Ще в пору романтизму стріляли з "вогненної трубки", а дорогами гарцювали "кентаври в зеленому вбранні", тобто драгуни. Деліль сховав шовкопряда під словами "коханець листя Тісби", а його поема "L'homme des champs" ("Сільський житель") уся складалася з подібних шарад. Але й "Міська зима" Міцкевича не що інше, як переплетіння заплутаних алегорій.
Не будемо вважати, що ми від них вільні. Ось я розгортаю книжку віршів Каспровича й читаю: "Коли сонце найкоротшу відкидає тінь" — це значить полудень. І далі зустрічаю: "Піднявся він над криці свистом". Доведеться зупинитись і замислитись, перш ніж вгадаєш, що "свист криці"— це всього-на-всього коса смерті. Мені якось потрапив до рук номер журналу з віршами сучасного поета, що заявляв: "Я зважував на долоні її округлі плоди", а його французький колега згадує про "Un lendemain de chenille en tenue de bal" ("Завтрашній день гусениці в бальному вбранні"). Сам Деліль із захватом прийняв би в свої поетичні сади метелика, охрещеного в такий химерний спосіб. Нарешті, не в поета, а в прозаїка, і до того ж у стриманій Англії, я натрапив зовсім недавно на фразу: "Сталактит милосердя нависнув над сталагмітом каяття".
Ніхто, чи то поет, чи прозаїк, не відмовлявся ні від метонімії, ні від перифрази, і серед цих літературних прийомів зустрічаються досі дуже давні знайомі, що уявлялися банальними вже поетам августовської епохи. А поряд з ними виникають усе нові, іноді вельми своєрідні, і вони, без сумніву, в майбутньому обов'язково прикрасять сторінки робіт про літературні дивацтва нашої епохи. Лілі, Гонгора, Маріні могли б упізнати стиль своїх арабесок не в одному звороті сучасної літератури, не кажучи вже про прозу Лотреамона, яка ще років двадцять тому, літературними прийомами, видобутими автором з далекого минулого, викликала захват сучасних читачів.
Метонімія, перифраза, як і метафора, властиві поезії всіх віків, народилися разом з нею, можливо, навіть передували її народженню. На підтвердження останньої гіпотези можна було б вказати на евфемізми. В культурі первісних народів вони були більш поширені, ніж у зрілих цивілізацій. Під заслоною слів-підмін, метафор, двозначностей приховувалися слова, які не слід було вимовляти, а самі поняття, ними висловлювані, маскувались до невпізнання. Уникали вимовляти назви диких звірів, грізних явищ природи, хвороб, смерті, у деяких племен і до сьогодні все, що стосується вождя племені, не повинно бути назване прямо, а винахідливість у цьому досягає воістину браунінгівської заплутаності. Прикладом може бути фраза, записана на одному з островів Полінезії: "Блискавка сяйнула серед небесних хмар", що означає: "В житлі царя запалили смолоскипи".
Можливо, слід шукати метафори не тільки у джерелах поезії, але й науки, вона різновид первісного, найдавнішого методу наукового дослідження, який полягав у зближеннях, установленнях зв'язку, порівняннях між собою найрізноманітніших явищ. Це дозволяло за однією річчю вгадати, побачити іншу, на перший погляд з нею не схожу, і в такий спосіб ніби поглиблювався і розширювався процес пізнавання. Але для метафори, метонімії і перифрази найважливіший момент несподіваності, подиву, що лежить у самих підвалинах творчості. У цій своїй функції поетичні фігури близькі до головоломок, загадок, дотепів, приказок, які супроводжують людину багато тисячоліть.
Розум людини відчуває величезну насолоду, коли звичайні речі постають у новому, незнайомому вигляді. Слово, яке очолює або перетворює дійсність, захоплює достоту як непомітний порух фокусника, що випускає голуба з порожнього капелюха. Люди, котрі звикли сприймати все в одному певному значенні, почуваються щасливими й враженими, коли звичайний предмет їм покажуть крізь призму подібностей, можливостей і фантазії. На цьому будують свою скороминущу славу майстри дешевої сухозлотиці — вони найбільше схожі на фокусників,— жонглюючи словами, думками, образами, іноді вони й справді захоплюють дивовижним багатством асоціацій, що піняться в їхньому мозку, люди рампи й естради, блискучі в розмові, в імпровізації, в дискусії, сиплять афоризмами й парадоксами і пригасають, досить їм опинитися на самоті й у тиші. А саме в самотності й тиші народжуються слова одкровень, які приносять приголомшливі несподіванки, котрі дозволяють заглянути в корінь речей, виявляють таємничі зв'язки між найвіддаленішими одне від одного явищами, відкривають величне в буденному. Немає великого письменника, який не прагнув би з допомогою свого слова добратися до суті речей, до сокровенного сенсу явищ, до поетичної (natura rerum) природи речей. Хтось із своїх мандрівок по світу фантазії повертається збагачений символами та алегоріями, інший, рознісши на друзки всі умовності, конвенції, угоди, на яких ґрунтується наше пізнання, зводить на цих руїнах таємничу й неприступну фортецю своєї фантазії.
Таким був Роберт Браунінг. Коли з'явився його "Сорделло", Теннісон, отямившись від приголомшення, викликаного прочитанням поеми, заявив, що зрозумів у ній лише два рядки, причому, на його думку, обидва брехливі — перший: "Я розповім вам історію Сорделло" і останній: "Я розповів вам історію Сорделло". Теннісон, автор прозового "Еноха Ардена", не звик читати такого роду поезії, але ж Карлейль, який стикався з темним і незрозумілим, хоча б у власній прозі, і той пише Браунінгу, що його дружині (Карлейль любив у дражливих ситуаціях прикриватися своєю дружиною) хотілося б довідатись, чи є "Сорделло" поемою про людину, про місто чи про книжку... Ще за життя поета було створено Browning Society — співдружність коментаторів його творчості, і Браунінг відсилав туди осіб, які зверталися до нього по роз'яснення, напівжартома-напівсерйозно він і сам починав вірити, що коментатори його творчості розуміють його краще, ніж він сам.
Кілька десятиліть прихильники поета здійснювали, самі чи з провідником, паломництва в браунінгівську оселю, як інші вирушали в похмурий край Блейка. Відвідують прочани й Малларме, зараз частіше, ніж будь-коли. В кожній літературі поети такого типу мають і палких прихильників, і запеклих противників. Ті, хто не вміє їх розуміти, а точніше, не хоче взяти на себе працю добитися розуміння, відкидають "незрозумілу поезію", виносять її за дужки літературного життя. Справді, у цих поетів відмінність між мовою художньою і звичайною доведена до останньої межі. І ніщо не зміниться, якщо поет замість слів вишуканих, виняткових почне вживати слова звичайні, взяті з розмовної мови, з газет, почуті на вулиці, але того, як він їх розташує і використає, цілком досить, щоб вивести їх з рамок щоденного вжитку. Малларме ламав структуру фрази, вивертав її назовні, доводив до безглуздя тільки для того, щоб якомусь одному слову надати особливої сили й виразності. Дуже показова історія однієї його промови. Малларме виголосив її на похороні Верлена, думаючи лише про звучання мовленого слова. Коли ж до нього підійшов репортер і попросив текст промови для надрукування, поет запросив його в кав'ярню і там заходився квапливо затемнювати надто ясну й прозору структуру фраз. Коли я відтворюю подумки цю картину — поет, нахилившись над зім'ятим аркушем, стежить похмурим поглядом за легким потоком слів,— до мене долинає голос з далекої далечіні, голос давньогрецького ритора, якого цитував Квінтіліан; звертаючись до своїх учнів, цей ритор закликав: "Skotison!" — "Затемнюй!"
Два потоки плинуть у літературах всіх епох. Один широкий, рівний, він усміхається блакиттю небес і золотому піску на його дні. Другий тече між похмурих берегів, рвучкий, бурхливий, каламутний, із зрадливими коловоротами. Але для того, щоб перший міг текти рівно, легко й щедро, другому за нього треба пробити скелі й розмити дорогу. Письменники важких слів надають літературній мові нову силу і відвагу. Проте завжди лишається відкритим питання: чи є сенс писати для колег і посвячених в усі тонкощі коментаторів і не брати до уваги всіх інших читачів? Цілі поетичні школи зневажливо відмахувались від такого питання, відмежовувались від "profanum vulgus", тобто від "мотлоху", і руйнували всі мости між своїм вишуканим мистецтвом і народом. У такі періоди вірші мали ходіння лише у вузькому колі знавців, як у наші дні — роботи з вищої математики.
Літературна мова потребує, щоб письменники працювали над "освіжінням" слів, які перебувають у загальному вжитку. Найзвичайніші, найзнайоміші слова, як обличчя, що їх бачиш щодня, зненацька відкриваються у новому, несподіваному значенні й осліплюють блиском зачаєного в них життя. З глибоких пластів вибивається на поверхню те, чого мові досі не вдавалося виразити. Як це відбувається, може показати аналіз доброго вірша або сторінки доброї прози. Під пером письменника призначають одне одному побачення слова, які досі ніколи не зустрічалися, дієслова починають обслуговувати не відомі їм досі дії, розширюють свої володіння іменники. Тим часом у щоденній мові, в поганій літературі, в дешевій публіцистиці слова нудьгують і мучаться в одних і тих же поєднаннях. Ті ж таки прикметники тягнуться, мов тіні, за своїми іменниками. Закам'янілі звороти, трухляві метафори. Пліснява, болото, стояча вода. Цей застиглий світ чекає подмуху з уст письменника, як водойма Сілое чекала, щоб ангел торкнувся її своїм крилом.
Проте неодмінною мовою звершення дива на Сілое було, щоб за ангелом ніхто не назирав. Поет перебуває в гіршому становищі: за його пальцями хтось постійно спостерігає. Адам Міцкевич написав: "О жінко, ти божественний диявол!", а Ян Чечот злякався цього й замінив власного вигадкою: "Жалюгідний прах!" Між божественним дияволом і жалюгідним прахом така ж різниця, як між добропристойним Яном Чечотом і Адамом Міцкевичем. Бодлер, описуючи дівчину, вжив вислів "les seins aigus" ("гострі груди"), сором'язливий редактор замінив його словами "les formes de son corps" ("форми її тіла")... Скільки таких редакторів ходить по світу і спотворює поетичні образи!
Стосунки між письменником і словом складаються по-різному: один, за висловом К. Ростворовського, "бореться з ним, як з тигром", інший пестить його, як Анатоль Франс, чиїм улюбленим девізом було "caressez la phrase" ("пестіть фразу"), Емпедоклова пара, Любов і Незгода, править нашим світом.