Убивство Ґустава III відбулося аж у 1792 році, проте його обставини були суто бароковими. Короля убили на великому балі-маскараді.
— Я думала, це сталося в театрі.
— Бал відбувався в опері. Щойно з убивством Ґустава III завершилася епоха бароко у Швеції. За його часів панував "освічений абсолютизм", як і під час правління Людовіка XIV, який жив на сотню літ раніше. Ґустав III був честолюбцем, захоплювався французьким церемоніалом та усілякими придворними реверансами. І, як ти уже зауважила, любив театр...
— І там знайшов свою смерть.
— Театр за часів бароко був чимось більшим, аніж просто формою мистецтва. Він став символом.
— Символом чого?
— Життя, Софіє. Не знаю, скільки разів впродовж XVII століття прозвучав вислів "життя — це театр", але повторювався він на кожному кроці. Саме в епоху бароко зародився сучасний театр з усіма властивими йому аксесуарами, кулісами та машинами сцени. У театрі на сцені творилася ілюзія, і водночас підкреслювалося, що гра на сцені — лише ілюзія.
Театр став відображенням людського життя, він міг показати, що "пиха — перший крок до занепаду", і безжалісно оголити людську нікчемність.
—Шекспір також жив у часи бароко?
— Свої найзнаменитіші п'єси він написав близько 1600 року. Одною ногою він переступив в епоху бароко, а другою ще залишався у ренесансі. У Шекспіра безліч разів повторюється думка, що життя — це театр. Хочеш послухати кілька прикладів?
— Охоче.
— У п'єсі "Як вам це подобається" він сказав:
Так, світ — театр, Де всі чоловіки й жінки — актори. Тут кожному притісаний свій вихід, І не одну з них кожне грае роль.
(пер. О. Мокровольського)
А ось слова із "Макбета":
Життя — рухлива тінь, актор на сцені. Пограв, побігав, погаласував Свою часину — тайпропав. Воно — Це дурня кожа, вся зі слів гучних І геть безглузда.
(пер. Бориса Тена)
— Звучить песимістично.
— Йому не давала спокою думка, що життя коротке. Ти, напевно, чула найвідомішу цитату із Шекспіра?
— "Бути чи не бути — ось питання".
— Так, це сказав Гамлет. Одного дня ми мандруємо Землею, а наступного — нас уже немає.
— Дякую, до мене потроху стало доходити.
— Поети бароко порівнювали життя якщо не з театром, то зі сном. Шекспір сказав, наприклад: "Істота наша рівна снів творінню, а наше коротке життя оточене сном".
— Як поетично.
— А іспанський поет Кальдерон, який народився у 1600 році, написав п'єсу "Життя — це сон". Він сказав:
Чим є життя? Шаленством?
Чим же? Ілюзій плином?
Тіней сном, ницості днем і дном?
Що може щастя таке нетривале,
Коли сном нам ціле життя здавалось?
І навіть сни — також великим сном.
(пер. Г Павлюка)
— Можливо, він і мав рацію. Ми читали якусь п'єсу у школі. "Єппе на горі".
— ІГесгіЛюдвіґа Гольберга. У Скандинавії він був відомою постаттю перехідного періоду між бароко та епохою Просвітництва.
— Єппе засинає у канаві... А пробуджується у ліжку барона, Єппе здається, що те, ніби він був бідним селюком, йому тільки приснилося. Він знову засинає і пробуджується в канаві. Тепер уже йому здається, що ліжко барона — це тільки сон.
— Цей мотив Гольберґ запозичив у Кальдерона, а Кальдерон взяв його з давніх арабських казок "1001 ночі". Порівняння життя зі сном знаходимо ще раніше в історії, в Індії та Китаї. Древній китайський мудрець Чуанґ-дзи сказав, наприклад: "Одного разу мені приснилося, ніби я метелик, і я уже не знаю, чи я Чуанг-дзи, якому приснилося, що він метелик, чи може я метелик, якому сниться, що він Чуанґ-дзи".
— Неможливо довести, де правда, а де — ні.
— У Норвегії ми мали справжнього барокового поета Не-тераДасса (1647 — 1707). Він зображував шаленство життя, і водночас наголошував, що тільки Бог вічний і незмінний.
— "Бог є Богом навіть, як згинуть усі краї, Бог є Богом навіть, як згине життя на Землі..."
— Однак у цьому ж самому псалмі Дасс зображує природу північної Норвегії, описує уламок каменю та косяки риби, в'ялену тріску і зграї вовків. Це типово барокова риса. В одному і тому ж тексті він пише про земне — сьогочасне і про небесне — потойбічне. Це нагадує поділ Платона на реальний світ відчуттів та незмінний світ ідей.
— А якою була філософія?
— Для неї також характерне зіткнення абсолютно протилежних способів мислення. Як уже згадувалося, дехто вважав, що буття — категорія духовна. Така точка зору називається ідеалізмом, а протилежна, коли усі явища буття зводяться до конкретних фізичних величин, — матеріалізмом. Матеріалізм також мав своїх прихильників у XVII столітті. Найвпливовішим був, напевно, англійський філософ Томас Гоббс. Усі явища, — а також люди і тварини, — складаються з часточок матерії. Навіть людська свідомість — або ж людська душа — це тільки рух крихітних частинок у мозку.
— Він мислив так само, як Демокріт дві тисячі років тому.
— Ідеалізм та матеріалізм червоною ниткою проходять через усю історію філософії. Однак рідко траплялося, щоб два різні світогляди так тісно співіснували водночас, як це було в епоху бароко. Матеріалізм мав постійну поживу завдяки новій природничій науці. Ньютон стверджував, ніби одні й ті ж закони руху властиві усьому Всесвітові. На його думку, усі зміни в природі — на Землі і в космосі — спричинені законом тяжіння та законами руху тіл. Усім керують непорушні і вічні закони, тобто механіка. Саме тому кожну зміну в природі можна обчислити з математичною точністю. Ньютон поклав останні цеглинки в побудову механістичної картини світу,
— Невже він уявляв собі світ однією великою машиною?
— Саме так. Слово "механістичний" походить від грецького слова, що означало "машина". Однак варто зауважити, що ні Гоббс, ані Ньютон не вбачали жодної суперечності між механістичним світосприйманням та вірою в Бога. У середовищі матеріалістів ХУШ-ХІХ століття таке спостерігалося не завжди. Французький лікар і філософ Ламетрі написав усередині XVIII століття книжку "Людина-машина", Як людина має на ногах м'язи, щоб ходити, так і мозок має м'язи, за допомогою яких можемо мислити. Пізніше французький математик Лаплас так висловив крайній механістичний погляд: "Якби інтелект знав розташування усіх частинок матерії у даний момент часу "ніщо не було б для нього непевним, а майбутнє, як і минуле, відкрилося б його очам". Ідея тут така: усе, що відбувається, визначено наперед. Такий погляд називається детермінізмом.
— Отже, ніщо не залежить від волі людини.
— Ні, усе є продуктом механічних процесів, навіть наші думки та сни. Німецькі матеріалісти XIX століття вважали, що мисленні процеси мають таке ж відношення до мозку, як сеча до нирок, а жовч до печінки.
— Але сеча і жовч матеріальні. Це ж не думки!
— Ти підійшла до дуже важливого моменту. Я розповім тобі одну історію. Одного разу росіяни — космонавт і нейрохірург — вели дискусію про Бога. Нейрохірург на противагу космонавтові був віруючим. "Я безліч разів виходив у відкритий космос", — хвалився космонавт, — "але жодного разу не бачив ні Бога, ані ангелів", "А я прооперував багато мудрих голів", — відповів нейрохірург, — "але ніколи не бачив жодної думки",
— Це ж не означає, що думок не існує.
— Але доводить, що думки є такою річчю, яка не піддається оперуванню чи поділу на частинки. Нелегко прооперувати, наприклад, злоякісну пухлину, бо сидить вона дуже глибоко. Відомий філософ XVII століття Ляйбніц вказав на величезну різницю між тим, що створено з матерії, і тим, що створено з духа. Матеріальну річ можна поділити на все менші і менші часточки, а душу навпіл не розділиш.
— Не знайдеться такого ножа.
Альберто згідливо похитав головою і показав на стіл між ним та Софією:
— Найвідомішими філософами XVII століття були Декарт і Спіноза. їх теж цікавили відносини між "душею" та "тілом". З поглядами цих філософів ми ознайомимося докладніше.
— То починаймо. Але якщо ми не завершимо до сьомої, я попрошу у тебе дозволу зателефонувати мамі.
ДЕКАРТ
...він хотів забрати з будівельного майданчика усі старі матеріали...
Альберто підвівся, скинув зі себе червону пелерину, поклав її на бильце крісла і знову зручно вмостився на канапі.
— Репе Декарт народився 1596 року і, подорожуючи по Європі, провадив бурхливе життя. Ще замолоду ним керувало невситиме прагнення дізнатися правду про природу людини і Всесвіту. Та, вивчаючи філософію, він все більше і більше переконувався у своєму неуцтві.
— Як Сократ?
— Приблизно так само. Як і Сократ, він був упевнений, що істинне знання може нам гарантувати тільки розум. Ніколи не слід покладатися на те, що написано у старих книгах. Ніколи не варто довіряти своїм відчуттям.
— Так вважав і Платон. На його думку, тільки розум дає нам точні знання.
— Правильно. Можна провести пряму лінію від Сократа та Платона через Авіустина до Декарта. Усі вони були переконаними раціоналістами і дотримувалися думки, що розум є єдиним надійним джерелом знання. Після ґрунтовних студій Декарт прийшов до висновку, що знанням, здобутим в епоху середньовіччя, не завжди можна довіряти. Порівняй його із Сократом, який не вірив упертим твердженням, почутим на торговищі в Афінах. А який вихід, Софіє? Можеш порадити?
— Почати філософування на власний розсуд.
— Правильно. Сократ присвятив своє життя розмовам із співвітчизниками в Афінах, а Декарт вирішив податися у подорож по Європі. Він собі постановив, що відтепер шукатиме знань, які зможе знайти в самому собі або почерпнути із "великої книги світу". Декарт вступив на службу до війська і завдяки цьому побував у багатьох місцях Центральної Європи. Згодом він провів кілька років у Парижі, але 1629 року переїхав до Голландії, де жив майже двадцять років, працюючи над своїми філософськими трактатами. 1649 року його запросила до Швеції королева Христина. Але перебування у цій, як назвав її Декарт, "країні ведмедів, льоду та скель" призвело до того, що він захворів на запалення легенів і 1650 року помер.
— Йому сповнилося тільки 54 роки.
— Однак він зумів відіграти помітну роль у філософи навіть після своєї смерті. Не буде перебільшенням сказати, що Декарт розпочав нову еру в філософії. Після п'янкого ново-відкриття людини та природи добою ренесансу виникла потреба зібрати усі ідеї минулої епохи у струнку філософську систему. Першим будівничим такої системи був Декарт, за ним ішли Спіноза і Ляйбніц, Локк і Берклі, Юм та Кант.
— Що ти розумієш під "філософською системою"?
— Я маю на увазі філософію, яка зводиться від основ і прагне знайти пояснення усім найважливішим філософським проблемам.