Лишався Рігу – скупець-егоїст, тобто сповнений ніжності до власного добробуту, черствий і холодний до інших, – одне слово, церковний скряга, чернець, який був ченцем, щоб витискувати сік з лимону, що зветься життєвим добробутом, і повернувся в мир, щоб хапати громадські гроші. Пояснімо насамперед незмінне щастя, яке він знаходив під власною покрівлею.
Селище Бланжі, тобто шістдесят будинків, описані Блонде в його листі до Натана, розкинулося на височині, по лівому березі Туни. З огляду на те, що при кожному будиночку є свій сад, село це чарівно мальовниче. Кілька будинків зійшли до самої води. На вершині цієї просторої височини стоїть церква, а поруч з нею – колишній будинок священика і, як по багатьох селах, з боку вівтаря, до неї прилягало кладовище.
Блюзнір Рігу не проминув купити цей священицький будинок, колись поставлений доброю католичкою, мадмуазель Шуень, на спеціально придбаній для цього ділянці землі. Сад в уступах, звідки відкривався краєвид на землі Бланжі, Суланжа й Серне, розташовані між двома панськими парками, відокремлював колишній будинок священика від церкви. З другого боку будинку лежали луки, які купив останній бланжійський кюре незадовго до смерті, а тепер обніс муром недовірливий Рігу.
Мер відмовився повернути будинок за його початковим призначенням, а тому громада була вимушена купити селянську хату поруч з церквою; довелося потратити п’ять тисяч франків на розширення та ремонт цієї хати і на влаштування невеличкого садка, що мав спільну стіну з ризницею, через що, як і раніше, встановився безпосередній зв’язок між священицьким будинком і церквою.
Ці два будинки, поставлені на одній прямій лінії з церквою, з якою вони здавалися зв’язаними своїми садками, вікнами виходили на земельну ділянку, обсаджену деревами, яка тим успішніш виконувала роль бланжійського майдану, що проти нового священицького житла граф поставив громадський будинок, призначений для приміщення канцелярії мера, квартири польового сторожа і тієї школи братів "Християнської доктрини", відкриття якої так даремно домагався абат Бросет. Отже, будинки колишнього бенедиктинця і молодого священика не тільки прилягали до церкви, зв’язані або роз’єднані нею, а й спостерігали один за одним. До того ж, усе село шпигувало за абатом Бросетом. Головна вулиця, починаючись біля Туни, звивисто піднімалася до церкви. Виноградники, селянські сади, маленький гайок вінчали цей бланжійський пагорб.
Будинок Рігу, найкрасивіший на селі, був споруджений з характерного для Бургундії великого булижника, вмазаного в густий розчин жовтого вапна, сміливо вигладженого на всю широчінь лопаткою муляра, що створювало трохи хвилясту поверхню, крізь яку де-не-де виглядав переважно чорний булижник. Облямівка чистого вапна, без будь-якої домішки каменю, створювала навколо кожного вікна обрамування, яке час помалював тонкими примхливими тріщинками, як на старих стелях. Грубо збиті віконниці були вкриті тривкою зеленою фарбою. Низькорослий мох з’єднував одну з одною шиферні дошки на даху. Цe був найтиповіший бургундський будинок; подорожні бачать тисячами подібні, проїжджаючи цією частиною Франції.
Невеличкі двері вели в коридор, з половини якого починалися дерев’яні сходи. При вході в нижній поверх видно було двері у велику залу в три вікна, що дивилися на майдан. Кухня, розташована під сходами, виходила вікнами на старанно бруковане подвір’я з брамою на вулицю. Такий був нижній поверх.
У другому поверсі було три кімнати, а над ними маленьке приміщення на горищі.
Дров’яний і каретний хліви, а також стайня під прямим кутом прилягали до кухні. Над цими легкими будовами було влаштовано сіновал, комору на фрукти і кімнату для прислуги.
Пташня, корівня й повітка для свиней були звернуті фасадом до будинку.
Сад, площею приблизно в арпан, обнесений стіною, був типовим садом кюре, тобто повним шпалерних і фруктових дерев, виткого винограду, з доріжками, посипаними піском та обсадженими низькими деревцями, і квадратними грядами городини, удобреними кінським гноєм.
Вище до будинку прилягала друга обсаджена деревами ділянка, обнесена живоплотом, достатня, щоб дві корови могли знайти корм в усяку пору року.
Всередині будинку зал, обшитий деревом заввишки по лікоть, був обклеєний старими шпалерами. Горіхові меблі, потемнілі від старості й оббиті ручною вишивкою, гармоніювали з дерев’яною обшивкою стін і дерев’яною ж підлогою. На стелі виступали три пофарбовані сволоки, а проміжки між ними були підшиті дошками. Камін горіхового дерева з дзеркалом над ним у якійсь чудернацькій рамі не мав ніяких прикрас, крім двох мідних яєць на мармурових підставках; яйця ці рознімалися навпіл, і перевернута верхня половина являла розетку підсвічника.
Ці двокінцеві підсвічники, оздоблені ланцюжками, винахід часів Людовіка XV, тепер трапляються досить рідко. Біля стіни, проти вікон, на зеленій із золотом тумбочці, стояв звичайний, але чудовий годинник. Завіскам, що порипували на залізних прутиках, було років із п’ятдесят; їх бавовняна тканина в клітку, схожа з матрацною обшивкою, де чергувалося рожеве з білим, мала індійське походження. Буфет і обідній стіл доповнювали цю обстановку, яка, до речі, утримувалась у винятковій чистоті.
Біля каміну стояло величезне крісло, спеціальне сидіння Рігу. У кутку, над маленькою конторкою, що правила йому за письмовий стіл, висів на найпростішому цвяшку камінний міх, – джерело добробуту Рігу.
Із цього стислого опису, стиль якого суперничає з оголошенням про продаж майна, легко здогадатися, що обстановка двох кімнат, які належали панові й пані Рігу, мала зводитися лише до найпотрібнішого; але було б помилкою думати, що ця нечисленність могла виключити добротність речей. Наприклад, найвимогливіша чепуруха прекрасно відчула б себе у ліжку Рігу, з прекрасними тюфяками, з простиралами з тонкого полотна, з периною, яку колись купила благочесна богомолка для якогось абата, і з дебелими завісками, що були надійним захистом від найменшого вітерця. Таке ж було все, як побачимо далі.
Цей скнара насамперед привів свою дружину, яка не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати, до цілковитої слухняності. Від управительства в небіжчика ця бідна істота скінчила служницею свого чоловіка, варила й прала йому з найменшою лише допомогою дуже гарненької дівчини, на ім’я Анет, дев’ятнадцяти років віком, яка так само підкорялась Рігу, як і її пані, і одержувала тридцять франків на рік.
Висока, сухорлява й худа пані Рігу, жінка з жовтим обличчям і червоними плямами на вилицях, з головою, незмінно пов’язаною фуляровою хусткою, у тій самій спідниці цілий рік, не виходила з дому на дві години в місяць і всю діяльність свою присвячувала тим дрібним турботам, які захоплюють служницю, віддану обслуговуваному домові. Найпрозірливіший спостерігач не знайшов би в ній і слідів тієї розкішної талії, рубенсівської свіжості, пишної гладкості, чудесних зубів і дівочих очей, які колись привернули на юну дівчину увагу кюре Нізрона. Єдині пологи, які привели на світ її дочку, пані Судрі-молодшу, вкрали її зуби, спричинили випадіння вій, потьмянили очі і згубили колір обличчя. Здавалося, що перст божий покарав коханку священика. Як і всі багаті сільські хазяйки, вона втішалася видовищем своїх шаф, набитих шовковими вбраннями, почасти тільки скроєними, почасти ж пошитими і ні разу не надягнутими; мереживами, коштовними речами, що служили їй тільки на те, щоб збуджувати гріх заздрощів і мрії про її найшвидшу смерть у молоденьких служниць Рігу. Це була одна з тих істот, напівжінок, напівтварин, які народжуються, щоб жити інстинктами. При безкорисливості колишьої красуні Арсени заповіт покійного кюре Нізрона на її користь був би незрозумілим без однієї ні цікавої пригоди, яка викликала його і яку слід розповісти у повчання багатотисячному племені спадкоємців.
Дружина старого пономаря, пані Нізрон, осипала знаками уваги дядька свого чоловіка, бо спадщина, яку чекали від сімдесятидворічного діда і яка оцінювалася у сорок тисяч ліврів, мала дати родині єдиного спадкоємця матеріальний добробут, нетерпляче очікуваного покійною пані Нізрон, в якої, крім сина, була ще маленька дочка, чудова дівчинка, жартівлива, невинна, із тих створінь, які, може, тому такі досконалі, що їм не судилося довго жити, бо вона вмерла чотирнадцяти років від блідої немочі, як звуть у народі недокрів’я. Мандрівний вогник священицького будинку, ця дитина йшла до двоюрідного діда, наче додому до себе, вона там робила погоду; дівчинка дуже любила Арсену, гарненьку служницю, яку її дід дістав змогу взяти до себе у 1789 році, коли перші бурі революції внесли певну вільність у життя духовенства. Арсена, племінниця старої економки кюре, була покликана на зміну їй, бо, почуваючи наближення смерті, старенька мадмуазель Пішар, безперечно, хотіла передати свої права красуні Арсені.
У 1791 році, в той самий час, коли кюре Нізрон дав у себе притулок панотцеві Рігу і братові Жану, маленька Нізрон дозвовила собі дуже невинний жарт. Бавлячися з Арсеною та іншими дівчатами в гру, яка полягає в тому, щоб по черзі ховати якусь річ, яку всі інші шукають, а той, хто ховав, вигукує: "Гаряче!" або "Холодно!", залежно від того, чи наближаються до схованої речі, чи відходять від неї,– маленька Женев’єва надумалась заховати камінний міх із зала в ліжко Арсени. Міх не знайшли; гра закінчилась. Женев’єва, заведена додому своєю матір’ю, забула повісити міх на цвяшок. Арсена і її тітка шукали міх Цілий тиждень, а потім його перестали шукати, обходячись без нього; старий кюре роздував вогонь сарбаканом[88], що був зроблений у ті часи, коли сарбакани були у великій моді, і безперечно належав якомусь придворному Генріха IIІ. Нарешті, якось увечері, за місяць до своєї смерті, економка після обіду, на якому були абат Мушон, родина Нізронів і кюре із Суланжа, знову зняла плач Ієремії з приводу зниклого міха, не маючи змоги пояснити його зникнення.
– Як! Та він вже два тижні в ліжку Арсени, – сказала маленька Нізрон, вибухаючи сміхом. – Якби ця ледарка колись поправляла своє ліжко, вона б його знайшла…
У 1791 році з такого приводу всі могли вибухнути сміхом; але після цього сміху настало найглибше мовчання.
– Тут нема нічого смішного, – сказала економка. – Відтоді, як я захворіла, Арсена ночує біля мого ліжка.
Незважаючи на це пояснення, кюре Нізрон кинув на пані Нізрон та її чоловіка нищівний погляд священика, який запідозрив змову.