Звістка про те, що я став об'єктом переслідування управління "К", лякала. Це було вже занадто.
Я сидів і розмірковував: "Отже, мене переслідують російські спецслужби, і я нічого не можу з цим вдіяти. Я не можу подати проти них скарги, не можу отримати від них документи справи. Це таємний підрозділ. Ба гірше, вони мають доступ до необмежених ресурсів — і законних, і незаконних. У ФСБ не виносять постанов про арешт і не надсилають запити на екстрадицію: вони просто надсилають професійних убивць".
24. У російських історій завжди сумний кінець
Поки я мовчки сидів у кабінеті, намагаючись осмислити ситуацію, секретарка тихенько поклала поруч записку. "Телефонувала Олена. Нетерміново", — прочитав я. Зазвичай я відразу ж перетелефоновував дружині, але не цього разу: голова була сповнена турбот.
Приблизно за годину Олена зателефонувала сама. Не встиг я відповісти, як вона закричала в слухавку:
— Чому ти не зателефонував?!
— Ти ж сказала, що це нетерміново.
— Ні, я сказала ТЕРМІНОВО! Білле, я народжую. Я вже у лікарні!
— О Господи... Виїжджаю зараз же!
Я схопився й кинувся до виходу. Не чекаючи ліфта, рвонув униз сходами, ледь не впавши на повороті, послизнувшись у легких черевиках на гладкій підошві. Сонце саме вкотилося опівдні, я мчав угору вулицею, миттю забувши про управління "К", ФСБ та Росію разом узятих.
Район Ковент-Гарден — лабіринт крихітних вулиць-річечок, які впадають у центральну площу. Ловити таксі тут було безглуздо — довелося б вибиратися ще хвилин двадцять. Я припустив у бік вулиці Чарінг-крос, але не виявив жодного вільного таксомотора, тому продовжував бігти до лікарні, оминаючи жвавий лондонський рух — вантажівки, двоповерхові автобуси, моторолери, пішоходи. Я постійно оглядався через плече, сподіваючись зловити машину. У місті ніби не лишилося жодного вільного таксі. Бігти до самої лікарні було надто далеко. На щастя, на Шефтсбері-авеню мені вдалося зловити вільне таксі.
За чверть години я забіг у лікарню. До пологового відділення на четвертому поверсі я дістався геть змилений. Олена тим часом була на останньому етапі пологів. Вона кричала, обличчя стало червоним від напруження. Їй було ніколи навіть думати про мене, не те що злитися. Я взяв її за руку, а вона стиснула мою долоню з такою силою, що мені здалося, що її пальці встромилися в мою долоню до крові.
За двадцять хвилин народилася наша друга донька — Вероніка.
Коли на світ з'явилася Джессіка, радість від немовляти відсунула задній план важкі думи, пов'язані з Росією. Але цього разу мої проблеми в Росії набули такого масштабу, що зовсім позбутися важких думок не вдалося. Щойно стало зрозуміло, що дружина й донька здорові та почуваються добре, російські проблеми повернулися на перший план.
Мені не хотілося розповідати Олені погані новини про управління "К" — принаймні не зараз. Їй треба було відпочити й встановити зв'язок із новонародженим малятком. Другого дня ми повернулися додому. Я відганяв страх, приймав вітання від рідних і близьких, але ніяк не міг позбутися тривоги. Досі Олена була для мене джерелом душевної рівноваги та підтримки. Між нами утворився дивовижний емоційний маятник: тоді, коли я панікував, вона була врівноважена, і навпаки. Раніше це діяло чудово. Але зараз новини здавалися дуже тривожними, і я не був певен, що психологічний баланс збережеться.
Я ледве протримався два дні після повернення додому. Вирішивши, що не можна більше тримати все в собі, того вечора, заколисавши Вероніку, я сів на ліжку поряд з Оленою.
— Мені треба з тобою чимось поділитися.
Вона взяла мене за руку й, подивившись мені в очі, запитала:
— Що трапилося?
Я розповів їй про нещодавнє повідомлення Аслана про управління "К". Поруч у дитячому ліжечку воркувала спляча Вероніка (новонародженим так вдаються дивовижні видихи-стакато "А-а-а-ахх!"). Закінчивши розповідь, я запитав Олену:
— Як думаєш, що нам тепер робити?
Обличчя її залишилося незмінним — вона, як завжди, випромінювала дивовижний спокій.
— Подивімося, що вони зроблять, — тихо запропонувала дружина, — і потім вирішимо, як краще з цим впоратися. Це лише люди, нехай і злі, а людям властиво помилятися. — Олена стиснула мою руку й лагідно всміхнулася.
— А як бути з відпусткою? — запитав я. Ми планували сімейну поїздку на серпень, щойно малеча зможе подорожувати.
— Тут усе просто, Білле. Ми поїдемо. Треба продовжувати жити.
На щастя, наступні кілька тижнів на роботі минули спокійно, без тривожних новин з Росії. У середині серпня 2007 року ми полетіли до Марселя, на південь Франції. Майже весь політ Вероніка проспала, а Джессіку я розважав невигадливою грою з пластмасовою пляшкою та мішечком з паперовими кульками. Девід подавав нам пляшки, серветки, улюблені іграшки й закуски, не відриваючись від шкільного зошита. Щойно ми приземлилися в Марселі, як я машинально ввімкнув смартфон і почав перевіряти дзвінки та повідомлення. У пошті не було нічого важливого, і я вважав це добрим знаком перед відпусткою.
Ми залишили літак, пройшли через приміщення аеропорту, отримали багаж і попрямували до виходу, де нас чекало таксі. Вийшовши з будівлі аеропорту, нас одразу ж обвіяло приємною густою літньою спекою. Водій допоміг завантажити речі, і ми розсілися місцями. Щойно машина від'їхала, запрацював мобільний. То був Іван.
— Білле, усе повторюється, — сказав він, ледь стримуючи хвилювання в голосі. Я ще не знав, що він скаже далі, але моя нога знову почала смикатися.
— Що повторюється?
— МВС проводить обшук у банку "Кредит Свісс" у Москві.
— А який стосунок це має до нас?
— Вони шукають усе, що належить Hermitage.
— Але у нас там нічого немає, — зауважив я.
— Правильно, проте МВС про це не знає.
— Тоді що саме вони шукають?
— Секунду... У мене тут копія ордера на обшук...
Пів хвилини його не було чути, а потім він продовжив:
— Вони шукають все, що стосується Hermitage Capital Management, Hermitage Capital Services, Hermitage Capital Asset Management, Hermitage Asset Management... і так ще дві сторінки. Продовжувати?
— Ні.
Дії МВС дивним чином були схожі на гру в "морський бій": вони брали всі можливі комбінації зі словом Hermitage, сподіваючись на пряме влучання. Я мало не розсміявся, так непрофесійно це виглядало.
— Хто керує обшуком? — запитав я.
— А в цьому й уся фішка, Білле. Артем Кузнєцов!
— Що за чортівня! Артем Кузнєцов? Він, схоже, докладає руку до всього поганого, що відбувається з нами в Росії.
Ми попрощалися, але я знав, що попереду нас чекають нові неприємності. Наше джерело Аслан мав рацію: ці люди справді полюють за нашими активами. Я одного не міг зрозуміти: невже вони й досі не знають, що в нас не залишилося активів у Росії? Хіба органи безпеки не повинні бути розумнішими? Але, може, і ні. Можливо, казала Олена, їм, як і всім людям, теж властиво помилятися.
Кузнєцов пішов з "Кредит Свіссу" із порожніми руками, але спроб знайти активи Hermitage не полишив. Протягом двох тижнів, поки я намагався насолодитися прованським теплом, Кузнєцов один за одним обшукував московські філії іноземних банків — "Ейч-Ес-Бі-Сі", "Сітібанк", "ІНГ Банк" — але щоразу йшов ні з чим.
Кожне нове повідомлення про обшуки дедалі більше віддаляло мене від сім'ї. Замість відпочивати, співати пісеньки Вероніці й Джессіці й грати в басейні з Девідом, я провів більшу частину відпустки з телефоном, намагаючись розібратися, що розпочнуть наші опоненти.
Коли "відпустка" добігла кінця, я повернувся до Лондона, зібрав всю нашу команду, і ми почали планувати подальші дії. Основною юридичною проблемою була кримінальна справа проти Івана. Щодо обшуків у банках я не дуже хвилювався, але мене турбувало все, що могло спричинити арешт чи екстрадицію Івана.
Оскільки, як тоді з'ясував Едуард, майор Карпов не хоче надавати жодної інформації про справу Івана, Сергій Магнітський запропонував цікавий хід: "Якщо МВС не каже, що вони роблять, чому б не звернутися безпосередньо в податкові органи й не дізнатися, що скажуть вони?"
Чудова ідея. Наш податковий консультант направив запит до московської податкової інспекції, куди "Камея" подавала звітність, із запитанням, чи заборгувала компанія якісь податки.
13 вересня Сергій зателефонував Івану й з неприхованою радістю в голосі сказав: "Отримав відповідь на запит. Ви не повірите, але податкова інспекція повідомляє, що "Камея" нічого не винна за податками. До того ж в неї переплата податків на суму 140 тисяч доларів!"
Коли Іван розповів мені про це, я був вражений. Відповідь податкової доводила цілковиту неспроможність обвинувачень на його адресу. Уявіть, що Скотленд-Ярд за підозрою в ухиленні від сплати податків проводить обшуки у компанії в Сіті, а Міністерство з податків та мит Її Величності не висувало до неї жодних податкових претензій. Нехай російська правова система розхитана, але цей документ беззастережно свідчив про невинність Івана.
Після цього я вперше за багато місяців дозволив собі перевести дух. Вересень змінився жовтнем, поганих звісток з Росії більше не надходило. Я працював у режимі повномасштабної кризи, але восени порядок денний робочих нарад почав потроху зміщуватися від російської кризи в бік інвестицій. Я був дуже радий нагоді обговорювати інвестиційні ідеї з аналітиками, а не обшуки з юристами.
Одну країну дедалі частіше згадували на наших нарадах як інвестиційно привабливу — Південну Корею. Її навряд чи можна було назвати такою, що розвивається, як Таїланд або Індонезія, але південнокорейський фондовий ринок за коефіцієнтом "ціна до прибутку" був дешевший за американський на сорок відсотків. Це розпалювало мій інвестиційний інтерес. Якби вдалося з'ясувати, що для такої низької ціни немає об'єктивних причин, то низка корейських акцій обіцяла хороші перспективи зростання. Я вирішив злітати в жовтні до Кореї та відвідати кілька компаній, щоб зрозуміти справжні причини низької вартості їхніх акцій.
Літак зробив посадку в Сеулі недільного вечора 14 жовтня. Після дванадцятигодинного перельоту й двогодинної поїздки до міста з аеропорту "Інчхон" я зупинився у готелі "Інтерконтиненталь" та розпакував речі. У Сеулі була одинадцята вечора, але організму здавалося, що зараз лише середина дня.