Звідси вони потрапили до Сіньцзяну; їх також знаходять у царських похованнях періоду Шан в Аньяні, де вони опинились або як подарунки з півночі, або належали представникам північної еліти, які, можливо, одружувалися з правлячими родинами Шан. Немає сумніву, що подарунки у відповідь були китайського походження, як-то шовкові тканини, знайдені в пізніших похованнях на Алтаї. Більш практичними були китайські литі бронзові шоломи, які потрапляли до кочових племен, причому деякі з них подорожували аж до причорноморського степу, де в скіфському похованні в Келермесі було знайдено п'ять таких шоломів. Подібні речі відображають не лише практику обміну подарунками, яка існувала між Чжоу та їхніми північними сусідами, але й величезний простір мереж обміну, що нині пов'язували всю степову зону.
Зв'язки між державами Шан і Чжоу на Центральній рівнині та Центральною і Північною Азією підтримувалися через територію, відому як Північна Зона, що йшла дугою від річки Ляохе по плато Внутрішньої Монголії та області Ордос у великому вигині Хуанхе, і до верхів'я цієї річки. Це була зона різноманітних ландшафтів, степів, пустель і родючих земель, на яких мешкало багато культурних груп, що практикували різні способи господарювання, зокрема й осіле землеробство. Ця зона мала бути як сполучною ланкою, так і фільтром для контактів між китайськими державами та степовими кочовиками на північному заході.
5.27 На початку 1-го тисячоліття до н.е. кочовики-вершники карасукської культури південного Сибіру та західної Монголії підтримували зв'язки з урбанізованими землеробськими державами Центральної рівнини Китаю. Для цього існували два основні шляхи: пустельний шлях на півдні та степовий шлях на півночі.
Із часом у Північній Зоні можна простежити важливі зміни. На момент Х ст., хоча населення складалося з різних культурних груп, тут існувала єдина металургійна традиція, що походила з північного заходу й характеризувалася кинджалами, сокирами, люстерками та початком виготовлення прикрас у звіриному стилі. У ІХ ст. у господарстві відбувається перехід до випасного скотарства, зростає використання коней, поширюються кінські жертвоприношення, і з'являються комплекти зброї, куди входили кинджали, списи, стріли, щити та шоломи. Разом ці зміни свідчать про поширення войовничого кочового скотарства. З VI ст., особливо в Ордосі та регіоні на схід від Тайханшаню, починають з'являтися характерні елементи культури скіфського типу: верхова їзда, стрільба з лука та сибірський стиль звіриного мистецтва. Хоча зазначені зміни, без сумніву, були наслідком дії багатьох факторів, головною причиною, схоже, була зміна кліматичних умов на більш посушливі, що заохочувало скотарів-вершників із північного заходу рухатися в Північну Зону. Ці переміщення відбувалися впродовж тривалого часу, і спричиняли все більший тиск на місцеве напівкочове населення. У VII ст. тиск набув такої сили, що рух переміщених народів на південь почав впливати на держави Чжоу, що дало початок новим формам відносин між Чжоу й іншими народами. Суворий тон дипломатичного листування, військова агресія, підкорення та анексія – усе це було випробувано тією чи іншою мірою. До радикальної спроби розв'язання проблеми – зведення Великого Китайського муру – залишалося ще кілька століть.
Кочовики та імперії
Тисячу років між 1600 і 600 рр. до н.е. можна охарактеризувати просто. На Близькому Сході та у Китаї розвинуті осілі держави, нерішуче й часто оступаючись, рухалися в напрямку створення імперій. На заході цієї мети було досягнуто в період 900–600 рр. до н.е., коли там панувала Ассирія. У Китаї цей рух був менш послідовним, і розпад централізованої влади на початку VIII ст. призвів до шести століть міждержавної ворожнечі, перш ніж вдалося досягти певної форми єдності.
У степу відбулися приголомшливі зміни. Існуючі складні мережі сполученості вже поєднували багато різних культур цього величезного регіону. Але у Х і ІХ ст. тут виникла абсолютно нова форма кочового скотарства, орієнтована на вождів-полководців, здатних керувати багатоетнічними загонами кінних лучників. Цей соціальний феномен швидко поширився степом, на що вказує характерна зброя, звіриний стиль мистецтва й дуже самобутні системи вірувань, які найяскравіше проявляються у поховальних обрядах еліти. За сучасними даними, інноваційний осередок цього явища, схоже, лежав у межах Алтайсько-Саянського регіону, і його вплив незабаром став відчутним аж до причорноморського степу на заході та Північної Зони Китаю на сході. Оскільки набіги були невід'ємною рисою цього суспільного устрою, ми можемо цілком слушно назвати його загарбницьким кочівництвом. Як ассирійці, так і східні держави Чжоу відчули на собі вплив набігів кочовиків, що у VII ст. досягли свого піку. Відтепер починався тривалий період взаємодії між кочовим та осілим світами, головної теми наративу наступних двох тисячоліть.
6
НАВЧАЮЧИСЬ ОДИН В ОДНОГО
ВЗАЄМОДІЯ ВЗДОВЖ КОРДОНУ, 600-250 РР. ДО Н.Е.
Протягом 350 років, розглянутих у цьому розділі, три регіони державного розвитку – Греція і Македонія, Перська імперія та Воюючі Царства Китаю – знаходились у безпосередньому контакті зі світом кочовиків. Характер взаємодії між ними залежав від місця і змінювався з плином часу, але для всіх сторін наслідком цих контактів були фундаментальні зміни.
На заході грецькі міста-держави зміцнювали свої колонії на узбережжі Чорного моря і засновували нові анклави, де тільки для цього виникала можливість, але не захоплювали землі силою. Це була колонізація за згодою сторін, коли колонії вели торгівлю, що була на користь як грекам, так і кочовикам. Кілька століть ця система працювала досить добре, але зміни в кочовому суспільстві поступово звели грецький вплив нанівець, за винятком регіону навколо Азовського моря, де нащадки грецьких колоністів об'єдналися для взаємного захисту й створили потужну конфедерацію – Боспорське царство.
Перська імперія із самого початку зайняла набагато агресивнішу позицію, здійснивши військовий похід далеко на північ від Іранського нагір'я через пустелі Каракуми та Кизилкум до Сирдар'ї (або Яксарту) та додавши ці обширні території до складу імперії як провінції. Але цей регіон залишався нестабільним, у чому довелося переконатися Александру Македонському, коли він став правителем Перської імперії. Можливо, саме через це Александр та його наступники заснували в цьому регіоні нові міста й заселили їх греками. Коли після 300 р. до н.е. імперія почала розпадатися, найсхідніші регіони Бактрії та Гандхари залишалися форпостами еллінізму ще протягом багатьох наступних поколінь.
Упродовж цього періоду Китай був охоплений безперервними війнами, оскільки окремі держави боролися одна з одною за вищість. Північний фронтир із кочовиками залишався нестабільним регіоном, але приблизно у 300 р. до н.е. низка "довгих стін", зведених на території кочовиків, утворила фізичний кордон між двома світами, що дало змогу китайцям регулювати свої відносини з північними народами.
Поки розігрувалися ці три регіональні сценарії, світ кочових вершників, що простягався від Монголії до Великої Угорської рівнини, розвивався під впливом власної внутрішньої динаміки. Сам мобільний і грабіжницький характер кочового суспільства заохочував до переміщення, часто на величезні відстані. Завдяки інтенсивності й розмаху цих переміщень виникла загальна культурна схожість не лише в стилі поховань і комплектах зброї, але й в інтригуючому звіриному мистецтві, яке увібрало в себе системи вірувань і поширилося на всю Євразію.
Зростання Перської імперії
Пограбування Ніневії мідійцями та вавилонянами у 612 р. до н.е. поклало край Ассирійській імперії. Впродовж наступних 60 років Вавилонія взяла під свій контроль Месопотамію та прибережні держави Леванту, а мідійці поширили свою владу на захід, в Анатолію. У той час як відбувалися ці події, на південь від гір Загрос, на південному заході від держави Елам, в іранській провінції Фарс, поставала нова сила, а саме – держава персів. Перси виводили своє династичне коріння від царя Ахеменіда, який правив у VII ст., звідки й пішла назва Ахеменіди, якою часто користалися, коли мова йшла про персів.
У 559 р. до н.е. до влади прийшов Кир (який незабаром стане відомий як Кир Великий), і в 550 р. до н.е. він скористався моментом, щоб розгромити мідійського правителя, захопивши столицю Екбатану (нині Хамадан), а разом із нею і всю мідійську територію в Анатолії. Через три роки, під час кампанії на крайньому заході Анатолії, він переміг царя Лідії Креза й дійшов до грецьких колоніальних анклавів на узбережжі Егейського моря. Наступні шість років, з 546 по 540 рр. до н.е., він провів у походах на сході з метою встановити контроль над Іранським нагір'ям. Тепер, коли підґрунтя його влади зміцніло, а армія була належним чином випробувана, настав час помірятися силами з вавилонською державою. Завдання було виконано без особливих труднощів. Коли місто Вавилон у 539 р. було захоплено, велику кількість його мешканців-євреїв, яких вавилоняни депортовували туди у 587 р. до н.е., відправили назад на батьківщину, завдяки чому Кир здобув багато друзів у Леванті. Останні роки його енергійного правління пройшли у воєнних кампаніях на північ від Іранського нагір'я на землях за пустелями Кизилкум і Каракуми, де на південному березі Сирдар'ї Кир заклав низку фортець для захисту від кочових племен масагетів, що жили далі в степу. Новоздобуті землі стали провінціями Маргіана, Бактрія, Согдіана та Гандхара. Між західними рукавами Амудар'ї (або Окса) й Каспійським морем він зіткнувся з іншою групою кочовиків, саками, і захопив частину їхньої території, щоб створити перську провінцію Хорасмія. Саме під час цієї кампанії у 530 р. до н.е., згідно з Геродотом, Кир загинув у битві, і його тіло було перевезено до столиці Пасаргади, де його поховали у витонченій у своїй простоті гробниці, яка збереглася і понині.
6.1 Зростання Перської імперії 559-480 рр.