Потерпіть одну добу. Якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою, чи не так?
Сперечатися ставало щораз важче. "Байдуже!" — подумав я. Справді, якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою. В усякому разі, я страшно виснажився і хотів спати. Ні з ким більше не мав бажання говорити. Похитавши головою і не промовляючи ні слова, я зайшов у камеру і звалився на тверде ліжко. Знайоме відчуття. Вогкий матрац, дешевеньке укривало й запах параші. Повна безнадія.
— На ключ не замикаю! — сказав Рибалка й зачинив за собою двері. Зі страшно неприємним брязкотом. Запирай на замок чи ні — все одно брязкіт залишається неприємним.
Я зітхнув і натягнув на себе укривало. Звідкись долинало чиєсь потужне хропіння. Здавалось, ніби воно то наближається здалека, то віддаляється від мене. Складалося враження, начебто непомітно для мене земна куля розділилася на кілька окремих, незв'язаних між собою частин, і при наближенні до мене однієї з них вловлювався цей дивний звук. Сумний, недосяжний — і реальний. "Мей, — подумав я. — Правду кажучи, я згадував про тебе вчора ввечері. Не знаю, ти була тоді ще жива чи вже мертва. Але я згадував про тебе. Як ми спали. Як я повільно роздягав тебе. Це було щось схоже на зустріч колишніх однокласників. Я розслабився з таким відчуттям, ніби всі гайки, що скріплюють світ, розкрутилися. Такого я давно-давно не відчував… Та знаєш, Мей, сьогодні я не можу нічого зробити для тебе. Вибач, нічого. Гадаю, ти зрозумієш, що наше життя таке крихке й тендітне… Що стосується мене, то я не маю права втягувати Ґотанду в скандальну історію. Він живе у світі уявних образів. Якщо люди дізнаються, що він спав з повією, а згодом його викликали в поліцію як свідка в кримінальній справі, його світ зазнає краху. Настане кінець його участі в серіалах і в рекламі. Ти скажеш, що це — нісенітниця, й будеш права. Нікчемний уявний образ у нікчемному світі. Але ж він довіряв мені як другу, коли запросив до себе в гості. А тому я також ставився до нього як до друга. Це питання вірності… Мей, Кізонько Мей. Як мені було приємно з тобою! Приємно з тобою спати. Як у казці! Я не знаю, чи тебе це порадує, але я про тебе ніколи не забуваю. Удвох з тобою ми до самого ранку розгрібали кучугури. Сексуальні кучугури. У світі уявних образів ми обіймалися за рахунок списаних витрат. Ведмедик Вінні-Пух і Кізонька Мей. Як, напевне, тобі було страшно, коли тебе душили панчохою! Як тобі хотілося ще жити! Не сумніваюсь. Але я не можу для тебе нічого зробити. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи справедливо ставився до тебе. Та нічого іншого не залишається. Таким способом я живу. За такою системою. А тому я замовкну й нічого не скажу. Спи спокійно, Кізонько Мей. Принаймні тепер тобі вже не доведеться вдруге прокидатися. І не доведеться вдруге вмирати".
— Спи спокійно, — сказав я.
— Спи спокійно, — відбилося луною в моїй голові.
— Ку-ку! — проспівала Мей.
22
І наступного дня повторилося те саме. Вранці ми втрьох зібралися знову в тій самій кімнатці, мовчки пили поганеньку каву і закусували булками. Не такими вже й поганими ріжками. Після того Літератор позичив мені електробритву. Вона мені не дуже подобалася, але я примирився з неминучістю і поголився електробритвою. Зубної щітки не мав при собі, а тому довелося прополоскати рот тільки водою. І знову почалися запитання. Нікчемні й дріб'язкові. Катування в рамках закону. Все це тяглося поволі-поволі, як накручений равлик, до самого полудня. До полудня вони випитали в мене все, що тільки могли. Здавалося, що зміст запитань нарешті вичерпався.
— Ну що ж, на цьому поки що закінчимо! — сказав Рибалка, поклавши авторучку на стіл.
Ніби змовившись, обидва агенти поліції одночасно з полегшенням зітхнули. Зітхнув і я. "Напевне, вони намагаються виграти час, щоб мене тут надовго затримати", — подумав я. Що не кажіть, однієї візитної картки, знайденої у гаманці вбитої жінки, не досить, щоб отримати ордер на мій арешт. Навіть якби я не мав переконливого алібі. А тому вони не випускають мене з цього абсурдного кафкіанського лабіринту. Поки з результатів дактилоскопії й анатомічного розтину трупа не стане зрозуміло, злочинець я чи ні. Якась нісенітниця!
Так чи інакше, на цьому їхні запитання скінчилися. Тож я повернуся додому. Залізу в ванну, почищу зуби та як слід поголюся. Вип'ю нормальної кави. Нормально поїм.
— Ну що? — промовив Рибалка, потягуючись й розминаючи руками свій поперек. — Чи не пора нам обідати?
— Як мені здається, ваші запитання скінчилися, а тому я йду додому, — сказав я.
— Е ні… так не годиться, — затинаючись, заперечив Рибалка.
— А це чому? — спитав я.
— Треба, щоб ви підписали все, що розповіли.
— Гаразд, я підпишу!
— Але перед тим переконайтеся, чи правильно передано зміст ваших слів. Прочитайте все, рядок за рядком. Бо це надзвичайно важливо.
Я старанно перечитав тридцять чи сорок аркушів паперу, густо помережаних ієрогліфами, від початку до кінця. За читанням мене не полишала думка, що, може, через років двісті цей документ вважатиметься цінним джерелом знань про колишні звичаї. Патологічно докладним і доказовим. І, мабуть, корисним для майбутніх дослідників. Життя городянина, самотнього чоловіка тридцяти чотирьох років з'явиться перед ними як на долоні. Якщо навіть не пересічної людини, то принаймні дитини своєї епохи… Однак перечитування цього документа в кабінеті дізнання поліції наводило на мене нудьгу. Щоб прочитати його до кінця, я витратив п'ятнадцять хвилин. "Ось і кінець! — зрадів я. — Підпишу й піду додому". Дочитавши, я поскладав аркуші на столі докупи.
— Все в порядку! — сказав я. — До змісту заперечень не маю. Підпишу. Де поставити підпис?
Граючись авторучкою між пальцями, Рибак обернувся до Літератора. Той взяв з батареї пачку "Хоуп", витягнув з неї одну сигарету, закурив і, скрививши фізіономію, поглядав на клубки диму. Мене охопило страшно зловісне передчуття. Ніби кінь мій падав з ніг, а здалека долинало гупання барабанів.
— Все не так просто, — дуже повільно сказав Літератор. Як професіонал, що дає пояснення новачку, розжовуючи кожне своє слово. — Такий документ треба написати власноручно.
— Власноручно?
— Інакше кажучи, вам доведеться ще раз його переписати. Своїм почерком. Бо інакше він не матиме юридичної сили.
Я глянув на стосик паперу. У мене навіть не залишилося сили, щоб розізлитися. А так хотілося вибухнути гнівом. Кортіло закричати: "Все це — наруга над людиною!". Навіть вдарити кулаком по столу й заявити: "Ви не маєте права так зі мною обходитися! Мене як громадянина захищає закон!". Я хотів зірватися на ноги й піти додому. Я знав, що вони не мають права зупинити мене. Але я дуже втомився. А тому не мав сили що-небудь робити. І не хотів ні перед ким себе відстоювати. Мені навіть здавалося, що найкращий спосіб досягти свого — виконувати все, що звелять. Так начебто було зручніше. "Я розпускаю рюмси, — подумав я. — Від утоми розпускаю рюмси". Такого раніше я за собою не помічав. Раніше я ще не так розлютився б. А от тепер уже ніщо мене не дратувало — ні харчові покидьки, ні тютюновий дим, ні електробритва. Постарів. І зовсім ослаб.
— Не буду! — сказав я. — Я втомився. Іду додому. Маю на це право. Ніхто не може мене зупинити.
Літератор видав якийсь невиразний звук — чи то застогнав, чи то позіхнув. Рибалка, задерши догори голову, постукував кінцем авторучки по столу в такому ритмі: цокцокцок-цок, цокцок-цокцок-цок.
— Такою відмовою ви тільки ускладнюєте нашу розмову, — холодним тоном сказав Рибалка. — Гаразд! Якщо так — ми попросимо ордер на ваш арешт. Силоміць затримаємо й допитаємо. Панькатися вже не будемо. Нехай так, нам самим легше стане. Правду кажу? — і він повернувся до Літератора.
— Справді, тоді й нам буде легше працювати. Так і зробимо, — відповів Літератор.
— Робіть, що хочете, — сказав я. — Та поки надійде ордер про арешт, я — вільна людина. Буду сидіти дома, як отримаєте ордер — приїжджайте по мене. А тепер мені все одно, я йду додому. Бо тут з вами можна здуріти.
— Ми можемо вас тимчасово затримати, поки надійде ордер на арешт, — сказав Літератор. — Не сумнівайтесь, такий закон існує.
"Принесіть Звід законів і покажіть мені, де це написано!" — збирався я сказати, але в цю мить моя енергія остаточно вичерпалася. Я знав, що агенти поліції блефують, але почувався надто виснаженим, щоб їм протистояти.
— Я зрозумів, — сказав я, примирившись. — Перепишу, як ви сказали. А замість цього дозвольте подзвонити.
Рибалка підсунув до мене телефонний апарат. Я ще раз подзвонив Юкі.
— Я все ще в поліції, — повідомив я. — Схоже на те, що пробуду тут до вечора. А тому й сьогодні, мабуть, не зможу приїхати. Вибач.
— Ви все ще там? — здивовано спитала вона.
— Якесь безглуздя! — сказав я першим.
— Це ж ненормально! — сказала Юкі. Про те саме іншими словами.
— Що ти зараз робиш? — спитав я.
— Нічого особливого, — відповіла вона. — Лежу, слухаю музику. Журнали почитую. Печиво жую.
— Гм-м-м… — промимрив я. — В усякому разі, як виберуся звідси — подзвоню, добре?
— Добре, якщо виберетеся, — байдужим тоном відповіла Юкі.
Обидва агенти поліції, знову наставивши вуха, уважно прислухалися до моєї телефонної розмови. А проте й цього разу нічого особливого не дізналися.
— Ну що ж… В усякому разі, пора обідати, — сказав Рибалка.
На обід була гречана локшина. Така довга, що досить підхопити її паличками і підняти до рота, щоб вона обірвалася. Схожа на рідку їжу для пацієнтів лікарні. І відгонила невиліковною хворобою. Та оскільки обидва агенти наминали її з апетитом, то й мені довелося їх наслідувати. Після локшини Літератор знову приніс теплуватого зеленого чаю.
Друга половина дня спливала спокійно, як застояна вода у глибокій ріці. Тишу в кімнаті порушувало тільки цокання годинника. Іноді із суміжної кімнати долинав телефонний дзвінок. Я виписував на папері для листів ієрогліф за ієрогліфом. Поки писав, агенти поліції навпереміну, один по одному, відпочивали. Часом обидва виходили в коридор і про щось перешіптувалися. А я все сидів за столом і мовчки водив кульковою авторучкою по аркушах паперу. Переписуючи зліва направо беззмістовний текст.