— Ці ваші усмішки доводять мене до розпачу, і хоч ви король, а мені страшенно хочеться повидирати вам очі.
— То я таки добився того, — сказав Генріх, — що ця фіктивна близькість справила враження, бо бувають хвилини, коли вам хочеться повидирати мені очі, хоч я й король, і ви вірите в цю близькість.
— Генріх! Генріх! — сказала пані де Сов. — Сам бог не знає, що ви думаєте!
— Я думаю, моя люба, — сказав Генріх, — що спершу кохати мене звеліла вам Катерина, а потім сказало вам ваше серце, і що коли в вас промовляють ці два голоси, ви слухаєтесь тільки голосу свого серця. Тепер я теж вас кохаю, і кохаю всією душею, і через те, коли б я мав які таємниці, я не довірив би їх вам, щоб не скомпрометувати вас... бо приязнь королеви непевна, це приязнь тещі.
Шарлотта не того хотіла; завіса між нею і коханцем, яка густішала щоразу, коли вона хотіла проникнути в тайники цього бездонного серця, стала, здалося їй, товстою як стіна і роз'єднала їх зовсім. Вона відчула, що при цій відповіді очі її сповнились сльозами, і, почувши, що годинник пробив десять годин, сказала:
— Сір, час мені лягати; мої обов'язки кличуть мене завтра рано до королеви-матері.
— Отже, ви проганяєте мене в цей вечір, люба? — сказав Генріх.
— Мені сумно, Генріх. Сумна, я здаватимусь вам не ласкавою, і ви не кохатимете мене. Самі бачите, що краще вам піти.
— Хай так! — сказав Генріх. — Я піду, коли ви вимагаєте, Шарлотта, проте ви дозволите мені бути при вашому туалеті.
— А цим ви не примусите королеву Маргариту дожидатись?
— Шарлотта, — відповів серйозним тоном Генріх, — ми ж умовились ніколи не говорити про королеву Наварську, а в цей вечір, здається, тільки про неї й говорили.
Пані де Сов зітхнула і сіла перед туалетом. Генріх узяв стільця, підсунув його до коханки і, поставивши на нього коліно і спершись на спинку, сказав:
— Ну, люба моя Шарлоточка, дайте мені подивитись, як ви будете прибиратись, і прибиратись для мене, хоч би що ви казали. Господи! Скільки всякої всячини, пляшечок з парфумами, мішечків з пудрою, баночок, коробочок!
— Здається, багато, — сказала Шарлотта, зітхаючи, — а проте надто мало, бо й з усім цим я ще не знайшла способу панувати самій в серці вашої величності.
— Ну, — сказав Генріх, — не вдавайтесь у політику! Що це за пензлик, такий тоненький і делікатний? Чи не брівки підмальовувати моєму Юпітеру Олімпійському?
— Так, сір, — відповіла пані де Сов, усміхаючись, — ви вгадали з одного погляду.
— А ці гарненькі грабельки слонової кості?
— Щоб робити проділ у волоссі.
— А ця гарненька срібна коробочка з карбованою кришечкою?
— О, це Рене прислав, це славетний опіат, що його він давно вже обіцяв мені, щоб уста, які вашій величності угодно вважати іноді за досить приємні, стали ще м'якшими.
Генріх, ніби стверджуючи те, що сказала щойно чарівна жінка, чоло якої почало яснішати, коли розмова перейшла на ґрунт кокетства, наблизив свої уста до уст, які баронеса так уважно розглядала в дзеркалі.
Шарлотта простягла руку до коробочки, про яку щойно говорила, збираючись, певне, показати Генріхові, як уживати червону мазь, коли раптом короткий стук у двері передпокою примусив коханців здригнутись.
— Стукають, пані, — сказала Даріола, розсунувши портьєри і просуваючи голову.
— Дізнайся, хто стукає, і прийди сказати, — сказала пані де Сов. Генріх і Шарлотта занепокоєно ззирнулись, і Генріх хотів уже піти в молільню, де не раз знаходив собі притулок, як вернулась Даріола.
— Це метр Рене, парфумер, пані, — сказала вона.
При цьому імені Генріх насупив брови і мимоволі закусив губи.
— Хочете, я відмовлю йому? — сказала Шарлотта.
— Ні, — сказав Генріх, — метр Рене не робить нічого, не обміркувавши попереду, що робити; коли він прийшов до вас, значить має причину.
— То може б ви сховались?
— Я не зроблю цього, — сказав Генріх, — метр Рене знає все, і знає, що я тут.
— Але його присутність чомусь неприємна вашій величності?
— Мені! — сказав Генріх, роблячи над собою зусилля і не вміючи, не зважаючи на все своє самовладання, примусити себе удати байдужість. — Мені! Ані трохи. Відносини у нас холодні, це правда; але після ночі святого Варфоломія ми порозумілись.
— Впустіть! — сказала пані де Сов Даріолі.
Через хвилину Рене увійшов і одним поглядом окинув усю кімнату.
Пані де Сов лишилась за своїм туалетом.
Генріх сів на канапі.
Шарлотта сиділа на світлі, Генріх — в тіні.
— Пані, — сказав Рене з шанобливою фамільярністю, — я прийшов прохати у вас пробачення.
— В чому, Рене? — спитала пані де Сов з поблажливістю, яку вродливі жінки завжди виявляють до постачальників, що ходять коло них і помагають їм бути вродливішими.
— В тому, що я так давно обіцяв подбати про ці прекрасні губки і...
— І виконали обіцянку тільки сьогодні? — сказала Шарлотта.
— Сьогодні?! — повторив Рене.
— Так, тільки сьогодні увечері я одержала від вас оцю коробочку.
— Ах, правда, — сказав Рене, з чудним виразом дивлячись на коробочку з опіатом, яка стояла на столі у пані де Сов і була цілком подібна до тих, що стояли у нього в крамниці.
— Я вірно вгадав, — пробурмотів він. — А ви користувались маззю?
— Ні, ще, і я саме хотіла спробувати її, коли увійшли ви.
Обличчя Рене прибрало замисленого виразу, і це помітив Генріх, який взагалі мало що пропускав.
— Ну, Рене, як ся маєте? — спитав король.
— Я? Непогано, сір, — сказав парфумер. — Я найпокірніше чекаю, щоб ваша величність звернулись до мене хоч словом, перш ніж попрощатись з пані баронесою.
— Ну, — сказав Генріх, усміхаючись, — чи треба вам моїх слів, щоб знати, як приємно мені бачити вас.
Рене озирнувся довкола себе, обійшов усю кімнату, ніби перевіряючи оком і слухом двері й оббивку на стінах, потім знову став так, щоб відразу бачити і пані де Сов і Генріха, і сказав:
— Я цього не знаю.
Завдяки тому дивовижному інстинктові, що, подібно до шостого почуття, керував Генріхом всю першу частину його життя серед небезпек, які його оточували, він і тепер здогадався, що діється щось чудне і що в душі парфумера відбувається якась боротьба; він повернувся до нього і, лишаючись у тіні, тим часом як обличчя флорентійця було на світлі, сказав йому:
— В цей час ви тут, Рене?
— Я мав нещастя перешкодити вашій величності? відповів парфумер, ступаючи крок назад.
— Ні. Я хочу тільки довідатися про дещо.
— Про що, сір?
— Чи гадали ви, що побачите мене тут?
— Я був певен.
— Отже, ви шукали мене?
— Принаймні, я мав щастя зустріти вас.
— Ви маєте щось сказати мені? — вів далі Генріх.
— Може, сір! — відповів Рене.
Шарлотта почервоніла, боячись, щоб пояснення парфумера не мали відношення до її колишнього поводження щодо Генріха; вона удала, що, займаючися своїм туалетом, нічого не чула, і, перебиваючи розмову, скрикнула, відкриваючи коробочку з опіатом:
— Ах, ви, Рене, справді премила людина! Мазь чудового кольору, і поки ви тут, я, щоб виявити вам пошану, випробую ваш новий виріб у вашій присутності.
І взяла коробочку в одну руку, а на палець другої набрала рожевої мазі, яка мала перейти з пальця до неї на уста.
Рене здригнувся.
Баронеса, усміхаючись, піднесла палець з опіатом до уст.
Рене зблід.
Генріх, лишаючись в тіні, дивився пильним гарячим поглядом і не пропустив ні дрожу, ні блідості Рене.
Рука Шарлотти була за кілька ліній від її уст, коли Рене вхопив її, а Генріх підвівся, щоб зробити те саме.
Генріх непомітно знов опустився на канапу.
— Хвилину, пані, — сказав Рене з вимушеною усмішкою, — не слід уживати цього опіату без деяких особливих застережень.
— А хто дасть мені ці застереження?
— Коли?
— Ось тільки з'ясую те, що маю сказати його величності королю Наварському.
Шарлотта широко розкрила очі, не розуміючи нічого з тієї загадкової мови, якою тут розмовляли, і, тримаючи коробочку з опіатом в руці, дивилася на кінець свого пальця, на якому червоніла кармінова мазь.
Генріх устав і, керований думкою, яка мала, як і всі думки молодого короля, дві сторони — одну зовнішню і другу глибоко заховану, — взяв руку Шарлотти і зробив такий рух, ніби підносить її до своїх уст.
— Хвилину, — швидко сказав Рене, — хвилину! Звольте, пані, вимити прекрасні ваші руки цим неаполітанським милом, яке я забув прислати вам разом з опіатом і тепер мав честь принести сам.
І, вийнявши з срібної обгортки кусок зеленуватого на колір мила, поклав його в позолочений таз, налив туди води і, схиливши коліно, підніс пані де Сов.
— Слово честі, метр Рене, я не пізнаю вас, — сказав Генріх, — ви вашою галантністю перевершите всіх придворних підлесників.
— О, який чудовий аромат! — скрикнула Шарлотта, натираючи свої білі руки перлистою піною, що утворилася з запашного бруска.
Рене виконав обов'язки послужливого кавалера до кінця: він подав пані де Сов салфетку з тонкого голландського полотна, і вона витерла руки.
— Тепер, — сказав Рене Генріху, — цілуйте, коли хочете, пане.
Шарлотта простягла руку Генріху, він поцілував її, і тим часом як Шарлотта повернулась на стільці, щоб послухати, що має сказати Рене, король Наварський знову сів на канапі, більше ніж досі певний, що в душі парфумера відбувається щось надзвичайне.
— Ну? — спитала Шарлотта.
Флорентієць, здавалось, прийшов до певного рішення і повернувся до Генріха.
XXІI. Сір, ви будете королем
— Сір, — сказав Рене Генріху, — я говоритиму про речі, якими займаюсь уже давно.
— Про парфуми? — сказав Генріх, усміхаючись.
— Так, сір... про парфуми! — відповів Рене, роблячи якийсь дивний рух на знак згоди.
— Говоріть, слухаю вас, ця справа мене завжди дуже цікавила.
Рене подивився на Генріха, намагаючись прочитати в його незбагненній думці те, чого Генріх не сказав словами, але, побачивши, що це марне намагання, говорив далі:
— Один з моїх друзів, сір, прибув з Флоренції, він багато займався астрологією.
— Так, — перебив Генріх, — я знаю, що астрологія — пристрасть флорентійців.
— Разом з найвдатнішими вченими він склав гороскопи головніших високопоставлених осіб Європи.
— Он як! — сказав Генріх.
— А що дім Бурбонів на чолі найвисокопоставленіших, бо походить від графа де Клермона, п'ятого сина Людовіка Святого, то ваша величність можете бути певні, що не забули й про ваш гороскоп.
Генріх почав слухати уважніше.
— І ви пам'ятаєте той гороскоп? — сказав король Наварський з усмішкою, яку спробував зробити байдужою.
— О, — сказав Рене, — ваш гороскоп не з тих, які забуваються.
— Справді? — сказав Генріх з іронічним жестом.
— Так, сір.