Він навіть не став сушити собі голову над тією незручністю, що вона одружена, бо водночас вирішив, так ніби це від нього залежало, що доктор Хувенал Урбіно помре. Він не знав, ні коли той помре, ні як саме, проте уявив собі це як подію неминучу, що її він чекатиме без поспіху, без хвилювання, хай би довелося чекати й до кінця світу.
Він почав із того, з чого слід було починати. Прийшов без попередження в контору дядька Лева Дванадцятого, президента керівної ради та генерального директора Річкової компанії Карибського басейну, і повідомив про свій намір служити під його орудою. Дядько був розгніваний на небожа за те, що той так легковажно знехтував чудову нагоду влаштуватися телеграфістом у Вілья-де-Лейва, проте зрештою здався на його аргументи, що людські створіння народжуються на світ не тільки в той день, коли виходять із лона матері, і що життя примушує їх — і не один раз! — знову й знову народжувати самих себе. Крім того, братова вдова торік померла, сповнена кровоточивої злості, але спадкоємців не залишивши. Тому дядько вирішив узяти на службу неприкаяного небожа.
Ухваливши рішення, Лев Дванадцятий Лоайса вчинив так, як підказало йому серце. Під оболонкою бездушного гендляра він носив у собі глибоко зачаєного геніального дивака, який під відповідний настрій міг розвеселити навіть мерця, а міг і затопити слізьми найурочистіший похорон, терзаючи душі своїм нестямно жалібним співом: "В оцій темній могилі". Він був кучерявий, з товстими й вивернутими губами Фавна, і йому бракувало тільки ліри та лаврового вінка, щоб злитися з образом Нерона-палія, яким його подають у християнській міфології. Коли він мав змогу відірватися бодай на годину від управління своїми розвалюхами-пароплавами, що досі не пішли на дно тільки внаслідок поблажливої неуважності фатуму, та від розв'язування проблем річкової навігації, з кожним днем заплутаніших, то все своє дозвілля присвячував збагаченню свого ліричного репертуару. Ніщо йому так не подобалось, як співати на похоронах. У нього був голос каторжника, що не улягав жодним академічним правилам, але був здатен підійматися до неймовірних регістрів. Хтось розповів йому, ніби Енріке Карузо лише силою свого голосу міг розколоти на черепки квітковий вазон, і протягом багатьох років він пробував зробити те саме — із вазонами, і навіть із віконними шибками. Друзі привозили йому найламкіші вазони, що траплялися їм під час подорожей по світу, і влаштовували спеціальні бенкети, аби він міг нарешті здійснити свою заповітну мрію. Та ніколи це йому не вдалося. А втім, десь із самої глибини його могутнього голосу сотався промінчик ніжності, що розколював серця слухачів, як голос великого Карузо кришталеві амфори, і саме за це його так шанували на похоронах. Крім одного випадку, коли йому спала чудова думка заспівати "When wake up in Glory"[4], похоронний кант із Луїзіани, прегарний і хвилюючий, і священик примусив його замовкнути, не бажаючи слухати у своїй церкві цієї лютеранської єресі.
Людина, щедро обдарована творчим хистом, він, проте, виявляв його не лише в чудовому виконанні оперних арій та неаполітанських серенад, а й у діловій активності, ставши справжнім патріархом нашого річкового судноплавства в епоху його найвищого розквіту. Він вийшов із самого дна, як і двоє його небіжчиків братів, і вони досягли всього, чого хотіли, незважаючи на тавро незаконнонароджених, досягли з блиском, чого, проте, ніхто й не думав ставити їм за заслугу. Вони були цвітом того суспільного стану, який тоді називали аристократією прилавка, чиїм святилищем був Комерційний клуб. А проте, вже маючи засоби, зажити як римський імператор, на якого він так скидався, дядько Лев Дванадцятий і далі мешкав у старому місті, неподалік від свого пароплавства з дружиною та трьома дітьми, і жив так скромно, в такому простому будинку, що ніколи не позбувся незаслуженої слави скупія. Але його спосіб відпочивати був іще простіший: для цього він мав дім на березі моря, за дві ліги від своєї контори, умебльований лише шістьма саморобними табуретами, буфетом та гамаком, підвішеним на терасі, де хазяїн міг полежати в неділю й поміркувати. Ніхто не дав йому кращої характеристики, аніж він сам, у ту хвилину, коли хтось звинуватив його в тому, що він багатий.
— Я не багатий, — відповів він. — Я бідняк із грішми, а це не одне й те саме.
Живучи таким дивним життям, який хтось колись шанобливо охарактеризував як "витончене божевілля", дядько зміг відразу розпізнати ті риси вдачі Флорентіно Аріси, яких у ньому ніхто не бачив ані раніше, ані згодом. З того самого дня, коли племінник прийшов до його, контори проситися на службу, зі своїм похмурим виглядом та своїми змарнованими двадцятьма сімома роками, він піддав його суворим, майже каторжним випробуванням, які зігнули б і найтвердішого. Але залякати його так і не зміг. Бо хіба міг дядько Лев Дванадцятий здогадатися, що ця наполегливість небожа пояснюється не простим бажанням заробляти собі на прожиток і навіть не грубою впертістю, успадкованою від батька, а любовним честолюбством, якого не похитнула б жодна супротивна сила ані на цьому світі, ані в світі потойбічному.
Найтяжчими роками були перші, коли його призначили писарем головного управління. Те ремесло ніби умисне вигадали для нього. Лотаріо Тугут, давній учитель музики дядька Лева Дванадцятого, порадив йому доручити племінникові писарську роботу, бо він, мовляв, уже поглинув і невтомно поглинає книжку за книжкою, серед яких не тільки добрі, але й погані. Дядько Лев Дванадцятий не звернув уваги на шпильку щодо поганих книжок, які поглинає небіж, бо і його Лотаріо Тугут мав звичку називати своїм найгіршим учнем співу, а тим часом він умів заспівати так, що навіть надгробки на кладовищах плакали. Правда, німець мав рацію в тому, про що він і не здогадувався, а саме: Флорентіно Аріса писав усе, що завгодно, з такою пристрастю, аж офіційні папери перетворювалися на документи кохання. Декларації пароплавних вантажів виходили в нього римовані, хоч як намагався він цього уникнути, а в буденних ділових листах прохоплювалися ліричні ноти, від чого вони здавалися менш авторитетними. Одного дня дядько власною персоною прийшов до контори з цілою пачкою листів, під якими просто не міг поставити свого підпису, і сказав небожеві, що дає йому останню нагоду довести свою придатність.
— Якщо ти не зумієш написати простого ділового листа, то підеш підмітати сміття на молі, — сказав йому він.
Флорентіно Аріса прийняв виклик і став докладати неймовірних зусиль, щоб опанувати земну простоту ділової прози, наслідуючи зразкам нотаріальних архівів з тією самою ретельністю, якою колись наслідував модних поетів. Натомість він став бавити своє дозвілля в Порталі писарів, допомагаючи неписьменним закоханим складати напахчені парфумами цидулки, — у такий спосіб бідолаха розвантажував своє серце від слів кохання, яких не міг використати в документах митної служби. Та через півроку з'ясувалося, що хоч як крутив він шию своєму закам'янілому лебедю, він так і не зміг скрутити її. Отож коли дядько Лев Дванадцятий зробив йому догану вдруге, він визнав себе переможеним, але не без пихи.
— Мене цікавить тільки кохання, — заявив Флорентіно Аріса.
— Біда в тому, — відповів йому дядько, — що без річкового пароплавства не буде й кохання.
Він здійснив свою погрозу й послав племінника підмітати мол, проте пообіцяв, що поступово підійматиме його по щаблях службової драбини, аж поки він знайде своє місце на ній. Свого слова дядько дотримав. Жодна робота не могла зламати дух Флорентіно Аріси, хоч би якою тяжкою і принизливою вона була. Не бентежила його й жалюгідно мала платня, і жодного разу не втратив він притаманної йому незворушності, вислуховуючи образливі слова від начальників. Але невинним його теж не можна було назвати: кожен, хто перетинав йому дорогу, спізнавав на собі силу його незламної волі, здатної на все, хоч і схованої під виразом безпорадної розгубленості. Дядько прагнув домогтися, щоб для племінника не лишилося жодного секрету в справі річкового судноплавства, і за тридцять років своєї посвяти Флорентіно Аріса побував на всіх посадах, виявивши непохитну наполегливість. Усі обов'язки він виконував напрочуд уміло, розплутуючи кожну ниточку цієї таємничої мережі, що мала стільки спільного з ремеслом поезії, проте ніколи так і не пощастило йому здобути найомріянішу похвалу — за бодай один, пристойно написаний діловий лист. Не думаючи про це, навіть цього не усвідомлюючи, він усім своїм життям підтверджував слушність поглядів свого батька, який до останнього подиху твердив, що саме з поетів виходять люди з найпрактичнішим глуздом, що саме вони дають суспільству і найупертіших каменярів, і наймудріших та найвідчайдушніших управителів. Принаймні так охарактеризував небожеві його батька дядько Лев Дванадцятий, який мав звичай розповідати йому про це в години розчулення і змальовував образ брата скоріше як образ мрійника, аніж заповзятливого підприємця.
Він розповів, що Пій П'ятий Лоайса дивився на свою контору радше як на місце розваг, а не робочий заклад, і завжди влаштовував так, що в неділю мусив виходити з дому нібито для того, щоб відправити або прийняти пароплав. Більше того: на подвір'ї, за складами, він звелів поставити негодящий казан з паровою сиреною, яку хто-небудь завжди вмикав, передаючи сигнали, з якими пароплав швартується до пристані, щоб його жінка чула їх, сидячи вдома. Хай там як, а дядько Лев Дванадцятий не сумнівався, що Флорентіно Арісу було зачато на письмовому столі в одній з незамкнених на неділю контор, коли надворі пряжило полудневе сонце, а батькова дружина слухала гудки пароплава, який насправді не існував. Коли вона про все довідалася, було вже пізно щось удіяти проти цієї ганьби, бо чоловік помер. Вона пережила його на багато років, пригнічена журбою, що залишилася бездітна, і молячи Бога, щоб наслав вічне прокляття на байстрюка.
Образ батька тривожив Флорентіно Арісу. Мати розповідала йому про нього, як про велику людину, котра не мала покликання робити комерцію і почала займатися пароплавством тільки тому, що найстарший з братів Лоайса став компаньйоном німецького комодора Хуана Б.