хазяїна, сердечно ним шанована.— Достеменно, теперішні наряди на сміх цілому світу. Коли вже й ви, батечки, побрили собі бороду й наділи куций кафтан, то про жіноче шмаття говорити, звісно, нічого: а, далебі, шкода сарафана, дівочої стрічки й повойника. Адже поглянути на нинішніх красунь, і сміх і жаль: волоссячко збите, ніби повстина, насмальцьовані, засипані французьким борошном, животик перетягнутий так, що мало не перерветься, спідниці натягнуті на обручі: в колимагу сідають бочком; у двері входять — нагинаються. Ні стати, ні сісти, ні дух перевести — справжні мучениці, мої голубоньки.
— Ой, матінко, Татьяно Афанасіївно,— сказав Кирило Петрович T., колишній у Рязані воєвода, де нажив собі 3000 душ і молоду дружину, і те і друге з гріхом пополам.— Як на мене, жінка як хоч одягайся: хоч кутафією, хоч болдиханом; тільки б не щомісяця замовляла собі нові сукні, а раніш пошиті кидала новісінькі. Бувало внучці на посаг діставався бабусин сарафан, а нинішні робронди—дивись— сьогодні на пані, а завтра на холопці. Що робити? розор російському дворянству! біда, та й тільки,— 3 цими словами він із зітханням подивився на свою Марію Іллінічну, якій, здавалося, зовсім не подобались ні похвали старовині, ні осуд новітніх звичаїв. Інші красуні поділяли її незадоволення, але мовчали, бо скромність вважалась тоді невід'ємною ознакою молодої жінки.
— А хто винен,— сказав Гаврило Афанасійович, напінивши кухоль квасу.— Чи не ми самі? Молодички дуріють, а ми їм потураємо.
— А що нам робити, коли не наша воля? — заперечив Кирило Петрович.— Інший і радий був би заперти жінку в теремі, а її з барабанним боєм кличуть на асамблею; чоловік за канчук, а дружина за наряди. Ох, ці вже асамблеї! покарав нас ними господь за гріхи наші.
Марія Іллінічна сиділа, як на голках; язик у неї так і свербів; нарешті вона не витерпіла і, звернувшись до чоловіка, запитала його з кисленькою посмішкою, що бачить він поганого в асамблеях?
— А те в них погане,— відповів розпалений чоловік,— Що з того часу, як вони завелися, чоловіки не зладять з жінками. Жінки забули слово апостольське: жона да убоїться свого мужа; клопочуться не про хазяйство, а про обнови; не думають, як би чоловікові догодити, а як би сподобатись офіцерам вертихвостам. Та й чи пристойно, пані, російській боярині чи бояришні бути разом з німцями-тютюнниками та з їхніми робітницями? Чи чувана річ, до ночі танцювати й розмовляти з молодими мужчинами? і добре б, коли б ще з родичами, а то з чужими, з незнайомими.
— Сказав би словечко, та вовк недалечко,— сказав, насупившись, Гаврило Афанасійович.— А признаюсь,— асамблеї й мені не до душі: так і дивись, що на п'яного натрапиш, або й самого на сміх п'яним напоять. Так і дивись, щоб який-небудь жевжик не втнув чогось із дочкою; а нині молодь так розбестилась, що це вже нікуди не годиться. Ось, наприклад, син покійного Євграфа Сергійовича Корсакова на минулій асамблеї наробив такого бешкету з Наташею, що ввігнав мене у краску.— На другий день, дивлюсь, котять до мене прямо в двір; я думав, кого це бог несе — чи не князя часом Олександра Даниловича? Коли ж ні: Івана Євграфовича! либонь не міг зупинитися біля воріт та потрудитись пішки дійти до ґанку—куди! влетів! розшаркався! розбазікався!.. Дурка Якимівна прекумедно його передражнює; до речі, покажи, дурко, заморську мавпу.
Дурка Якимівна схопила покришку з одного блюда, взяла під пахву, ніби капелюх, і почала кривлятися, шаркати і кланятись на всі боки, приказуючи: "мусье... мамзель... асамблея... пардон". Загальний і тривалий регіт знову виявив задоволення гостей.
— Точнісінько — Корсаков,— сказав старий князь Ликов, витираючи сльози сміху, коли спокій мало-помалу відновився.— А що гріха таїти? Не він перший, не він останній повернувся з Німеччини на святу Русь скоморохом. Чого там навчаються наші діти? Шаркати, базікати бог знає на якому наріччі, не поважати старших та волочитися за чужими жінками. З усіх молодих людей, вихованих у чужих краях (прости господи), царський арап найбільше на людину скидається.
— Звичайно,— зауважив Гаврило Афанасійович,— людина він статечна і порядна, не рівня вітрогонові... Це хто ще заїхав у ворота на двір? Вже чи не знов мавпа заморська? Ви чого гав ловите, тварюки?—провадив він далі, звертаючись до слуг: — біжіть, відмовити йому; та щоб і надалі...
— Стара бородо, чи не мариш? — обірвала дурка Якимівна: — А чи ти сліпий: сани ж государеві, цар приїхав.
Гаврило Афанасійович встав швидко з-за столу; всі кинулись до вікон; і справді побачили государя, який сходив на ґанок, спираючись на плече свого денщика. Сталась метушня. Хазяїн кинувся назустріч Петрові; слуги розбігались, як очманілі, гості перелякались, деякі навіть думали, як би забратись швидше додому. Раптом у передпокої пролунав гучний голос Петра, все стихло, і цар увійшов у супроводі хазяїна, сторопілого від радості.— "Здорові, панове",—сказав Петро з веселим обличчям. Усі низько вклонились. Бистрі очі царя відшукали в натовпі молоду хазяйську дочку; він підкликав її. Наталія Гаврилівна наблизилася досить сміливо, але почервонівши не тільки по вуха, а навіть по плечі. "Ти з кожною годиною кращаєш,—сказав їй государ і за своїм звичаєм поцілував її в голову; потім, звернувшись до гостей: — Що ж? Я вам перешкодив.