Хай я з ним поміряюся сам, зате вам буде цікаво нас зорити.
Тут усі височенці відступили вкупі з царем ближче до пляшок, так само і Панурґ зі своїми товаришами відійшов; Панурґ почав строїти з себе пранцюватого; рот і пальці в нього скорчилися, і він захрипів:
— Друзяки, ми вже з вами не воюємо — мир-миром. Дозвольте нам підживитися в гурті з вами, поки наші ватаги моцуватимуться.
Цар і велети охоче пригостили їх. За трапезою Панурґ заходився оповідати легенди Турпіна, перекази про дива святителя Миколая та казку про Лелелика.
Тим часом Вовкулака вийшов на Пантаґрюеля з довбнею халибської криці; важила ця довбня дев'ять тисяч сімсот квинталів і два квартерони[228] і вивершувалася тринадцятьма алмазними гостряками, з яких найменший масою дорівнював старшому дзвонові Нотр-Даму, а як і була в нього менша маса, то хіба що на нігтик, або принаймні, аби не збрехати, на спинку ножика, званого ухорізом, оце вже напевне! І була ця довбня зачарована, отож зламати її було годі, навпаки, вона сама ламала все, до чого торкалася.
І ось як Вовкулака насунувся з лютим ощиром, Пантагрюель, звівши очі до неба, всією душею звірився на Бога і склав урочисту обітницю:
— Господи Боже, заступнику мій і спасителю! Ти бачиш мою притугу. Мене привела сюди природна горливість, бо ти сам заповів нам захищати і спомагати себе, своїх жінок, дітей, отчизну і родину в усьому, окрім того, що стосується тільки тебе самого, тобто віри; бо в цій царині ти не хочеш приймати жодної помоги, а приймаєш тільки визнання віри католицької та вірність твоєму слову, і ти забороняєш нам пускати в хід будь-яку зброю та оборонні засоби, бо ти Всемогутній, і коли ходить про твою справу, коли важаться на твоє право, ти сам себе борониш так, що краще годі й бажати, ти, під ким тисячі тисячі сотень мільйонів вояцтва небесного, адже найменший твій янгол може вигубити все людство і зрушити небо і землю з твого призволу, з якого твоєї кари зазнав на собі Сеннахарибів табір! Якщо тобі буде вгодно зараз вирятувати мене, бо на тебе одного покладаю і всі сподівання мої і всі надії, то обіцяю тобі, що у всіх краях, як в Утопії, так і в інших землях, які я підгорну й опаную, я звелю вістити твою пресвяту Євангелію так, щоб вона доходила у всій щирості, простоті й повноті, а схизма папистів і лжепророків, які отруїли своїми людськими управами і перекрученими новаціями цілий світ, у мене буде виполена, як бур'ян.
Тоді з неба почувся голос: Hoc fac et vinces, себто: Роби так і переможеш.
Бачачи Пантагрюель, що Вовкулака з роззявленою пащекою суне на нього, кинувся назустріч йому і, гадаючи, що диким репетом нажахає його, як навчали лакедемоняни, зикнув з усієї моци:
— Смерть тобі, поганцю, смерть!
І тут із бочки, почепленої в нього на паску, він сипонув на Вовкулаку вісімнадцять із гаком барилець і одну бодню соли, і сіль набилась Вовкулакові в рота, у горлянку, в носа та в очі.
Охижівши, Вовкулака змахнув довбнею, збираючись розчерепити суперникові голову. Але Пантагрюель був ого який викрутень, винозорий і прудконогий. Лівою ногою він на крок відступив назад, і вчасно, — удар поцілив у барило, розтрощивши його на чотири тисячі вісімдесят шість кусників, і рештки соли всіяли землю.
У відповідь Пантагрюель розвів гарненько руки і, як сокирник, товстим краєм своєї щогли кольнув Вовкулаку під груди і, шатнувшись ліворуч, завдав січного удару між шиєю і ковніром. Потім, випавши правою ногою, талапнув йому в яйця гострим кінцем щогли; від удару марс розскочився, і з трьох-чотирьох бочок, що там лишалися, бурхнуло вино, отож Вовкулака подумав, що то його сечового міхура прохромлено, узявши розлите вино за власну сечу.
Пантаґрюель, одначе, тим не здобрів, він збирався свій успіх підперти; але Вовкулака з піднятою довбнею вже пер на нього, наміряючись садонути нею Пантагрюеля. І справді, він завдав такого бурінного удару, що якби доброму Пантаґрюелеві не поміг сам Пан-Біг, Вовкулака розполовинив би його від маківки до селезінки, але удар поцілив правіше, бо Пантаґрюель устиг ухилитись, і Вовкулакова довбня пішла на сімдесят три фути в землю, ввігнавшись у велику скелю, а з скелі шугнуло полум'я, на обмах як дев'ять тисяч шість бодень.
Бачивши Пантаґрюель, що супротивник зі своєю довбнею момсається і ніяк не витягне її з бескеття, налетів на нього і мало не зніс йому голови з плечей, але, як на те, щогла його найшла на держак Вовкулакової довбні, а довбня, як згадано вище, була зачарована.
Тим-то щогла переламалась за три пальці від того місця, за яке він тримав її, і Пантаґрюель, не кажи ти ливарник біля розбитих черепків, гукнув:
— Гей, Панурже, де ти єси?
Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів:
— На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного.
Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі.
Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його:
— Клянусь Ґольфарином[229], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним.
Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля.
А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: "Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей!" — Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли.
Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав:
— Магоме! Магоме! Магоме!
На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх:
— Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра.
Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли.
Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа.
Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні.
Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді.
Розділ XXX
Як уміло Панурґ ізцілив Епістемона, хай і безголового, і як знов об'явились гемони і пекельники
Після переможного завершення гігантомахії Пантагрюель підступив до пляшок і гукнув Панурґа та решту; всі стали перед ним цілі і здорові, окрім Евстена, якому височенець роздряпав лице, поки він чикав йому горло, та Епістемона, який не показався на очі; Пантагрюель так зажурився, що хотів собі смерть заподіяти. Але Панурґ сказав йому:
— Годі, сеньйоре, ось ми пошукаємо його серед мерляків і побачимо, що з ним.
Пошукали і таки знайшли: геть мертвий, а в руках кривава своя голова. Естен гукнув:
— О лиха смерте! Ти забрала у нас найкращого з людей!
На ці слова Пантагрюель, сама скорб, скорботнішої ще на світі не було, підвівся і сказав Панурґові:
— Ох, мій друже! Віщування ваших двох склянок і списа обмануло нас!
А Панурґ на теє:
— Хлопці, не плачте! Він ще теплий. Я його вилікую і верну таким здоровим, яким він ще зроду не був.
З цим словом він узяв голову і поклав її собі на матню, щоб не охолола на вітрі. Евстен і Карпалим віднесли тіло туди, де вони чаркували, не тим, що живили якісь надії, а щоб показати Пантагрюелеві. Проте Панурґ їх підбадьорив:
— Голову даю на відруб, я його вилікую. (Звичний заклад усіх божевільців!) Годі ревти, краще б мені підсобили!
Він вишарував гарним білим вином шию, потім голову, посипав їх діадермічним вітамінізованим порошком, який завжди носив десь у кишеньці, відтак змастив якоюсь там мастю і, прицілившись, насунув голову на шию, з такою точністю, щоб жила проти жили, нерв проти нерва, хребець проти хребця, а то не доведи Господи, вийде ще кривов'яз (таких він духом не переносив). Скінчивши це, він наметав круг шиї десять-п'ятнадцять стібків, аби голова не відпадала; а по цьому шву намазав ще й так званою воскресною олійкою.
Нараз Епістемон зітхнув, потім розплющив очі, потім позіхнув, потім чмихнув, потім що є моци пукнув. Обізветься тоді Панурґ:
— Отепер він здоровий як дзвін!
І дав Епістемонові келішек деручого білого винця з солодким сухариком.
Отак дотепно було вилікувано Епістемона, він лише хрипів потому тижнів зо три з гаком, та ще надсадно бухикав, але й це бухикання минуло завдяки чаркуванню.
Епістемон зараз же забалакав, розповідаючи, що бачив гемонів і підснідав, підобідав і підвечеряв у пеклі та на Єлисейських полях; і при всіх назвав чортяк файними хлопами. Що ж до пекельників, то він висловив жаль, що Панурґ зарано вернув його до життя.
— Мені було страх цікаво (сказав він) кинути на них оком.
— Зцапів! — гукнув Пантагрюель.
– Їх трактовано (сказав Епістемон) не так уже й зле, як вам уявляється, ось тільки їхній статус геть одмінився: я бачив, як Олександер Великий латав старі плюндри, кривавим потом заробляючи на хліб.
Ксеркс торгує у ятці муштардою,
Ромул — сіллю,
Нума — цвяхами,
Тарквиній скнарує,
Пізон рільничить,
Сулла — перевізник,
Кір — скотар,
Темістокл — скляр,
Епамінонд — дзеркальник,
Брут і Касій — землеміри,
Демостен — винар,
Цицерон — кочегар,
Фабій — низальник луток,
Артаксеркс — мотузник,
Еней — млинар,
Ахіл — шолудивець,
Агамемнон — лизоблюд,
Уліс — косар,
Нестор — гірник,
Дарій — золотар,
Анк Марцій — шпакляр,
Камілл — дерев'янко,
Марцелл — лущильник бобів,
Друз — лускунчик мигдалю,
Сципіон Африканський торгує на вулиці винною бузою,
Газдрубал — ліхтарями,
Ганнібал — торгівець-гуртовик яйцями,
Пріам — тандитник,
Ланцелот Озерний лупить шкури з дохлих коней,
Усі Рицарі Круглого Столу — убогі поденники, наймаються веслувальниками на переправах через Коцит, Флегетон, Стикс, Ахерон та Лету і катають панів гемонів, коротко, вони за таких собі ліонських човникарів або ж венецьких гондольєрів, тільки й того, що за перевіз їм належиться щиголь по носі, а ввечері — черства партика хліба.
Траян ловить жаб,
Антонин — льокай,
Коммод виготовляє біжутерію,
Пертинакс трусить горіхи,
Лукулл — кухар,
Юстиніан — цяцькар,
Гектор — помийник,
Паріс — голодрабець,
Ахілл згрібає сіно,
Камбиз — погонич мулів,
Артаксеркс — біляр,
Нерон — скрипаль, а Ф'єрабрас його служник і робить йому капості: годує глевким хлібом, напуває кислощами, а не вином, а сам їсть і п'є те, що найліпше,
Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі,
Валенти і Орсон обслуговують пекельні парильні й чистять личини,
Ґіґлен і Ґовен — свинопаси,
Жофруа Великозуб торгує кресалами,
Ґодфрид Бульйонський — кутюр'є доміно,
Ясон — дзвонар,
Дон Педро Кастільський торгує реліквіями,
Морґант — бровар,
Гюон Бордоський — бондар,
Пірр — посудник,
Антиох — сажотрус,
Ромул — черевичник,
Октавіян підчищає папери,
Нерва — конюх,
Папа Юлій торгує з лотка пиріжками і вже не той дрімучий бородань, як колись,
Жан Паризький чистить черевики,
Артур Бретонський вибавляє плями на капелюхах,
Персфоре — носій,
Папа Боніфацій Восьмий — фарфолиз,
Папа Миколай Третій — папірник,
Папа Олександер — щуролов,
Папа Сикст курує пранцюватих.
— Як? (сказав Пантагрюель).