— Чудові люди, дуже тебе поважають. Не будь хлопчиськом.
— Еге ж, поважають, — сказав Гай.
— Ще й як поважають! Допіру принц-герцог просив, щоб ти залишився тут. "Я, каже, помру незабаром, потрібна справжня людина, щоб мене заступити".
— Аякже, заступити... — пробурчав Гай, відчуваючи, однак, як всередині у нього, мимоволі, усе розм'якає.
— А ще Бошку до мене чіпляється, звертатися до тебе безпосередньо соромиться. "Нехай, каже, Гай залишиться, навчатиме, захищатиме, гарних хлоп'ят виховуватиме..." Знаєш, як Бошку розмовляє?
Гай зашарівся від задоволення, відкашлявся і сказав, хмурячись, і далі дивлячись у вікно:
— Ну, гаразд... Автомат брати?
— Візьми, — сказав Максим. — Мало що...
Гай узяв автомат під пахву; вони вийшли з кімнати — Гай попереду, Максим слідком, — спустилися по трухлявих сходах, переступили через купу малечі, що комашилася в куряві коло порога, і попрямували вулицею до площі. Ех! Вулиця, площа... Сама назва. Скільки ж тут люду разом загинуло! Кажуть, раніше велике красиве місто тут було. Занапастили країну, гади. Мало того, що людей поперебивали, перенівечили — розвели тут іще якусь погань, якої зроду-віку тут ніколи не бувало. Та й не лише тут...
Принц-герцог розповідав, що до війни жили у лісі звірі, схожі на собак, — забув, як звуться, — розумні були і дуже добрі звірюки, усе розуміли, дресирувати їх було саме задоволення. Ну і, звісно, почали їх дресирувати у воєнних цілях. А потім знайшовся розумака, розшифрував їхню мову, виявилося, що у них мова є, і досить складна, і що вони взагалі полюбляють наслідувати, і глотка у них так улаштована, що декотрих можна було навіть навчити балакати по-людському, — не всієї мови, ясна річ, але слів по п'ятдесят, по сімдесят вони запам'ятовували. В цілому, чудернацькі були тварини, нам би з ними дружити, вчитися одне в одного, одне одному допомагати — вони, кажуть, вимирали... Так ні, пристосували їх воювати, пристосували їх ходити до ворога за військовими відомостями. А потім війна почалася, про них забули, взагалі, про все забули. І от, будь ласка, — упирі. Також мутанти, тільки не людські, а звірині — дуже небезпечні істоти. По Особливому Південному Округу був навіть наказ про боротьбу з ними, а принц-герцог — той прямо каже: нам тут усім гаплик, житимуть тут самі лише упирі...
Гай згадав, як одного разу в лісі Бошку зі своїми мисливцями підстрелив оленя, на якого полювали упирі, і зчинилася бійка. А мутанти — які з них забіяки? Стрельнули по разу зі своїх дідівських, покидали рушниці, сіли і затулили очі руками, щоб, значить, не бачити, як їх шматуватимуть. І Максим також, треба сказати, розгубився... Не те що розгубився, а так якось... Не хотілося йому чубитися. Ну, довелося мені відбувати за всіх. Обойма скінчилася — прикладом. Добре, упирів небагато було, усього шість голів. Двох забили, один втік, а трьох, поранених і оглушених, пов'язали і зібралися вранці вести їх у село на страту. А вночі дивлюся: Максим нищечком встає — і до них. Посидів з ними, полікував, як він це вміє, накладанням рук, потім розв'язав, і ті, звісно, не будучи дурнями, дали драла, тільки їх і бачили. Я йому кажу: "Ти що ж це, Маку, навіщо ти?" — "Сам не знаю, каже, але відчуваю, що не можна їх страчувати. Ні людей, каже, не можна, ні цих... Це, каже, не собаки ніякі і не упирі..."
Та хіба лише упирі! А кажани які завелися! Ті, що Чаклунові прислужують... Це ж жах літаючий, а не миші! А хто ночами по селах швендяє з тупотінням, дітей краде? До того ж сам навіть у хату не заходить, а діти сонні так, не прокидаючись, до нього й виходять... Припустимо, це, може, і брехня, однак дещо я й сам бачив. Як зараз пам'ятаю, повів нас принц-герцог показувати найближчий вхід у Фортецю. Приходимо. Лужок такий мирний, зелений, пагорбок, у пагорбку — печера. Дивимося — господи боже! — увесь лужок перед входом завалений дохлими упирями, десятків зо два, не менше, до всього не скалічені, не поранені — жодної краплини крові на траві. І що найдавніше — Максим оглянув їх і сказав: вони не мертві, вони мовби у судомі, ніби їх хтось загіпнотизував... Питається: хто? Ні, моторошні місця. Тут людині лише за дня можна перебувати, та й то з осторогою. Якби не Максим, чкурнув би я звідсіля що є духу. Але якщо говорити чесно, то куди втікати? Довкіл ліси, у лісах погань, танк у трясовині втонув... До своїх тікати?.. Здавалося б, дуже природно — до своїх тікати. Але які вони мені тепер свої? Також, якщо подумати, виродки, ляльки, правильно Максим каже. Що це за люди, якими можна управляти, наче машинами? Ні, це не для мене... Гидко..."
Вони вийшли на площу, на великий пустир, посередині якого дико чорнів якийсь оплавлений пам'ятник, і повернули до всіцілого будиночка, де традиційно збиралися представники, щоб обмінятися чутками, порадитися стосовно посівів або полювання, а то й просто посидіти, покуняти, послухати розповіді принца-герцога про минулі часи.
У будиночку, у великій чистій кімнаті, вже зібрався народ. Дивитися тут ні на кого не хотілося. Навіть принц-герцог — здавалося б, не мутант, людина — ай той понівечений: усе обличчя в опіках і рубцях. Зайшли, привіталися, сіли в коло, прямо на підлогу. Бошку, який сидів поряд із плитою, зняв із жарин чайник, налив їм по чашці чаю, міцного, смачного, але без цукру. Гай узяв свою чашку — незвичайної краси чашка, ціни їй немає, з королівської порцеляни, — поставив її перед себе, відтак упер автомат прикладом у підлогу межи колін, притулився лобом до рубчастого ствола і заплющив очі, щоб нікого не бачити.
Відкрив нараду принц-герцог. Ніякий він був не принц і ніякий не герцог, а був він головний хірург Фортеці. Коли Фортецю почали трощити атомними бомбами, гарнізон повстав, викинув білий прапор (по цьому прапору свої ж негайно довбонули термоядерною); справжнього принца, командуючого, солдати роздерли на шматки, захопилися, перебили всіх офіцерів, а потім отямилися, що нікому командувати, а без командування не можна: адже війна триває, противник атакує, свої атакують, а з солдатів ніхто плану Фортеці не знає. Фортеця обернулась на пастку, а тут іще вибухнули бактеріологічні бомби, увесь арсенал, і спалахнула чума. Коротше кажучи, якось само собою вийшло, що половина гарнізону розбіглася хто куди, з другої половини три чверті вимерли, а решту прибрав на себе головний хірург — під час заколоту солдати його не зачепили: лікар усе-таки. Якось повелося називати його то принцом, то герцогом, спершу жартома, потім звикли, а Максим для певності називав його принцом-герцогом.
— Друзі! — сказав принц-герцог. — Маємо розглянути пропозиції нашого друга Мака. Це дуже важливі пропозиції. Наскільки вони важливі, ви можете судити хоча б з того, що сам Чаклун до нас завітав і, можливо, говоритиме з нами...
Гай підвів голову. І справді: у кутку, прихилившись спиною до стіни, сидів сам Чаклун, власною персоною. Дивитися на нього було моторошно, а не дивитися неможливо. Незвичайна була особа. Навіть Максим дивився на нього якось знизу вгору і говорив Гаю: "Чаклун — це, брате, постать". Був Чаклун невеличкий на зріст, кремезний, чистий, ноги і руки в нього були коротенькі, проте міцні, і, загалом, він був не такий уже й потворний: принаймні слово "потворний" йому не пасувало. У нього був великий череп, вкритий густим жорстким волоссям, схожим на сріблясте хутро, маленький рот з дивно стуленими губами, ніби він увесь час збирався свиснути крізь зуби, обличчя, загалом, навіть худорляве, проте під очима мішечки, а самі очі були довгі й вузькі, з вертикальною, як у змії, зіницею. Говорив він мало, на людях бував зрідка, жив самотньо у погребі на дальньому кінці городу, однак авторитетом користувався величезним через свої дивовижні здібності. По-перше, він був дуже розумний і знав усе, хоча прожив на світі якихось двадцять років і ніде, крім цього міста, не бував. Коли виникали які-небудь запитання, до нього йшли на поклін за порадою. Як правило, він нічого не відповідав, і це означало, що питання дріб'язкове: хоч би як його вирішив, усе гаразд буде. Але якщо питання виявлялося життєво важливим — щодо погоди, коли що сіяти, — він завжди давав пораду і жодного разу ще не помилився. Ходили до нього лише старші, і що там відбувалося, вони не розповідали, одначе побутувала думка, що, навіть радячи, Чаклун не розкривав рота. Так, гляне тільки — і стає зрозумілим, що потрібно робити. По-друге, мав він владу над тваринами. Ніколи не вимагав у суспільства ні їжі, ні одягу: усе йому приставляли тварини, різні тварини — і звірі, і комахи, і жаби. А головною прислугою у нього були велетенські кажани, з якими він, за чутками, міг розмовляти, і вони його розуміли і слухалися. Ще розповідали, нібито він знає якусь таємницю. Збагнути цю таємницю було неможливо. На думку Гая, це був звичайнісінький набір слів: чорний порожній Світ до початку Світового Світла: мертвий крижаний Світ після згасання Світо вого Світла: безкрая пустеля, в якій не одне Світове Світ ло... Ніхто не міг пояснити, що це означає, а Мак тільки похитував головою і захоплено мурмотів: "Оце так інтелект!"
Чаклун сидів ні на кого не дивлячись, на плечі у нього незграбно тупцював сліпенький нічний птах. Чаклун вряди-годи виймав з кишені якісь шматочки і клав йому в дзьоб, тоді той, завмерши на мить, задирав голову і ніби через силу ковтав, витягуючи шию.
— Це дуже важливі пропозиції, — вів далі принц-герцог, — а тому я прошу вас слухати уважно, а ти, Бошку, голубе, заварюй чай якомога міцніший, бо, я помітив, дехто вже почав куняти. Не треба куняти, не треба. Зберіться на силі, можливо, зараз вирішується ваша доля.
Зібрання схвально загомоніло. Якогось більмастого відтягнули за вуха од стіни, де він налаштувався було покуняг ти, і посадили в першому ряду.
— Так я ж нічого... мурмотів більмастий. — Я лише так, трошки. Я до того, що говорити треба стисліше, а то поки до кінця доходить, я уже й початок забуваю...
— Гаразд, — погодився принц-герцог. — Стисліше так стисліше. Солдати відтісняють нас на південь, у пустелю. Пощади вони не знають, у переговори не заходять. З родин, які намагалися пробратися на північ, ніхто не повернувся.