При першій зустрічі я подумав, що ви танцівниця, і я досі вважаю, що у вас фігура, як у балерини. Ваші ноги, ваша постава, те, як ви тримаєте голову. Я здогадався, що ви іноземка, перш ніж почув вимову — вас видала усмішка. У нас люди усміхаються поривчасто — як сонце, що виходить та освітлює поля, а згодом знов ховається за хмарою. У нас усмішки коштовні, рідкісні. Втім, ви всміхалися без упину, так наче вас тішило все навколо. Ви усміхнулися ще ширше, ніж до того, коли побачили мене. Ви усміхнулися, і я відчув себе заблудлим, немов мала дитина у великому лісі, яка вже ніколи не знайде дороги додому.
Ще за молодих літ я збагнув, що очі легко видають людину. Деякі мої колеги по фаху вдягають темні окуляри чи навіть (цих я зневажливо висміюю за дилетантство) маски, що затуляють все обличчя. Та хіба маска годиться? Я ношу театральні лінзи, які придбав на американському веб-сайті майже за п'ятсот євро — вони закривають все око. Їхній колір, звичайно, темно-сірий, як камінь. Ці лінзи принесли мені більше ніж п'ятсот євро і вже не раз окупилися. З огляду на мою професію, можна подумати, що я, мабуть, бідний, та це не так. Вас, напевно, навіть здивувало, що я зміг стільки заробити. Проте мої потреби малі, а заробітки завжди дуже гарні.
Крім днів, коли йде дощ.
Втім, інколи і дощ не заважає. Ви, мабуть, помітили, любове моя, що інші з початком дощу дістають парасолі і втікають. А я зостаюсь на місці. Завжди. Просто стою й не рухаюсь. Це робить виступ переконливішим.
А це такий же виступ, як і ті, в яких я брав участь, коли був актором театру, асистентом фокусника чи навіть танцюристом. (Саме тому я так добре знаюся на фігурах танцівниць.) Я завжди сприймав публіку як окремих людей. Виявляється, так робили всі актори і танцюристи, окрім короткозорих, для яких публіка виглядала розмитою плямою. Я добре бачу навіть крізь контактні лінзи.
— Ви бачили вусаня у третьому ряду? — говорили ми. — Він так хтиво витріщається на Міно.
А Міно відповідала:
— Так, пам'ятаю. Зате жінка біля проходу — та, що схожа на німецького канцлера — вже клює носом.
Якщо хоч одна людина засне, можна втратити всю аудиторію, тому решту вечора ми виступали для жінки середніх років, єдиним бажанням якої було поринути у сон.
Вдруге ви стояли біля мене так близько, що я відчував запах вашого шампуню. Він мав аромат квітів і фруктів. В моїй уяві, Америка — це країна жінок, від яких віє квітами й фруктами. Ви розмовляли з молодиком із університету. Ви скаржилися на те, яка складна наша мова для американців.
— Я розумію, звідки рід у чоловіка чи жінки, — казали ви. — Але чому стілець — це він, а голуб — вона? Чому в статуї має бути закінчення жіночого роду?
На цих словах молодик розсміявся і показав прямо на мене. Хоча насправді, коли проходиш площею, про мене складно щось сказати. Моя мантія нагадує старий потертий мармур з патьоками води й лишайником, а шкіра виглядає як граніт. Якщо не ворухнусь, я лише камінь і постаріла бронза, а я не ворушусь, якщо нема потреби. Я просто стою.
Є люди, які можуть дуже довго стояти на площі навіть у дощ, тільки щоб побачити, що я робитиму. Вони не можуть заспокоїтись, поки не впевняться, що я жива істота, а не каменюка. Невпевненість — це пастка, що затримує людей, як клейка полапка — мишей.
Щось я про себе забагато пишу. Зрештою, це не лише лист-знайомство, а й любовне послання. Я маю писати про вас. Про вашу усмішку. Про ваші зелені-зелені очі.
(Ви не знаєте справжнього кольору моїх очей, але я вам скажу: у мене карі очі.) Ви любите класичну музику, проте на вашому айподі-нано також є пісні "АВВА" і "Kid Loco". Ви не використовуєте парфуми. Здебільшого ви носите стару зручну білизну, проте у вас є один комплект червоної білизни з мереживом, що його ви одягаєте, коли є особливий привід.
Люди спостерігають за мною на площі, проте око реагує лише на рух. Я досконало опанував крихітні рухи — настільки крихітні, що перехожий ледь може визначити, бачив він щось чи ні. Правда ж? Часто люди не помічають того, що не рухається. Очі і бачать його, і ні, бо ігнорують нерухоме. У мене людська подоба, але я не людина. Тому для того, щоб люди мене побачили, щоб подивилися на мене, щоб перестали ковзати неуважним поглядом, я змушений робити крихітні рухи. Тоді і тільки тоді вони мене помічають, хоч і не завжди розуміють чому.
Ви для мене як код, який я маю розшифрувати, або головоломка, яку маю розв'язати. Чи пазл, який треба зібрати докупи. Я гуляю вашим життям і стою нерухомо на межі власного. Мої жести — статуарні, точні — доволі часто неправильно сприймають. Я хочу вас. Однозначно хочу.
У вас є молодша сестра. Вона має профілі на "MySpace" і "Facebook". Ми переписуємось час від часу. Люди часто думають, що існування середньовічної статуї обмежується п'ятнадцятим століттям. Втім, це не так: у мене є кімната, є ноутбук. На моєму комп'ютері стоїть пароль. Я піклуюся про свою кібербезпеку. У вас у якості паролю вказане власне ім'я. Це небезпечно. Будь-хто може залізти до вашої пошти, переглянути ваші фото, відтворити ваші інтереси за історією веб-пошуку. Наприклад, хтось, кому цікаво і небайдуже, може провести багато годин за складанням детальної схеми вашого життя, з'єднуючи людей на фото з іменами в листах. Не так вже й складно відтворити чиєсь життя за допомогою комп'ютера або повідомлень на мобільному. Не складніше, ніж розгадати кросворд.
Пам'ятаю мить, коли я зрозумів, що ви дивилися на мене і тільки на мене, коли пересікали площу. Ви зупинялися і милувались. Якось ви побачили, як я ворухнувся перед дитиною, і сказали жінці, яка прийшла з вами — так, щоб було чутно, — що я, можливо, справжня статуя. Для мене це найкращий комплімент. У мене, звичайно, є багато різних стилів руху — я можу рухатись, мов годинниковий механізм, з дрібними сіпаннями та ривками, а можу рухатись, як робот або автомат. А ще можу вдавати з себе статую, що оживає, пробувши сотні років каменем.
Я чув, ви часто говорили про те, яке красиве це маленьке місто. Про те, що для вас стояти всередині прекрасної старої церкви з вітражними вікнами — це як потрапити до калейдоскопа з коштовностями. Як потрапити до ядра сонця. А ще вас турбує мамина хвороба.
Під час навчання в університеті ви працювала кухарем, тому кінчики ваших пальців вкриті рубцями від тисячі дрібних порізів.
Я люблю вас і тому хочу знати про вас все. Ці знання зближують мене з вами. Ви збиралися приїхати сюди з хлопцем, але він розбив вам серце, та ви все одно приїхали йому на зло і все одно всміхались. Я заплющую очі і бачу вашу усмішку. Я заплющую очі і бачу, як ви широким кроком перетинаєте площу, і голуби розлітаються на вашому шляху. Наші жінки ходять інакше. У них крок невпевнений, за винятком танцюристок. А уві сні у вас тремтять вії. Ви торкаєтеся щокою подушки і поринаєте у сон.
Мені сняться дракони. Коли я був малим, мені розказували в притулку, що під Старим містом живе дракон. Я уявляв, як він звивається, наче чорний дим попід будинками, заповзаючи в тріщини у підвалах. Таким я уявляв дракона і таким я зараз уявляю своє минуле — як чорного дракона, створеного з диму. Під час виступів мене поглинає дракон і я стаю частиною минулого. Мені сімсот років.
Один король змінює іншого. Армії приходять і зазнають поразки або перемагають і повертаються додому, а після них залишаються лише понівечені будівлі, вдови і байстрюки, а також статуї, дракон із диму та минуле.
Слова словами, та насправді статуя, яку я імітую, зовсім не звідси. Вона стоїть перед церквою у південній Італії і зображає чи то сестру Івана Хрестителя, чи то місцевого можновладця, який подарував її церкві, переживши чуму, чи то ангела смерті.
Я уявляв вас, моя люба, абсолютно непорочною, такою, як я, проте одного разу довідався, що ваші червоні мереживні трусики потрапили на дно кошика для білизни, і після ретельного огляду я впевнився, що напередодні ви втратили цноту. Тільки вам відомо з ким, адже ви не згадували про цю пригоду в листах, відправлених додому, і не робили жодних натяків у своєму онлайн-журналі.
Якось маленька дівчинка поглянула на мене, а тоді повернулася до мами і спитала:
— Чому вона така нещасна? (Звичайно, це переклад на англійську. Дівчинка мала на увазі статую, тому вжила жіночий рід.)
— Чому ти думаєш, що вона нещасна?
— А чому б іще люди вдавали з себе статуї?
Її мати усміхнулась.
— Мабуть, вона нещасна в коханні, — відповіла мати.
Я не був нещасним у коханні. Я просто чекав, доки все буде так, як годиться, а це різні речі.
У мене є час. Він є завжди. Це дар, який я отримав, зображаючи статую — власне, тільки один з дарів.
Часом ви дивились на мене й всміхались, коли проходили повз, а часом приділяли не більше уваги, ніж будь-яким іншим предметам. Насправді я вражений, як мало уваги ви або будь-хто інший приділяє чомусь нерухомому. Ви прокинулись вночі, підвелись, пішли в маленьку вбиральню, помочились, а тоді повернулись назад до ліжка і знову спокійно заснули. Ви б не помітила щось цілком нерухоме, правда? Щось таке, що сховалось в пітьмі.
Якби я міг, то зробив би папір для цього листа зі свого тіла. Я думав про те, щоб змішати чорнило зі своєю кров'ю або слиною, та передумав. Є така штука, як перебільшення, а все ж велике кохання вимагає благородних жестів, згодні? Я не звик до благородних жестів. Я краще знаюся на дрібних жестах. Одного разу я налякав малого аж до крику самою лише усмішкою, бо він був певен, що я мармуровий. Саме маленькі жести закарбовуються в пам'яті.
Я кохаю вас, я хочу вас, я не можу без вас. Я ваш, а ви моя. Ну ось. Я освідчився вам у коханні.
Сподіваюся, що скоро ви про це дізнаєтесь. І тоді ми будемо разом навіки. За мить ви розвернетеся і відкладете листа. Я поряд, навіть зараз, у цій старій квартирі з персидськими килимами на стінах.
Ви надто часто проходили повз.
Досить.
Я тут, з вами. Я тут прямо зараз.
Коли ви відкладете листа, коли ви обернетеся і обведете поглядом цю стару кімнату, а у ваших очах читатиметься радісне полегшення чи жах…
Я ворухнуся лише трішки. І ось тоді, нарешті, ви мене помітите.
Дотримання формальностей
Знаєте, мене не запросили на хрестини. Ви порадили б
не перейматись.
Але саме на маленьких формальностях тримається світ.
Моїм дванадцяти сестрам принесли запрошення в руки
Лакеї.