Справжні жінки були якраз такі. Вони чудні. Вони прямують до мети, часом здіймаючись над подіями з комічним чи трагічним кінцем, але здебільшого тривожних навіть для невинних глядачів. Так д'Алькасер міркував без гіркоти і навіть без іронії. Користуючись репутацією людини, що має одну велику пристрасть, він любив усіх жінок. Любив їх за почуття, за жорстокість, за трагічні риси безглуздих чи розумних поривань, на які він дивився уважно й серйозно.
Він не звернув особливої уваги на пояснення м-с Треверс про оперу й убрання і зрозумів його як попередження не чіпати цієї теми. Тому під час вечері він мовчав.
Коли ж після вечері прибрали стола й скінчилася метушня, д'Алькасер підійшов до м-с Треверс і спокійно сказав:
— На мою думку, добре зробила "фатальна людина", не прийшовши з нами вечеряти. Ми вечеряли як картезіанські ченці.
— Ви натякаєте на нашу мовчанку?
— Ніхто не порушив її. Якби ми дали вічну обітницю мовчати, то не могли б краще виконати її.
— Вам було нудно?
— Нітрохи,— запевнив д'Алькасер з комічною серйозністю.— Я нічого не почував. Я був у стані блаженної нестями. Із усіх трьох я певно був щасливіший, якщо ви, м-с Треверс, теж...
— Ви дарма ловите мої думки, м-р д'Алькасер. Якби ви знали їх, вжахнулися б.
— Думки — тільки форма почуття. Я вітаю вас, що ви можете під байдужою машкарою ховати в своїх грудях такий жах. На вашому обличчі нічого не можна прочитати.
— Ви завжди говорите приємності.
— М-с Треверс, ці приємності йдуть з глибини мого серця, хоч я вже давно не маю бажання бути приємним. І зовсім не мав наміру ловити ваші думки. Чого б ви не сподівались від мене, але знайте, що я з цілковитою пошаною ставлюсь до ваших таємниць. Та, гадаю, з такою чудовою машкарою, як у вас, вам нема чого турбуватись. От за "фатальну людину" цього вже не можна сказати.
— Що за претенціозне прозвисько? Ви його звете так у вічі, м-р д'Алькасер?
— Ні, заочі,— байдуже признався д'Алькасер.— Опріч того, ім'я це надто значуще для щоденного вжитку. Він такий наївний, що помилково може зрозуміти його як жарт, а в мене і на думці нема такого. Признаюсь вам, м-с Треверс, що я зовсім не маю жартівливого гумору. Але, що він знає про людей нашого класу? А коли я подумаю, як мало знаємо ми таких людей, як він, то я готовий звати його капітаном Лінгардом. Це, звичайно, респектабельно, бо капітан це титул, що нічогісінько не виявляє. Що таке капітан? Кожен може бути капітаном.
І Лінгардові це ім'я пасує, як і інші. А проте, він заслуговує на якесь особливе, виразніше, значніше ймення, яке відповідало б його особі, його простій і романтичній особі.
Він помітив, що м-с Треверс уважно дивиться на нього. Вони квапливо одвели очі одне від одного.
— Йому сподобалась би ваша оцінка,— недбайливо кинула м-с Треверс.
— Я боюсь, що він ВІДПОВІЕ би на неї презирством.
— Презирством! Це якраз властиве йому.
— Ви, м-с Треверс, здається, розумієте його. —Жінки мають надзвичайну здібність розуміти,— особливо те, що їх інтересує, бо вони не бояться, коли розігрується їх уява. Чоловіки не звіряються на себе, а жінки народилися відважнішими. Вони прямують уперед під захистом тайни й мовчання, і чим більша темрява, яку вони хочуть дослідити, тим більша їхня відважність.
— Ви серйозно говорите, чи маєте мене за істоту темряви?
— Я говорю взагалі,— зауважив д'Алькасер.— Інакше це було б зухвало з мого боку. Так, темрява найкращий приятель жінок. Вони люблять її, бо сміливі, та несподіване проміння світла спантеличує їх. Взагалі, якщо вони не добиваються цілковитої правди, то завжди підходять досить близько до неї.
М-с Треверс мовчки й уважно слухала; але мовчала і тоді, як д'Алькасер скінчив. Потім сказала байдуже, що вона якраз мала до цього особливу нагоду. Так її стриманий розмовець утамував свою цікавість.
— Справді? — чемно вклонився він.— Особливу нагоду! Як же ви досягли цього?
Для м-с Треверс це було занадто.
— Я? Досягла цього? — обурено вихопилось у неї.— Ви, мабуть, гадаєте, що я спеціально прагнула того?
Д'Алькасер, наче міркуючи сам з собою, промурмотів, що жінки рідко знають, як вони "досягли цього", а м-с Треверс стомлено зауважила, що немає двох однакових чоловіків. На це д'Алькасер зразу ж пристав.
— Так, ми, чоловіки, різноманітніші. До деякої міри нам це корисно. Нами інтересуються... Я не думаю, що я вас інтересую, м-с Треверс, але "фатальна людина"?..
— О, так! — прошепотіла м-с Треверс.
— Я бачу, розумію. Без краю розумію,— промовив д'Алькасер тоном таємничого співчуття.
— Невже його безглуздя таке велике?
— Його не видно з-за великих мрій, що заступають йому власний світ.
— Я так і думав,— прошепотів д'Алькасер.— Але, м-с Треверс, не дуже-то приємно чути про світ мрій. Так? Це дуже кепсько, дуже небезпечно, майже фатально, м-с Треверс.
— Чому все це так засмучує вас?
— Бо я не хочу, щоб мене віддали в жертву отим маврам. Я не оптіміст, як наш приятель,— тихше промовив він, хитаючи головою в бік жалюгідної постаті м-ра Тре-верса, скорченого в кріслі.— Я зовсім не дивлюсь на це як на фарс і не хочу, щоб ці варвари після безглуздих промов перерізали нам горло. Не питайте, м-с Треверс, чому це так. Можете думати, що це безглузда легкодухість.
М-с Треверс трохи поворухнулась у своєму кріслі, звела руки до голови, і в неясному світлі ліхтарів д'Алькасер побачив масу осяйного волосся, що впало й розсипалось по її плечах. Вона зібрала його руками, що видавались страшенно білими, і, схиливши голову трохи набік, почала заплітати косу.
— Ви жахливі,— мовив д'Алькасер, стежачи за рухом її пальців.
— Так? — запитала м-с Треверс.
— На вас почувається печать приречення. Ви так само жертва мрій.
— Зате не маврів,— спокійно кинула вона, узявшись до другої коси. Д'Алькасер пильно стежив, як вона запліталась. Супроти неї прозора тінь на мусліні відбивала її найменші рухи. Він одвів очі.
— Ні! Жоден варвар вас не зачепить. Якщо дійде до того, в і н сам уб'є вас.
Пройшла хвилина, поки він знов наважився глянути на неї. Вона кинулась назад, руки упали на коліна, а голова з заплетеними косами, мрійно схилившись на груди, виявляла щось середньовічне й аскетичне.
Д'Алькасер ждав, притаївши дух. Вона не ворушилась. У матовому блискові самоцвітних ґудзиків, у легкому сяйві золотих вишивок, у вилискуванні шовку вона скидалась на постать із давнього портрета. Тільки шия її видавалась сліпучобілою в димночервоному світлі. Здивування д'Алькасера перейшло в побожність. Він думав піти геть, коли м-с Треверс спокійно промовила:
— Я сказала йому, що кожен день нам важче й важче переживати. Хіба не бачите, що це вже неможливо?
Д'Алькасер швидко глянув у бік намету, де, здавалось, спав м-р Треверс, увесь зібганий, своїм нещасним виглядом скидаючись на хвору пташину. Його майже не можна було розгледіти, і тільки лисина світилась проти місяця.
— Так,— прошепотів д'Алькасер,—це найгірше... Я розумію вашу тривогу, м-с Треверс, але...
— Мені страшно,— сказала вона. Він замислився.
— Що ж він вам відповів? — спитав.
— Він відповів: "терпіть". Д'Алькасер коротко засміявся.
— Смійтесь,— прошепотіла м-с Треверс.
— Тим і сміюся,— відказав д'Алькасер.— Терпіння! Хіба він не розуміє, як це жахливо?
— Не знаю. Він пішов геть,— сказала м-с Треверс, глянула на свої непорушні руки і простогнала.— М-р д'Алькасер, чого ж тут можна сподіватися?
— А, і ви питаєте! Трапиться неминуче, ви, мабуть, краще знаєте.
— Ні, я й сама не знаю, що він зробить.
— Я теж не знаю, що він зробить,— заявив д'Алькасер.— Але я знаю, що йому буде.
— Йому, ви кажете? Йому? — скрикнула м-с Треверс.
— Він розіб'є собі серце,— виразно мовив д'Алькасер, трохи нахилившись над її кріслом, і, злякавшись своєї сміливості, ждав.
— Croyez vous? 1 — промовила врешті м-с Треверс так холодно й недбайливо, що в д'Алькасера мороз пішов по шкірі.
"Чи можливо, щоб вона була така?— питався він сам себе.— Невже крім себе вона нічого не бачить? Невже вона не знає навіть звичайного співчуття?" Він не підозрював її в дурості; але вона могла бути безсердечна, як більшість жінок з її класу, які не зважають ні на чиї почуття, опріч своїх власних. Д'Алькасера вразило це відкриття, але разом з тим і задовольнило, бо він признався, що рискував дуже далеко залізти. А втім, вона не була вульгарно-дріб'язковою, щоб ображатися. Вона не була рабом найменшої дрібниці. Ця думка задовольнила д'Алькасера, бо він звик багато сподіватись від людей. Але не знав, що ж почати далі. Після того, що він сказав і як вона відповіла на його зухвальство, лишалося тільки змінити розмову. М-с Треверс сиділа мовчки. "Я удам, що подумав, ніби вона спить", вирішив д'Алькасер, наміряючись навшпиньках одійти.
Він і не знав, що м-с Треверс намагалась повернути самовладання. Його слова страшенно вразили її. Холодне "Croyez vous", зірвавшись з її губ як кволий захист, було останнім зусиллям; вона немовби скам'яніла й заніміла.
"Д'Алькасер побачив! Що він бачив?" їй не було ні страшно, ні соромно, тільки відчувала якусь байдужу покору. Коли хвилювання зникло, надійшов надзвичайний спокій. По всьому тілі розійшлась теплота. Якби д'Алькасер глянув у неясному світлі на її обличчя, то побачив би, як пробігла по її губах фатальна посмішка. Та він і не думав дивитися. Його увагу відвернуло в інший бік. Він почув вигуки за кораблем і помітив на палубі "Емми" якісь рухи*
— Чудні звуки,— сказав він.
— Так, я чую,— прошепотіла м-с Треверс. Невиразні постаті заворушились поза кліткою, почу-<
лись босі й ледве чутні кроки і шепіт таємничих малайських слів.
— Здається, під'їхав човен,— кинув д'Алькасер, уважно дослухаючись.— Хотів би я знати, що це значить. У нашому становищі...
— Це може все значити,— перебила м-с Треверс.
— Це Джаффір,— сказав у темряві голос з другого кінця корабля. Прислухаючись уважно, д'Алькасер піймав слово "сурат".
— Якісь звістки привезли,— сказав він.— Зараз покличуть капітана Лінгарда. Хотів би я знати, які думки і мрії переб'ють йому.
Він говорив недбайливо, пильно дивлячись на м-с Треверс, яка змінила свою позу в кріслі. їхні голоси і пози були такі спокійні, ніби вони сиділи на борту яхти і пливли морем у цілковитій безпеці.
— Звичайно, лише вам він розповість.