У густому затінку під деревами на лаві притаїлася якась пара. Змовкли, насторожилися, чекають. Ні, я туди не піду. Їм потрібна самотність. Мені також. Тут царство спокою і тиші. Тут ніч. А напроти, по той бік площі, усіма вікнами світиться великий будинок вокзалу. Мабуть, там ніколи не буває ночі. Там вічно, доки живе місто, битиметься його безсонний залізничний пульс. Мільйон людей. Століття. Епохи. Вулкани людських емоцій — під його стінами.
Духмяно пахне листя тополь. У завулку на недалекій будівлі блискає іскрами електрозварювання. Синьо-зелені спалахи світла тремтливо грають у небі. Звідкись на площу вискакує машина "швидкої допомоги" і, перетинаючи її асфальтовий простір, зникає на бульварі. Тихі, стримані ознаки людського життя сповнюють ніч, лише треба вміти їх помітити, побачити.
Однак починає падати дрібненький дощик, з часом він густішає. Від асфальту запахло сирістю й пилом. На дашку кіоска дощові краплі наче щось одноманітно лепечуть, сокочуть. Мабуть, треба йти в будинок вокзалу. І я помалу бреду собі краєм площі уздовж скверу. За залізною огорожею суцільне царство ночі, і в ньому з тихим шерхотом сіється з неба мряка. Зблизька чути ще й шерхіт газетних аркушів — закохані ховаються від дощу. Уперті в своїм прагненні — бути в коханні сам на сам. Зимою, весною, влітку. У спеку, вночі, у дощ — скрізь пари. І це також одвічно...
На вокзалі оголошують посадку. У вестибюлі й на сходах починається сонний гомін, штовханина. Поспішають жінки з вузлами й торбами. Чалапають заспані діти. Звісивши з плечей зв'язані валізи, штовхаються до виходу дядьки. Дівчинка років п'яти, недбало одягнена, волочить напхану чимось доверху сітку. Її знервована мама з клунками сердито покрикує на неї. Ззаду жінка на високих каблуках і заспаний, в коротких штанцях хлопчик. Хлопчик незадоволено тре очі, мама його вмовляє. В обох руках у неї коробки, дерев'яний автомобіль, триколісний велосипед і навіть дві червоні кульки. Хлопчик надокучливо ниє. А, мабуть, ровесник цій дівчинці. Хвацький молодий лейтенант обережно веде під руку стареньку, згорблену бабусю в плюшевому жакеті. Підполковник у сірому плащі несе на плечі великий рожевий обруч — для вправ своїй жінці, що постаріла десь у далекому лісовому гарнізоні. Обминаючи зустрічних, я помалу піднімаюся на другий поверх — там тепер вільні лави. Не зашкодило б подрімати. До мого поїзда ще довго чекати.
Вільних місць, проте, тут небагато. Біля вікна у самісінькому кутку половина незайнятої лави, і я з насолодою випростую на підлозі ноги. Зрештою, ноги не зовсім відповідне до мене слово. Спину підпирає бильце. Не дуже зручно, але втомлене тіло задоволене. Поруч куняє якийсь хлопчина в чорному піджаку і картатій сорочці. Кашкет його вже на підлозі, голова дедалі нижче, нижче хилиться до колін, і коли, здається, доторкнеться до них, хлопець прокидається. Переляканими очима розгублено роззирається навсебіч і знову починає дрімати.
Невідомо, чи вижив у цій війні Сахно. Хоч такі люди не дуже перебірливі, не гребують ніякими засобами, живучі. І коли так сталося, що він залишився живий, я впевнений: він знову той самий. Протягом усього життя він вдосконалювався в одному ремеслі — примушувати. На інше просто не здатний. Я знаю, від зустрічі з ним мені також не буде радості. Він з породи Горбатюків, і десяток років для того, щоб він перевиховався, — занадто малий термін.
Треба було мати надзвичайну, як на ті часи, здатність проникати в людські душі, щоб запідозрити у Сахні потенційного зрадника. Мені, в кожному разі, таке й приснитися не могло. Здавалося, що це залізний в своїх переконаннях фанатик, безпощадний не лише до інших, а й до себе в ім'я тієї справи, якій служив. Правда, я й раніше вважав його негідником, але на підставі саме тієї безжальної категоричності, яка межує із жорстокістю, гіпертрофованим службістським формалізмом, через його здатність безпідставно використовувати кожну дрібницю як привід для докору і звинувачення. Зрештою, у той час ці якості не прийнято було вважати негативними.
А насправді він завжди мав подвійне дно. Він не придбав його тим надвечірком у трубі або потім під впливом якихось особливих обставин. Тепер я розумію: він таким був усе життя. Він зовсім не був кременем, яким намагався виглядати, бо був безпринципний і гнучкий. Що б він не робив, найперше думав про себе — про свою кар'єру й вигоду для себе. Інше його не хвилювало.
Однак я все-таки втомився. Очі заплющуються, а притишений гомін наче міцнішає, ніби зосереджується в моїй голові. Сну немає, але тіло в якомусь туманному змертвінні, його опановує абсолютна нерухомість. Тільки думки, образи, уривки невиразних фраз рояться в голові.
За великим вікном навпроти періщить травневий дощ. Неначе заворожена його невгамовністю, вдивляється у спітнілу шибку жінка. Певно, із села. Блискучі гумові чоботи. Проста спідниця. Темна жакетка. На голові старанно пов'язана чорна в червоних квітках хустка. Невеселе, зосереджене на чомусь своєму обличчя її зі зморшками на лобі виглядає немолодим і втомленим. Мабуть, вона моя однолітка або трохи молодша від мене і, мабуть, самотня. Я не знаю чому, але щось невловно видає в ній багаторічну гіркоту життя. Зрештою, де ж візьметься щастя. Де ті ровесники, з ким промайнула її молодість? Їм проклята війна відміряла лише по двадцять. Вічно молоді й нежонаті, мовчки сплять вони в тисячах братніх могил на широкому просторі від Волги до Ельби. І вічна самотність тліє у згаслих від праці та клопотів, дочасно зістарілих очах їхніх колишніх подруг.
Отак, може, десь і Юркова Ліда. Пам'ятаю, з яким нетерпінням в училищі вихоплював він із рук днювального її листа, розмальовував кольоровими олівцями. Які вони були ніжні й віддані. Це було яскраве кохання, про яке я мріяв цілу свою молодість. Я заздрив їм. Де вона тепер, його Ліда?
Жінка біля вікна поправляє на голові хустку, запинається в жакетку. Біля її ніг невеличка руда валізка. Звідки й куди вона їде? Яка доля керує, видно, невеселим її життям? Що її відокремлює від людей у цій залі, що кличе в самотність безсонної ночі?
Ні, я не хочу бачити Юркову Ліду такою, виснаженою на чоловічій роботі, дочасно спрацьованою, з байдужістю в очах. Я не хочу такого уявляти. Відмовляюся таке розуміти. І не в змозі позбутися в думках вірогідності саме такої її долі.
Ех, Юрко, Юрко! Ти найгостріший біль у моєму житті. Ти незагоєна рана. Інші позагоювалися, а ти болиш, кривавишся, мабуть, тому, що ти рана у серці. Сумління моє підрізане твоєю загибеллю, від якої я не можу очуняти вже стільки років.
Так, я винуватий також. Винуватий перед тобою й твоєю мамою, про яку ти найбільш непокоївся в житті. Я не забув її адреси. Але що я міг написати їй? Каюся, я довго вагався і десь через два роки після війни відправив їй листівку з повідомленням, що ти без вісті пропав під Кіровоградом. Це була маленька хитрість, я думав, як зробити найліпше. Я знав твою маму з її листів до тебе, кожен з них був на чотирьох сторінках, під номерами. Я не забув, як хвилювалася вона за тебе. Але я пам'ятаю також, що вона ніколи не просила тебе, як інші, будь-що зберегти життя. Вона закликала тебе, коли настане твій час, не забути, що ти радянський офіцер і комсомолець, і вчинити так, як вимагає від тебе твій обов'язок. На інше вона не могла погодитись.
І невдовзі я дістав від неї відповідь. Невеличкий лист, декілька скупих слів святої материнської неправди. Вона писала, що ти загинув як герой у нерівному бою. І що вона пишається тобою. Чи міг я після цього повідомити їй всю правду про твою загибель?
Що ж, я винюся перед тобою й каюся. Але ми розумнішаємо з часом, а воювати нам довелося зеленими хлопчаками. Тепер би я так не зробив. Я б постарався не віддалятися від тебе, як сталося це в тій трубі на кіровоградському переїзді. Тепер я розумію, що поставився до тебе, пораненого, майже по-зрадницьки. Треба було мені, незважаючи ні на що, не відходити від тебе до кінця. Може, я раніше б зрозумів твій розпач, і він не обірвався б тоді тим недоречним пострілом, до якого спонукав Сахно. Але тоді я був не теперішній і на кілька годин справді занедбав тебе, самотнього в своїй немочі.
35
Відчуття моє то прояснюється, то зникає в млосних провалах свідомості. У голові все кружляє, пливе, гойдається. Однак я розумію, що мене тягнуть навскіс по схилу вгору. Потім моя здорова нога боляче чіпляється за рейку. Вона торкається землі, я майже припадаю до засніжених шпал. Кожний рух супроводжується неймовірним, до отупіння, стражданням. Друга нога, не підвладна вже мені, судомно скорчилася від болю, дрібно тремтить.
Усе моє тіло в липкому холодному поту. Часом я розплющую очі, і тоді перед ними пливуть-гойдаються присипані снігом шпали і дві чорні рейки з обох боків. Побіч мелькають чоботи. З одного боку кирзові, з потертими халявами — Сахнові, з другого — тупоносі шкіряні — Енгеля. Біля шкіряних раз по раз показується чорний приклад карабіна, і я здогадуюся: ним озброївся мій конвоїр. Значить, його не розстріляють. Це чомусь викликає задоволення, яке народжує надію: а раптом він допоможе. Якщо тільки мені ще можна хоч чимось допомогти!
Та ось знесиленість і біль знову затуманюють мій зір, я перестаю бачити. Але відчуваю, що мене ведуть у полон. Ведуть два чоловіки, які тут найменше підходять для цього. Справді, одного я сам повинен був добу тому здати в полон, а другий... Не хочеться навіть і думати, хто цей другий.
І ось тепер вони — мої конвоїри.
Але навіщо я, такий скалічений, потрібний німцям? Хіба щоб дізнатися від мене щось перед тим, як порішити. Тоді навіщо я йду? Хай забивають відразу. Правда, я завжди хотів жити. І тепер також. Якби не біль. Навіть незважаючи на біль. Тільки чим для мене обернеться ота якась зайва година життя? Може, чимось гіршим, ніж сама смерть...
Голова моя чманіє від тлуму поплутаних думок і питань, яких у моєму стані я розв'язати не в змозі. Додуматися до чогось мудрого я ніяк не можу. Я тільки відчуваю, що сталося щось жахливе, непоправне, несправедливе. Часом я забуваюся, де й куди йду. Якось здалося навіть, що поруч Катя, я чую десь поблизу її голос. Я не можу уявити, що її вже немає і ніколи не буде...