Він чудово знав, що задумав Кремль, і, на його думку, те, що відбувалося, було нахабною, добре профінансованою і витонченою операцією зовнішньої розвідки на території США з-поміж відомих йому.
Я був радий, що людина такого рангу в уряді була всебічно поінформована про ситуацію, проте швидко зрозумів, що суттєвої допомоги чекати не варто.
— На жаль, ми не контррозвідка, — пояснив він. — Це робота ФБР.
Він пообіцяв відправити на перегляд свого співробітника для складання міжвідомчого звіту, але нічого більшого, окрім співчуття, він запропонувати не зміг.
Логіка підказувала, що якщо високопосадовець Держдепартаменту знає про таку операцію, то розвідслужби мали зірвати її. ФБР знало про російську кампанію з дезінформації, і навіть якщо припустити, що Роберт Бершинськи не попередив їх (що неможливо), то вже Кайл певно це зробив. Він попереджав їх у травні й тепер, уже через місяць, але вони так нічого заздалегідь не вдіяли.
Насправді уряд США, як величезний неповороткий слон, завмер у бездіяльності в очікуванні рухів від своєї бюрократії. Тому, щоб зрушити справу з мертвої точки, хтось дуже важливий повинен був втрутитися і крикнути: "Це не лізе в жодні ворота, негайно припинити!"
Але цього не сталося.
Ми з Вадимом залишили Держдеп у досить пригніченому настрої. В атріумі нашого готелю знайшли столик і на своїх ноутбуках та телефонах вирішили стежити за інформаційним потоком показу фільму з Музею журналістики. Кайл повинен був бути там і тримати нас в курсі в режимі онлайн протягом усього вечора. Моя поява тільки підкинула б хмизу у вогонь. Я не хотів допомагати Весельницькій та її команді влаштувати з цього показу шоу за моєю участю, на яку вони розраховували.
Їхній захід проходив в одному з красивих залів музею, що знаходився на останньому поверсі. На просторій терасі просто неба, з якої відкривався приголомшливий краєвид на Капітолійський пагорб, був влаштований передпоказний прийом із закусками та коктейлями. Гості балакали та насолоджувалися теплом літнього вечора.
Команда Весельницької була в повному складі: крім неї самої, там були Ахметшин і Некрасов, а також їхні американські дружки — Глен Сімпсон і Кріс Купер із натовпом помічників й підлеглих. Крім того, по залі блукала зграя репортерів російського державного телебачення, і знімальні групи документували все, що відбувалося.
Однак вони були не єдиними росіянами на цьому "святі". Надійшло приблизно десяток не запрошених на перегляд російських дисидентів. І хоча вхід був тільки на запрошення, їм не змогли відмовити, оскільки сам Некрасов підняв стільки галасу про своє право на свободу слова, та й ще зала була напівпорожня.
Мої найбільші побоювання, що цей захід масово відвідають політики та їхні помічники, не справдилися. Там не було жодного конгресмена, і навіть сам Рорабахер нехтував цією тусовкою. Єдиними, хто був якось пов'язаний з Конгресом, крім Кайла та ще одного знайомого нам співробітника, були Пол Берендс із невеликою компашкою з офісу Рорабахера.
Час йшов до заходу сонця, коли хтось із команди Некрасова запросив усіх до зали. Залишаючи терасу, Кайл захопив пакетик з попкорном та упаковку шоколадних кульок "Вопперс", які роздавали на вході до зали, начебто це був звичайний кіносеанс.
Кайл сів разом із помічником Роберта Бершинськи з Держдепу. Поки вони розмовляли, з іншого боку від Кайла приземлилася повненька, дорого одягнена жінка за сорок із золотаво-каштановим волоссям. Обернувшись у її бік, щоб привітатися, він на мить втратив мову — це була Наталія Весельницька. Він упізнав її, але, схоже, вона гадки не мала, хто він, а він і не вважав за потрібне представитися. Ось так іронія долі: людина, яка буквально написала закон Магнітського, сиділа пліч-о-пліч з людиною, чия місія полягала у знищенні цього закону.
Завіса розсунулася, світло приглушили, і на сцену вийшов журналіст Сеймур Герш. У своєму сірому піджаку та окулярах з товстими лінзами 70-річний Сеймур виглядав як до краю змучений життям чоловік. Тримаючи перед собою нотатки, він представив Некрасова, пророкуючи його фільму "довгий шлях до розвінчання міфу".
Перегляд розпочався. Наступні дві години і п'ять хвилин глядачі сиділи мовчки та слухали те, що відбувається на екрані. Це була та сама версія, яку ми з Кайлом уже бачили, але наприкінці картини Некрасов додав новий фрагмент, у якому намагався захистити друга Путіна, віолончеліста Сергія Ролдугіна, від звинувачень в отриманні частки з украдених 230 мільйонів доларів. Побігли титри, ввімкнулося світло, і Некрасов вийшов на сцену.
Але замість оплесків на його адресу зал вибухнув свистом і глузуванням. Хтось скандував: "Ганьба! Ганьба!" — хтось: "Вас треба включити до списку Магнітського!" У залі розпочалося гучне обговорення російською мовою. Некрасов стояв поруч із Гершем на маленькій сцені у світлі прожекторів. Герш намагався заспокоїти зал, говорячи:
— Ми всі стежимо за журналістикою. Це називається журналістикою.
У відповідь з різних місць в унісон пролунали голоси:
— Це не журналістика! Це пропаганда!
Гершу вдалося трохи заспокоїти аудиторію та розпочати обговорення. Перше запитання поставив Дрю Салліван, співзасновник Центру розслідувальної журналістики, який провів величезну роботу щодо молдовського файлу та "Панамського архіву". Не думаю, що серед присутніх хтось знав більше ніж він про відмивання грошей у справі Магнітського.
Для Некрасова це було фіаско. Саме Дрю керував розслідуванням, яке зв'язало Ролдугіна з аферою з відмивання 230 мільйонів доларів. Без будь-яких люб'язностей він пояснив, що якби Некрасов звернувся до нього, як це зробив би будь-який компетентний журналіст, то Дрю поділився б з ним документами, що підтверджують цей зв'язок.
Некрасов розумів, наскільки хитким було його становище. Він діяв як фактичний захисник Путіна. Видаючи себе за "правдошукача", він зіткнувся з реальним правдошукачем і на його тлі виглядав блідо й безглуздо.
Дедалі більше розпалюючись і стаючи агресивнішим, Некрасов пустився в розсудливі міркування про те, що все це дуже "складно" та простежити шлях грошей — все одно що шукати голку в копиці сіна.
На що Дрю холодно заперечив:
— Тож це і називається відмиванням грошей.
Усвідомивши, що йому не перемогти в цій суперечці, Некрасов у різкому тоні запропонував поставити наступне запитання.
Але з кожним наступним запитанням його жалюгідне становище лише погіршувалося. Четверте запитання поставив його колишній колега та співвітчизник Олександр Гольдфарб. Його коментарі були вбивчими.
У спокійній манері Олександр представився давнім товаришем Некрасова та продюсером двох його ранніх антипутінських фільмів, додавши:
— Для мене це дуже особиста та емоційна справа, бо автор цього фільму нищівно відрізняється від того Андрія, якого я знав.
Некрасов стояв на сцені, схрестивши руки, поки Гольдфарб наступні шість хвилин послідовно знищував фундамент, на якому Некрасов спорудив свій фільм. І перш ніж закінчити, він кинув:
На мою думку, слід сказати прямо: режим Путіна, який, очевидно, є бенефіціаром цього фільму, — це диктатура вбивці. Я хочу, щоб ви повторили це зараз, як ви робили вже багато разів раніше.
Але Некрасов не повторив, і цим усе було сказано.
Тієї ночі я спав абсолютно безтурботно. Опубліковані наступного дня відгуки не залишили від Некрасова і мокрого місця. Вашингтонський політичний журнал "Американський інтерес" вийшов під заголовком "Велика брехня Росії". "Вашингтон пост" — з редакційною статтею "Російський агітпроп приземлився у Вашингтоні". Пізніше — "Дейлі Біст" зі статтею "Як антипутінський режисер став кремлівською маріонеткою". Зібрані разом ці безжальні статті знищили Некрасова. У західній пресі не було жодної позитивної рецензії на його фільм.
Некрасову, Весельницькій, Сімпсону та Кремлю, безумовно, вдалося влаштувати шоу, але тільки не те, на яке вони розраховували.
31. Іноагенти (Закон ФАРА)
Літо 2016 року
Наталія Весельницька вміло приховувала невдачу з влаштованим нею шоу та провалом у Другому окружному суді кількома днями раніше. Наступного дня після "прем'єри" її вже бачили у першому ряду громадської галереї Комітету із закордонних справ Палати представників на слуханнях із питань відносин Росії та США, організованих головою Ройсом. Віддалік, за два ряди від неї, сидів Андрій Некрасов.Ми з Вадимом також були там. Ми вибрали непомітні місця збоку, сподіваючись уникнути прямої конфронтації з цими двома. Тоді я вперше побачив Весельницьку на власні очі. Вона виглядала надто ошатною і такою "лапочкою" — важко було уявити, що вона завдала нам стільки неприємностей.
Слухання розпочалося. Кайл, який сидів позаду членів комітету, надіслав мені повідомлення, що до зали щойно увійшов Рінат Ахметшин. У нас не було жодної його фотографії. Вадим нахилився вперед і непомітно зробив кілька знімків своїм телефоном. Надалі вони нам дуже стали в пригоді.
Слухання протікало дуже спокійно, без ексцесів, як і планував Ройс, і це було зовсім не те, на що розраховувала команда Весельницької. Фільму не було, а про мене чи Сергія взагалі ніхто не згадав.
Захід добіг кінця, і учасники почали розходитися. У цей момент мене попередили, що ззовні нас підстерігає російська знімальна група. Я відправив есемеску Кайлу із запитанням, чи є тут запасний вихід. Він написав, що чекає на нас на протилежному від входу кінці зали. Ми пробралися проти течії людей, що виходили з приміщення, і він вивів нас у порожній коридор через службовий вхід для співробітників.
Кайл турбувався, що інша телевізійна група може чекати нас уже на вулиці, тому ми разом спустилися службовим ліфтом до схожого на лабіринт підвалу під будівлею Палати представників імені Рейберна. І, опинившись на вулиці Сі-Ес-Ві, не помітили нічого підозрілого.
Подякувавши Кайлу, ми зловили таксі до готелю. Дорогою я намагався осмислити те, що відбувається. Я буквально змушений переховуватись від кремлівських холуїв в урядових будівлях Капітолія. Ще обурливішим було те, що вони працювали не поодинці. Їм допомагав цілий штат витончених західних поплічників, і це злило найбільше.
Багато людей у Росії поводяться так через уклад їхнього суспільства.