Аж раптом дівчина зробила дивну пропозицію: вона викупить мою коробку, додавши до тих трьох тисяч завдатку ще п'ятдесят тисяч. Хоч я віддав би їй цю коробку й задурно. "Треба випитати, що вона хоче робити з моєю коробкою", — подумав я. Але на її вустах вигравала така чарівна усмішка, що подібне питання видалося мені недоречним.
Тільки-но я вийшов за лікарняний поріг, як її усмішка зблякла. А коли повернувсь під міст, де лишилася моя коробка, порожній шлунок забунтував, і я довго мучився. Можливо, причиною цього був наркоз. Однак навіть здогад, що я потрапив у пастку, не затьмарив образу юної медсестри..
(На берегах дописки. Почерк і чорнило точнісінько такі ж, як і в основному тексті.)
— Хочеш, я розповім тобі про жебрака з коробкою на голові?
— Не треба. Я фотограф і бачив одного такого сам. Наш брат — мастак підглядати. Принизлива у нас робота.
— На ньому була стара картонна коробка…
— На тому теж. Я тоді ще подумав: "А може, це мій друг?" Важко сказати: може, так, а може, й ні. Він був із нашої компанії фотографів. Якось він зовсім випадково зробив один кадр, і в тому кадрі виявилась людина-коробка. Це зацікавило його, він почав усюди ганяти, але так її й не знайшов. Тим часом захопився фотографуванням вулиць. Отих закамарків, які не люблять чужого ока. Тоді він вигадав нове: працювати прихованою камерою. Встромити голову в картонний куб і, вдаючи з себе людину-коробку, спокійно дивитися у видошукач. Коли його ніхто не помічатиме, справа піде на лад. Він таки став псевдокоробкою, і це йому чимало дало: ходив собі вільно вулицями й клацав затвором. Але саме тоді, як до нього прийшла слава, він несподівано зник. Його більше ніхто не бачив. Додому він більше не повернувся. Кажуть, ніби став справжньою коробкою…
— А я нітрохи не бентежусь, коли в мене втуплюють погляд.
— Навіть коли він такий гострий, як ніж, і наче роздягає тебе?!
— Я ж колись була натурницею…
— О, коли б я міг, я дістав би тобі зорі неба. Але, на жаль, я нічого не вмію. Чесно признаюся. Вмію тільки дивитись у видошукач і клацати затвором. Тоді в проявнику випливає твоя напівпрозора тінь. Жовто-зелена лампа, схожа на флюорит… Стрілка годинника в темній кімнаті показує восьму… Блискуча, як шар нафти, фотоплівка плюскочеться у воді… На ній проступають легкі тіні… Одна напливає на іншу… Лінії твого нагого тіла вкарбовуються мені в душу, мов слід злочинця…
— Я хочу ту коробку…
СМЕРТЬ НА ВУЛИЦІ. СТО ТИСЯЧ БАЙДУЖИХ
О сьомій годині вечора двадцять третього числа в підземному переході на станції Сіндзюку в Токіо, коли там вирує натовп людей, що повертаються з роботи або з крамниць, поліцейський патруль виявив за стовпом мертвого волоцюгу.
Як повідомила поліція, чоловік цей був високий, — сто шістдесят три сантиметри, — не дуже огрядний. На ньому була картата сорочка, чоботи прості, волосся закудлане, як у волоцюги. Він мав при собі сто двадцять ієн дрібних грошей, а також кілька газет — мабуть, для підстилки. Ніщо не могло засвідчити його ім'я, адресу та походження.
За даними поліції кварталу Сіндзюку, цей тунель щодня пропускає сто тисяч пасажирів електрички, коло телефонних будок там завжди стоять черги людей. Як засвідчують очевидці, чоловік просидів у тій самій позі півдня, але ніхто не звернув на нього уваги, аж поки через шість чи сім годин його помітив поліцейський.
А потім я кілька разів засинав
Тобі не доводилося чути про "каїгарагусу"? Біля мене багато якогось зілля. Його колюче листя схоже на спалахи бенгальського вогню. Може, це і є та "каїгарагуса"?
Кажуть, як нанюхатися того зілля, то вві сні станеш рибиною. Досить химерний сон, але цілком реальний.
Цей дурман любить вологий, насичений солями грунт, а тому буйно росте на морському березі. Тож і не дивина, що саме про нього виникло таке повір'я. Його пилок з великим вмістом алкалоїдів викликає особливе відчуття невагомості й запаморочення, крім того, він подразнює дихальні шляхи, й людина ніби тоне.
Але це ще не все. Як там справжня риба, сказати не можу, але псевдорибина, прокинувшись, рухається зовсім інакше, ніж уві сні: швидкість її сповільнюється, секунда життя наче розтягується на довгі дні.
Хоча спочатку вона залюбки грається з водоростями під скелею, плюскочеться у відблисках променів на воді, ганяється за зграйками безтурботних рибок, втішається невагомістю свого єства. Їй здається, що полегшало й життя, якщо їй стало легко. Шлунок уже не болить, зникли болі в плечах і застуджених в'язах, в суглобах колін й опухлих ногах — болі, породжені силою тяжіння, й псевдорибина втішається життям, наче помолодшала на добрих десять років. Ця легкість п'янить її, мов саке.
Не знаю, як у справжніх риб, але в псевдорибин після цього хмелю настає розчарування. В потоці неквапливого часу її нестерпно гнітить нудьга. Цей настрій уявити собі неважко. Заніміли всі відчуття, настає повна байдужість. Колишня свобода й легкість більше не тішать. Здається, наче тіло згорнулося клубком, затиснуте в гамівну сорочку, що лише формою нагадує рибу. Псевдорибина розпачливо шукає під собою звичний грунт. Кістки прагнуть відчути на собі вагу власного тіла. Хочеться ходити без кінця. Але псевдорибина з жахом усвідомлює, що в неї тепер немає ніг.
Та й не тільки ніг: немає ні вух, ні шиї, ні плечей… Більше того, немає рук. Її мучить ні з чим незрівнянне відчуття неповноцінності. Без рук елементарної цікавості не вдовольниш: хіба можна запевняти, що ти по-справжньому знаєш когось чи щось, коли не стиснув його руками, не схопив пальцями, не погладив, не покрутив на всі боки? Цей укритий лускою мішок годі терпіти. Псевдорибина хоче вирватися з того мішка, розтуляє зябра, стовбурчить плавці — марно.
І коли вона так ото звивається всім тілом, налитим кров'ю, в неї раптом виникає підозра, що вона, може, й не справжня рибина. А коли вже є така підозра, то слід сподіватися багатьох незвичайностей. Її тривожить настирливе, як сверблячка, відчуття роздвоєності. Не дає спокою думка: "А може, все це тільки сон?" Коли це й справді так, то він занадто довгий. Нескінченний сон, що бозна-коли й почався. І чи буде йому край? Є спосіб перевірити себе — його не раз доводилося застосовувати. Досить ущипнути себе за руку… Але, на жаль, зараз навіть ущипнути себе немає чим. А що, коли кинутися з кручі сторч головою?. Псевдорибина згадала, що кілька разів успішно це випробовувала. Тим паче, що тут можна обійтися без рук і без ніг. Але як падає риба в морі? Вона цього не знала. Адже навіть мертва риба піднімається на поверхню. Рибині важче спливти, ніж упасти повітряній кулі. Падіння — нормальна річ. А от риба падає вгору… Лишається тільки це. Можна втопитися, й падаючи до зірок. Смертельна загроза скрізь однакова. "Принаймні тоді прокинуся", — вирішила псевдорибина й злякалася. Бо знала: як усвідомити, що все це сон, то відразу прокинешся. Вона зазнала досі стільки страждань, що решта вже не має значення…
І псевдорибина вирішила чекати кращих часів.
Минали дні, спливали тижні, й нарешті той час настав. Знялася буря. Налетів тропічний циклон, розбурхав океанські хвилі. Піднялися такі велетенські вали, що навіть до боязкої псевдорибини повернулися рештки відваги. Поспішати назустріч смерті не було потреби: вистачало здатися на ласку стихії.
Зненацька налетів шквал. Псевдорибину потягло й, ударивши об круту скелю, підкинуло високо догори. Псевдорибина задихнулася без води.
Пробудження не прийшло. Та й сон від запаху "каїгарагуси" не такий солодкий. Він дуже різниться від звичайного. Якщо псевдорибина не прокинулася перед смертю, то потім не прокинеться й поготів. Цей сон їй доведеться бачити навіть після смерті. Піддана найсучаснішій обробці в холодильній камері, мертва псевдорибина залишиться псевдорибиною назавжди.
Кажуть, начебто після бурі серед викинутої на берег риби знаходять чимало таких бідолах, що піддалися чарам "каїгарагуси".
Але чого я й досі не рибина? Мене безперервно змагав сон, а я так і залишивсь людиною-коробкою. Хоч коли зважити все як слід, різниця невелика. Перебираючись у коробку, ми теж перестаємо бути самими собою. Здобувши імунітет проти фальшивого й штучного, я навіть уві сні не можу стати рибиною. Людина-коробка залишиться людиною-коробкою назавжди, хоч би скільки вона засинала й прокидалася.
Обіцянку дотримано: п'ять хвилин тому разом з п'ятдесятьма тисячами ієн з мосту кинуто листа. Наводжу його повністю:
"…Я вам довіряю. Розписки не треба. Доки не почався відплив, порвіть коробку й киньте у воду, хай пливе у море".
. . . . . . . . . .
Дивина, та й годі. Я кілька разів перечитав цього листа. Невже його треба читати якось інакше? Але на фантазування мені бракує сили, і все написане я здатний сприймати тільки дослівно. Я понюхав папір. Складений утроє поштовий аркуш трохи тхнув крезолом.
Раніше я вважав, що прийде лікар. На тому грунтувався весь мій стрункий стратегічний план: першим прийде лікар. Однак прийшла вона. Сама… Я спочатку нічого не міг збагнути, потім збагнув. Просто вона дотримала свого слова: обіцяла прийти сама і прийшла. Чому ж тоді це мене так бентежить? Я ж і того разу їй трохи не довіряв. І ця нещирість медсестри мені навіть подобалась. А тепер, коли вона повелася чесно, я раптом розгубився…
Я, здається, забув щось дуже важливе. Але що? Треба все ще раз обміркувати. Насамперед, яка в усьому цьому її особиста роль…
Писати далі немає сенсу. Я не став жертвою й нікого не вбив, тож оці роздуми не варті уваги. Мої нотатки так і залишаться безадресним листом. Хіба порвати й викинути?..
Я спробував заспокоїти себе: ось п'ятдесят тисяч ієн, а коли вже ти їх узяв, то самими нотатками не відкупишся. Медсестра вимагає кинути коробку в канал, як ми й домовлялися. Гроші дала вона, тому й право власності на коробку перейшло до неї. Все це так, угода залишається угодою. Та я не розумію одного: кому від цього користь? Мені платять п'ятдесят тисяч тільки за те, що я викину коробку в море?.. Хоч би там що, а це явна пастка… Чи, може, вони хочуть просто мене здихатися? Тоді їхнє марнотратство ще можна якось зрозуміти. Ні, мабуть, вони добиваються чогось суттєвішого. За що їм не жаль заплатити стільки грошей.