Поводи вільно лежали в коня на шиї, і він ішов своєю волею, проте не спинявся й нікуди не збочував, а неухильно простував уперед, так наче вже не раз скакав тією дорогою.
Отак повагом, не підганяючи коня ні хлистом, ні острогами, їхав собі той подорожній, аж поки зник у тьмяному серпанку далекого місячного світла.
Майже в ту мить, коли він зник удалині, на околицю селища виїхав ще один вершник і, ніби діставши умовний знак від першого, поскакав тією ж таки дорогою.
Судячи з його одягу, він також вирушив у досить далеку подорож. На плечах його був широкий застебнутий на пряжку біля коміра плащ, поли якого вільно звисали на крижі коня.
На відміну від першого вершника, цей видимо поспішав і раз у раз підганяв коня то хлистом, то острогами. Здавалося, він будь-що хотів когось наздогнати. Чи не отого першого подорожнього, який щойно зник удалині? На користь цього припущення свідчило й те, що він час від часу нахилявся в сідлі й пильно вдивлявся вперед, ніби сподівався побачити на обрії чиюсь постать.
о їдучи так само й далі, і цей зник з Очей якраз там, де його попередник,— коли б хтось стежив за ними з форту чи з селища. [203] За дивним збігом обставин,— якщо це справді був випадковий збіг,— тієї ж таки хвилини й з того ж таки невеличкого техаського селища виїхав третій вершник і поскакав прерією в .тому ж напрямі, що й два перші.
Він також був одягнений, наче зібрався в далеку дорогу. Довга червона куртка ховала від ока його постать, а широка пола, відхилившись на стегні, прикривала короткий мисливський карабін, приторочений навскоси на крилі сідла.
Як і перший вершник, він їхав без поспіху, повільним клусом — надто повільним навіть як на далекого мандрівника. Зате в поведінці його виразно бачився неспокій, і цим він нагадував вершника, що їхав перед ним.
Та була в поведінці тих двох подорожніх істотна різниця. Коли вершник у темному плащі явно нетерпеливився наздогнати когось попереду, то другий, у червоній куртці, здавалося, був поглинутий тільки тим, що діється позаду. Він то оглядався, зводячись на стременах, то повертав коня й пильно озирав дорогу, якою щойно проїхав,— і весь час сторожко прислухався, ніби чекав, що хтось його переслідуватиме.
Назираючи отак і далі, й цей вершник доїхав туди, де зникли з очей два перші, і так само зник. Нікого він не наздогнав, і ніхто не наздогнав його.
Хоч відстань між тими трьома вершниками, що їхали прерією, була майже однакова, проте один одного вони не бачили. Другий, що їхав посередині, не міг побачити двох інших, а ті не могли побачити його.
І ніхто б не зміг осягти одним поглядом усіх трьох чи принаймні двох із них, хіба що велика техаська сова з верхівки якогось високого пагорба чи дрімлюга з іще вищої високості, де вона полює нічних метеликів.
Через годину, коли троє подорожніх від'їхали від форту Індж миль на десять, відстань поміж ними змінилася.
Перший вершник якраз під'їхав до широкої, схожої на алею прогалини між буйними лісовими заростями, що розкинулись обабіч неї скільки сягало око. Ту прогалину можна було порівняти з морською протокою: її гладенька зелена поверхня вирізнялася на тлі темної зелені заростей, як вода серед суходолу. Місяць, [204] що стояв над її дальшим кінцем, освітлював цю природну алею десь на півмилі попереду, а далі, там, де вона повертала вбік, її заступала ^гемна стіна дерев.
Перед тим як уїхати в цю алею, перший з трьох вершників начебто завагався, вперше за всю дорогу. Він спинив коня і якусь хвилю сидів у сідлі, видивляючись уперед. Уся його увага була прикута до прогалини між заростями. Назад він не озирнувся й разу.
Та хоч би яка була причина того пильного погляду, тривав він не довго. Нібито задоволений побаченим, вершник тихо погукнув на коня й рушив уперед.
Він не бачив позаду подорожнього в темному плащі, але той уже вгледів його і скакав слідом за ним на відстані не більш як півмилі.
Помітивши його, той вершник тихенько скрикнув. У голосі його чулася полегкість: певно, він був радий, що нарешті наздоганяє того, за ким так уперто скакав десять миль. Погнавши коня ще швидше, він скоро також досяг краю прогалини між заростями, але встиг тільки побачити, як перший вершник зник у чорній тіні дерев за її поворотом.
Ані секунди не роздумуючи, подорожній у темному плащі поскакав слідом за ним і невдовзі так само зник там, де й перший.
Куди більше часу минуло, поки й третій вершник під'їхав до тієї прогалини. Але замість податися нею далі, як два перші, він звернув убік, до узлісся, і, залишивши коня під деревами, вийшов на прогалину пішки — навскоси через зарості.
Як і раніше, раз у раз оглядаючись, так наче більше клопотався тим, що в нього позаду, ніж тим, що попереду, чоловік у червоній куртці дійшов до повороту й, як і ті двоє, зник у темряві.
Минула ще година, а невгамовний хор нічних голосів, що його вже двічі уривав стукіт кінських копит і один раз — людська хода, і далі розлягався в заростях.
Потім він знов урвався — цього разу раптовіше й на довший час. його урвав звук, зовсім не схожий ні на кінське тупотіння, ні на ходу людини. То був різкий і лункий виляск пострілу з нарізної зброї.
Як за владним помахом диригентської палички на-' раз змовкає цілий оркестр, так само, нажахані тим уривчастим звуком, змовкли враз і всі нічні голоси [20]
в прерії. Перестав нявчати в хащах тигровий кіт, замовкло на узліссі квиління койота, навіть ягуар, що не боїться в лісі ніякого ворога,— і той умить принишк із страху перед незбагненним для нього виляском.
Та після пострілу не чути було інших звуків — ні стогону пораненої людини, ні крику підстреленого звіра,— і заспокоєний ягуар невдовзі знов почав страхати лісових жителів своїм хрипким риком. А друзі й вороги — звірі, птахи, комахи й плазуни,— не зважаючи на його віддалений рик, знов завели на всі голоси, і невдовзі в заростях лунав звичний гомін, так що, навіть якби ми з вами стояли поруч, нам доводилося б щосили напружувати голос, аби почути .один одного.
Розділ XXXVII ПРОПАЖА
Дзвін на подвір'ї Каса-дель-Корво уже двічі дзвонив до сніданку, а ще раніш озивався й ріжок, що скликав невільників з далеких ділянок плантації.
"Робочі руки", що працювали неподалік, уже зібралися коло своїх "квартир" і, купками посідавши на траві чи на колодах, жваво й з видимим задоволенням гомоніли про свій сніданок, що, як звичайно, складався з кукурудзяної каші із свининою, коржів та "кави" з різного збіжжя.
Зібралась у своїй їдальні і плантаторова сім'я. Уже настав час братися до їжі, коли виявилося, що одного з родини ще немає.
Не було Генрі.
Спочатку ніхто не надав цьому особливого значення. Чекали, що він от-от з'явиться. Та минуло кілька хвилин, а юнака все не було, і плантатор спокійно зауважив, що загалом Генрі не має звичаю спізнюватись до столу і просто дивно, мовляв, де це він так загаявся.
У південно-західних штатах Америки заведено збиратися до сніданку в певний час і сідати за стіл усією сім'єю. Такий звичай зумовлений особливостями поширених там страв: більшість їх — як-от віргінське печиво, гречані млинці, вафлі — смачні тільки поки гарячі, просто з вогню, отож сім'я снідає саме тоді, коли куховарка умлівав коло розжареної плити. А лежневі, [206]
що спізниться до сніданку, доводиться їсти холодне печиво і лишитися без млинців та вафель. Тим-то на південних плантаціях снідати майже ніколи не спізнюються.
Отож було й справді дивно, що Генрі Пойндекстер ще не з'явився в їдальні.
__ Де ж це хлопець так загаявся? — уже вчетверте
запитував батько, хоча й не сподівався на відповідь.
Та ніхто за столом йому й не відповів — ні Луїза, ні Колхаун. За хвилю Луїза й сама поставила схоже риторичне запитання. Але в погляді й тоні її відчувалося якесь дивне занепокоєння, хоч помітити його можна було, тільки пильно придивившись до її обличчя.
Навряд чи вона так уже турбувалась через те, що її брат спізнився до столу. То був надто незначний випадок, щоб через нього непокоїтись, а Луїзу щось видимо непокоїло.
Що ж саме? Ніхто її про це не спитав. Батько взагалі не помітив нічого дивного в її погляді, а тим менше Колхаун, що й сам намагався приховати якийсь неспокій під маскою вдаваної байдужості. Відколи зайшов до їдальні, він не обізвався жодним словом і старанно ховав очі від двоюрідної сестри, тоді як звичайно не спускав з неї погляду. Сидячи за столом, він помітно нервувався і раз чи два аж здригнувся, коли до кімнати зайшов слуга. Було цілком очевидно, що він страшенно чимось збуджений.
— Дуже дивно, що Генрі запізнився до сніданку,— чи не вдесяте вже зауважив плантатор.— Не може ж він і досі бути в ліжку? Ні, ні, він ніколи не спить так допізна. А як десь пішов, то не міг зайти так далеко, що не чув ріжка. Та, може, він усе ж таки в своїй кімнаті? Хто його знає... Плутоне!
— Го-го! Це ви мене гукаєте, мас' Вудлі? Ось я тут. Чорний кучер, до обов'язків якого входило й прислужувати коло столу, очікувально стояв за стільцями.
— Піди до спальні Генрі і, якщо він там, скажи йому, що ми вже давно почали снідати.
— Він не там, мас' Вудлі.
— Ти був у його кімнаті?
• Еге, був... Чи то ні, в кімнаті не був, був у стайні. Хотів почистити паничевого коня й засипати йому кукурудзи. Го-го! Та того коня там нема, ще зранку не було. Я ж бо встав до світа. Нема коня, нема сідла [207] й вуздечки, то, певно, нема й панича Генрі. Поїхав десь, як усі ще спали.
— Ти цього певен? — спитав плантатор, дуже занепокоєний тією новиною.
— Ще й як певен, мас' Вудлі. У стайні сам лиш рудий мас' Колхауна. Плямиста в загороді, а паничево-го карого ніде нема.
— Це ще не означає, що панича Генрі немає в його кімнаті. Зараз же йди і подивися!
— Го-го, я миттю, мас'! Та тільки не знайде там цей нігер молодого панича. Він десь там, де і його кінь.
— Дуже дивно все це чути,— сказав плантатор, коли Плутон вийшов з кімнати.— Щоб Генрі поїхав з дому, та ще й уночі... Куди він міг поїхати? І гадки не маю, до кого б то йому податись о такій годині! Негр каже, ніби його ще з ночі не було чи, може, з раннього досвітку. От хіба що він у форті, з тими молодими офіцерами. Але, сподіваюся, не в барі?
— Та ні, туди він не піде,— озвався Колхаун, начебто здивований відсутністю Генрі не менш за самого плантатора.