й запрошував приходити ще, той відвідував його кілька разів підряд і разом з ним утішався справді райською тишею, що панує на замкненому кладовищі теплими передосінніми вечорами; дослівно цитовані далі Грунчеві свідчення — це зведені докупи результати чотирьох розмов, що всі почались і закінчились у цілковитій згоді між їх учасниками. Під час цих розмов, із яких перша відбулась на лавці під бузиновим кущем, друга — на лавці під олеандровим, третя — під жасминовим і четверта — під рокитниковим кущем (старий Грунч любить переміну і заявляє, що в нього є ще й інші улюблені лавки під іншими кущами), співрозмовники курили, пили пиво, а часом прислухалися до далекого вуличного шуму, майже приємного на такій відстані.
Резюме першого візиту (під бузиновим кущем): "О, це мені подобається, коли наш Вальтерчик говорить про економічні можливості. Він таки справді завжди з них користався, ще дев'ятнадцятирічним, під час першої світової війни, коли служив у польовій господарській роті. Польова господарська рота? Це ті, що прибирають бойовище після бою,— адже там багато лишається того, що може ще придатись армії: каски, рушниці, кулемети, набої, навіть гармати, і кожну фляжку підбирають, кожного загубленого кашкета, ремінь тощо — ну, і, звичайно, там валяються вбиті, а у них здебільшого щось буває в кишенях: фотографії, листи, гаманці, а в гаманцях і гроші; то про Вальтерчик а мені один хлопець розказував, що той не гребував і золотими зубами, однаково чиїх солдатів — їхніх чи наших. А саме тоді на європейському фронті вперше з'явились американці, і Вальтерчик на трупах уперше показав те, що він називає діловим хистом. Звісно, такі речі суворо заборонялися, але ж люди — про вас я не кажу — здебільшого помиляються, коли думають, ніби того, що заборонено, й справді не роблять. Ось у цьому якраз Вальтерчикова сила: він не зважає на закони та приписи, а дбає тільки про те, щоб не попастись. Отож він уже з першої світової війни, у дев'ятнадцять років, вернувся з кругленьким капітальцем — чималий жмуток доларів, фунтів та французьких і бельгійських франків, ще й гарненька торбиночка золота. А діловий хист він довів, виявивши дивовижний нюх на нерухоме майно — земельні ділянки з будівлями й без, переважно без, але не минав і з будівлями. В той час долари й фунти були дуже дорогі, а земля, надто на околиці, дуже дешева — там морген, тут морген, по змозі ближче до магістрального шосе, ну, і кілька будиночків збанкрутілих ремісників та крамарів у центрі міста. Потім наш Вальтерчик подавсь на заробітки — так би мовити, в мародери мирного часу: викопував похованих американських солдатів і пакував у цинкові труни для перевозу до Америки; там знов же було на чому руки погріти, і законно, і незаконно, бо ж гидливі американці платили за таку роботу дуже щедро, та й у викопаних часом бували золоті зуби, отже, до нашого приятеля знову пливли долари, і законні, й незаконні, саме коли на них дефіцит був,— а за долари знов діляночки, невеличкі, зате в самому центрі, де прогоряли дрібні бакалійники та ремісники".
Резюме розмови під олеандровим кущем: "Вальтерові було чотири роки, як мене в чотирнадцять віддали до старого Пельцера в науку, і всі ми, як і його батько та мати, називали його Вальтерчик, то вже так воно до нього й прилипло. Гарні то були люди — вона трошки надміру побожна, мало не щодня в церкві, він свідомий безбожник... ну, звісно, зразка дев'ятсот четвертого року. Ніцше читав, певна річ, і Стефана Георге, і не те щоб схиблений був, але трошки химерний; нажива його не дуже цікавила, більше саме квітникарство, досліди, все ганявся за якоюсь мрією, "блакитною квіткою", одне слово, чи то "новою квіткою". З самого початку брав участь у молодіжному русі, й мене теж залучив: я й досі ще можу проспівати "Робітничі маси" від початку до кінця (Грунч заспівав): "Хто злото добуває? Хто оре і кує? Хто тче шовки і сукна? Хто хліб усім дає? Хто всіх збагачувати звик, а сам у злиднях цілий вік? То робітничі маси, то пролетаріат! Хто з ранку і до ночі працює, як воли, щоб інші у розкошах і в лінощах жили? Хто рух всьому на світі дав, а сам не має жодних прав? То робітничі маси, то пролетаріат".
Отож я чотирнадцятирічним підлітком з найубогішого ей-фельського села, яке лишень ви можете уявити, попав у науку до Гайнца Пельцера. Він опорядив мені комірчинку в теплиці, з ліжком, столом і стільцем, якраз біля печі, і харчувався я в нього, і грошей трохи одержував — він і сам харчувався не краще й грошей для себе мав не набагато більше. У нас були комуністичні звичаї, хоч ми не знали цього слова й не тямили, що це таке. Від Пельцерової дружини я одержував посилочки, коли мене до армії забрали тисяча дев'ятсот восьмого року — службу відбувати мене завезли аж на той кінець, у непривітний край, до Бромберга; і куди, ви думаєте, я у відпустку приїздив? Не додому на село, в ту діру, де порядкували чорні сутани, а до Пельцерів. Вальтер-чюс усе, було, крутиться біля нас і на грядках, і в теплиці — гарненьке хлоп'я, тихе таке, не ласкаве й не понуре, і як добре подумаю, то знаєте, що його зробило не таким, як батько? Страх. У них завжди був клопіт із судами, з простроченими позичками, часом і нам, кільком робітникам, доводилось віддавати свої мізерні заощадження, щоб відвернути катастрофу. Квітникарство тоді ще не було золотим дном, то вже згодом уся Європа схибнулась на квітах. А Гайнц Пельцер до того ж весь час виводив свої "нові квіти". Він казав, що для нових часів потрібна нова квітка, і йому ввижалося щось зовсім фантастичне, але так він його й не знайшов, хоча цілі роки чаклував над грядками та вазонами, мов той алхімік, змішував, угноював, схрещував... Та виходили в нього тільки дегенеративні тюльпани й звироднілі троянди, якісь бридкі покручі. А у Вальтерчика, як він у шість років пішов до школи, тільки одне слово було в голові: "кана-вець"—це він так судових виконавців називав. "Мамо, а сьогодні ще прийде канавець? Тату, а сьогодні більше не прийде канавець?" Страх, я вам кажу, страх його зробив таким, як він є. Звісно, з гімназією нічого не вийшло, з четвертого класу мусив покинути, став за учня в квітникарстві, начепив зеленого фартуха, й каюк, якраз у чотирнадцятому році, а коли хочете мою думку знати, то в чотирнадцятому році не тільки Вальтеровій гімназичній науці, а всьому, всьому каюк настав. Мені тоді було вже двадцять чотири роки, то я знаю, що кажу: тоді настав каюк усьому соціалістичному в Німеччині. Ох, йолопи клаповухі, як їх обкрутив той смердючий кайзер! І Гайнц, Вальтерів батько, теж це збагнув і покинув нарешті свої дилетантські досліди. Йому, як і мені, довелося натягти мундир, і ми обидва — зі злості, з туги, з розпачу — стали фельдфебелями. Як я їх ненавидів, отих телят-новобранців, отих бравих хлопців, слухняних, вірнопідданих, безмозких! Ненавидів і муштрував без жалю. Так я став "котолупом" і цілими отарами, цілими батальйонами вимуштровував та випихав їх на фронт із Гакертоєрсь-ких казарм, таких самісіньких, як казарми в Бромбергу — в ротну канцелярію третьої роти я б і сонний утрапив. А в кишені, в гаманці, я весь час носив невеличку фотографію Рози Люксембург. Мов ту іконку носив, аж поки й потерлася геть, як іконка. Ну, а в солдатській раді я не був, ні: для мене історія Німеччини скінчилася в чотирнадцятому році... а потім, як відомо, панове соціал-демократи замордували
Розу Люксембург, дозволили замордувати... а врешті ще й наш Вальтерчик на війну пішов, і, може, це було найрозумніше — золоті зуби та долари складати. Мати його, Адельгейда, була гарна жінка, колись навіть на вроду незгірша, тільки дуже рано зів'яла, скисла, ніс зробився гострий та червоний, а біля рота гіркі зморшки, те, чого я не терплю, бо бачив їх і в своєї бабусі, й у матері — і на їхніх гарних обличчях видно було тільки страждання, тільки кислий вираз, і вони теж тільки сутанників слухали, і щоранку до утрені, й по обіді молитви, й після вечері знов молитви... правда, нам самим частенько доводилось до церкви чи до цвинтарної каплиці, бо ми позичали коновки на вербну неділю і всяке таке начиння, і тоді нам дуже до речі були Адельгейдині церковні знайомства, і на всяких святах спілок, цехових тощо... але сам я ладен був плюнути на вівтар, лише ради Адельгейди не робив того. А потім Гайнц іще пиячити почав... отож я розумію, що Вальтерчикові не сиділося вдома: подався мертвих американців викопувати, тоді в добровольчий корпус на півроку, до Сілезії, здається, а після того якийсь час побув у місті, пробував виступати на рингу, як професіонал, тільки недовго, трохи й сутенерством підробляв — спершу у зовсім дешевих повій, що за чашку кави продаються, далі в шикарніших... Потім став комуністом, до їхньої партії вступив, тільки знов ненадовго. Говорити багато він не любив, і що його земельні ділянки не дають прибутку, це його не бентежило: квітникарством гребував, це ж бо така робота — руки брудні, земля в шкіру в'їдається, а наш Вальтерчик завжди був чепурунчик і про здоров'я дуже дбав: щоранку гімнастика, й пробіжиться, і під душ, гарячий і холодний, а сніданок удома — кава з цикорію та повидло — був для нього надто вбогий, він мерщій ушивався до своєї сучої кав'ярні, а там яєчка, натуральна кава, коньячок — однаково платили за те все бахурі. І, звісно, при першій змозі автомобіль, хай навіть дешевенький".
Резюме розмови під жасминовим кущем: "З батьком та матір'ю він завжди був ласкавий, я навіть ладен повірити, що він їх справді любив. Матері ніколи гострого слова не скаже, а вона, Адельгейда, ставала дедалі сумніша, вона й умерла, напевне, від того смутку, така понура, кисла... а шкода, колись була гарненька й квітуча — дев'ятсот четвертого, як я став у них працювати, вона завжди була весела й чепурна. Ну, згодом, як Вальтерчик, бувало, повезе з нами коновки до церкви, то побачили б ви, як він умів стати на коліно перед вівтарем, та руку в кропильницю... наче вродився для того. А тридцять другого подався в штурмовики, на початку тридцять третього брав участь у "акціях" проти політичних діячів — правда, не вколошкав нікого, тільки грабував, забирав гроші та коштовності й давав змогу втекти.