В грудні місяці південні річки загатили трупами людей, яких топили ночами, а в'язнів розстрілювали цілими лавами и купами при південному зимовому сонці. Доктор все ще ходив серед такого жаху спокійно. Нікого в Парижі за тих днів не знали краще ніж його, і ніхто не був у такому чудному стані, як він. Мовчазний, гуманний, потрібний так у шпиталі, як і у в'язниці, він однаково прикладав свої знання серед убивців і жертов, — він стояв якось окремо від усіх. Його зовнішній вигляд і історія Бастільського в'язня відокремлювала його від інших людей. На нього не мали підозри й не піддавали в сумнів, наче й насправді він воскрес із мертвих вісімнадцять років тому, абож був дух, що ходив серед людей.
Розділ V.
ПИЛЬЩИК.
Рік і три місяці. Протягом цілого часу Люесі не була певна, що назавтра гільйотина не відітне голову її чоловікові. Щодня забрукованими вулицями гуркотіли тяжкі вози, повні
1 Його звали Самсон.
засуджених. Гарні дівчата, блискучі жінки, русяві, чорняві, сиві* юнаки, міцні чоловіки й старі; дворяни ñ простолюдці — все це було червоним вином для ґільйотини; все це вивозили на світ із темних льохів огидних в'язниць і везли вулицями до неї, щоб угамувати її ненаситну жагу. Свобода, Рівність, Братерство а^° 5?меРть' останню найлегше ти даруєш, о Гільйотино!
Коли б несповідане нещастя й кип'ячий вир часу так приголомшили були докторову доньку, що вона вижидала б результатів у бездіяльній очайдушності, то з нею було б те саме, що бувало з багатьма іншими. Однак від того часу, коли вона на горищі св. Антона притисла до своїх дівочих грудей сиву голову, вона була вірна своїм обов'язкам. Вона була ще вірніша їм у годину нещастя, як це звичайно для всіх спокійно відданих і чесних людей.
Скоро вони оселилися у своєму новому приміщенні, а батько взявся до своєї звичайної діяльности, вона впорядкувала своє невеличке господарство так, наче її чоловік був з ними. Все було на своєму місці і в свій час. Маленьку Люесі вона вчила так само регулярно, немов усі вони були вкупі у своєму англійському будинку,— Маленькі хитрощі, якими вона сама себе обдурювала, вдаючи, що вона вірить, що вони швидко з'єднаються, — повільне підготування до його скорого повороту, сидіння коло його крісла та його книг — все це було майже єдиною втіхою для її скорботного серця.
На вигляд вона мало змінилася. Просте темне вбрання, що скидалося на жалібне, в якому ходила вона та її дитина, були такі самі гарні й чепурні, як і світле вбрання щасливих днів. Вона зблідла, і давній напружений вираз на її лиці був постійним, а не випадковим, а втім вона й тепер залишалася гарною й принадною. Іноді, вечорами, цілуючи свого батька, вона виказувала своє горе, що придушувала його цілий день і говорила, ідо в неї єдина в світі надія — на нього. Він завсігди відповідав їй рішучо: "Нічого не станеться йому так, щоб я не знав, а я знаю, що можу врятувати його, Люссі".
Минуло декілька тижнів нового життя, коли раз увечері батько сказав їй, повернувшись додому:
— Моя люба, у в'язниці є верхнє вікно, до якого Чарлз іноді може підходити о третій годині по обіді. Коли він зможе підійти до нього, — що залежить од багатьох випадкових і непередбачених обставин, — то, як він гадає, він може бачити тебе, якщо ти станеш на певному місці, що я покажу тобі. Однак ти моя бідна дитино, не зможеш побачити його, і навіть коли б і могла, то тобі б небезпечно було подати йому якусь ознаку.
— О, покажи мені, мій батьку, те місце, і я ходитиму щодня-
Від того часу, не зважаючи на погоду, вона ждала там по дві години. Скоро било дві години, вона була вже там, а о че твертій годині покірливо повёрталася додому. КоХй погода була ^не дуже вогка або холодна для дитини, то вони приходили вкупі; іншими часами вона була сама, проте ніколи не пропускала ні 'єдиного дня. То був темний í брудний ріг гіевеХичкої кривої вулиці. Будка пильщика дров була єдиною будівЛеіб на цьому кінці вулиці, — скрізь був самий Мур.— На третій день він запримітив її.
— Добридень, громадянко.
— Добридень, громадянине.
Таку форму привітання було тепер наказано декретом. Декілька часу тому її з доброї волі встановили для себе справжні патріоти, а тепер вона стала законом для всіх.
— Знов проходжуєтесь тут, громадянко?
— Як бачите, громадянине.
Пильщик, маленька людина з незвичайно живими рухами (він був колись дорожнім робітником), поглянув на в'язницю, показав на неї, приставив до свого лиця десять пальців, наче Урати й подивився крізь них, усміхаючися.
— А втім це не моя справа, — сказав він. І пішов рубати дрова. Другого дня він ждав її і, скоро вона прийшла, промовив до неї: — Що? Знов тут проходжуєтеся, громадянко?
— Так, громадянину.
— А! І з дитиною. Це твоя мати, громадяночко?
— Треба сказати: так, мамо?—прошепотіла маленька Люесі, пригортаючись до неї.
— Так, моя люба.
— Так, громадянину.
— Ага! А втім це не моя справа. Моя робота—оце моя справа. Подивись на мою пилку. Я зову її моєю Маленькою Гільйотиною. Ля, ля, ля; ля, ля, ля. От уже він і без голови.
Поліно впало на землю, і він укинув його в кіш.
— Я зву себе Самсоном Гільйотини для Дров на опалення. Дивися знов сюди. Льо, льо, льо; льо, льо, льо. От уже й вона без голови. Тепер дитя. Тік, тік; пік, пік. От уже й воно без голови. Вся сім'я.
Люесі затремтіла, коли він кинув у кіш ще два поліна; однак неможливо було залишатися тут, поки дроворуб був за роботою, і не бути в нього на очах. Тому, щоб задобрити його, вона завсігди обзивалася до нього першою й часто давала йому грошей на випивання, які він радо брав. Вігі був цікавою людиною, і іноді, коли вона, зовсім забувши про нього, дивилася на в'язничні дахи та ґрати й підносилася серцем до свого чоловіка, очутившися, вона спостерігала, що він дивиться на неї, спершись коліньми на кобилицю й переставши пиляти. "А втім, це не моя справа", — говорив він звичайно в таких випадках і'жваво орався знов до роботи.
У всяку погоду, в сніг і мороз, на різкому вітрі весною,, в літню спеку, під осінній дощ і знов на снігу и морози зимою— Люесі щодня провадила дві години на своєму місці. , Як вона дізналася від батька, її чоловік бачив її може що п ятий або шостий раз, іноді два-три рази підряд, а іноді не бачив її тиждень або й два. Для неї було досить, що він міг бачити и бачив її, коли була нагода, і ради цієї можливости вона ладна була стояти й цілими днями сім разів на тиждень.
Так минув час аж до грудня, в той час, як її батько ходив серед оточуючих жахів, не впадаючи, на дусі. Одного разу в невеличкий сніжок вона прийшла у свій звичайний куток. Це був день якоїсь дикої радости — свято. Йдучи вона бачила будинки, прикрашені невеликими списами з невеличкими червоними шапками на них, також триколірні стьожки й на них встановлені написи (улюблені були триколірні літери): "Єдина й Нероздільна Республіка. Свобода, Рівність Братерство або Смерть". Нещасна пильщикова будка була така мала, що цілої поверхні її ледве вистачило на такий напис. Однак хтось надряпав його на халупі і якось особливо витиснув слово "Смерть". На даху він виставив спис і шапку, як личить доброму громадянинові,, а на вікні стояла пилка з написом на ній "Мала Свята Гільйотина", бо велику зубату бабу народ саме в той час канонізував.. Його крамницю було замкнено, його самого не було там, — це було втіхою для Люесі, і вона залишалася сама. Однак він був недалеко. Враз вона почула неясні рухи й шум, що наближалися,— вони наповнили її жахом. Незабаром насунув натовп навколо— рога тюремних мурів, а в середині його видно було пильщика попліч з Помстою. Там було не менш, як п'ятсот людей, а вони танцювали, як п'ять тисяч бісів. Не було ніякої музики, крім їх власного співу. Вони танцювали під народню революційну пісню,, додержуючи шаленого темпу... Танцювали чоловіки з жінками, жінки з жінками, чоловіки з чоловіками, як попали. Спочатку це' був просто вихор червоних шапок і вовняного лахміття, однак, коли вони наповнили все те місце й спинилися танцювати коло Люесі, їх танок мав страшний вигляд шаленого безумства. Вони вибігали наперед, одступали назад, били одно одного в руки, хапали одно одного за голови, крутилися поодинці, хапали одно одного и крутилися парами, аж поки декотрі з них падали на землю. Коли ті лежали, решта бралися за руки й танцювали навколо їх; потім коло розривалося, і окремими колами вони крутилися по двоє й по четверо; далі всі спинилися разом, знов почали: плескали, хапали, рвали одно одного й закрутилися всі в протилежний бік. Враз вони знов спинилися, постояли трохи,, вдарили в новий такт, простяглися шерегами на всю широчінь улиці й полетіли з диким криком, низько нахиливши голови й— піднісши вгору руки.
То була Карманьйоля[VIII]. Вона пронеслася, залишивши Люесі,, переполохану й приголомшену, коло дверей пильщикової будки; падав пушистий сніг такий спокійний і лягав такий білий та ніжний, наче ніколи цього не було.
— О, мій батечку! — бо він стояв перед нею, коли вона, розкрила знов очі, які була закрила на хвилину руками, — яке— страшне видовище.
— Знаю, моя люба, знаю. Я бачив це не раз. Не лякайся. Ніхто з них не заподіє тобі нічого.
— Я за себе не боюся, батьку. Однак, коли я подумаю про мого чоловіка і про милосердя цих людей...
— Дуже швидко ми поставимо його поза їхнє милосердя. Я залишив його, коли він ліз на вікно, і прийшов сказати тобі. Тут ніхто не дивиться. Ти можеш послати поцілунок он до того > найвищого похилого даху.
— Роблю це, батьку, і посилаю до нього з поцілунком мою душу.
— Ти не можеш бачити його, моя бідна, кохана?
— Ні, батьку, — сказала Люесі, схвильована й обливаючи, сльозами руку, якою посилала поцілунок, — ні!
Кроки на снігу. Мадам Дефарж.
— Вітаю вас, громадянко 1— сказав доктор.
— Вітаю вас, громадянину!
Це на ходу. Більш нічого. Мадам Дефарж пройшла, як тінь на білій дорозі.
— Дай мені твою руку, моя люба. Йди звідціля з веселим і відважним лицем задля нього. Ну, от і добре.
Вони залишили те місце.
— Я недаремно просив тебе зробити так. Чарлза викликають, до суду на завтра.
— На завтра!
— Не слід гаяти й хвилини.