— У Ла-Році вціліло двадцять чоловік, і на всіх лише один бик та п'ятеро коней, з яких їм нема ніякої користі.
— Поставмо себе на їхнє місце, — озивається Фальвіна, і ми всі вражено дивимось на неї, бо за цей місяць, відколи вона тут, Мену так безжалісно цькувала її, що вона боялася й рота розтулити. Підбадьорена нашою увагою, Фальвіна глибоко зітхає й додає: — Якщо в Мальвілі є три корови на десять душ, а в Ла-Році жодної на двадцять, то це цілком природно може викликати заздрість.
— Ти кажеш те саме, що сказала я, — дошкульно зауважує Мену, але я стаю на бік Фальвіни.
— Твої слова цілком справедливі, Фальвіно.
Вона дивиться на кожного з нас і задоволено всміхається.
— У нас уже були вкрали коня, — каже Пейссу, не маючи ніякого наміру, когось образити, але, побачивши, як сердешний Жаке засовався на стільці, додає: — То чому б комусь не вкрасти в нас і корову з пасовиська?
— Тільки одну? — запитую я. — А чому не всі три? В Ла-Році є п'ятеро коней, на них сяде п'ять вершників, вони приїдуть, зв'яжуть наших вартових, і прощавайте, корівки!
— Ми озброєні, — заперечує Колен.
— Вони також. І краще, ніж ми. В нас чотири рушниці. А Ла-Рок має їх аж десять. І, як сказав Фюльбер, "значну кількість набоїв". Куди нам до них.
Усі мовчать. Ми зі страхом думаємо, що між Ла-Роком і нами може виникнути війна.
— Я не можу такого подумати про ларокців, — каже Мену, хитаючи головою. — Вони дуже порядні.
Я показую на трьох новачків.
— Порядні? А ці хіба не порядні? Однак ти сама все добре бачила. — І додаю: — Вистачить однієї ложки дьогтю, щоб зіпсувати цілу бочку меду.
— Твоя правда, — каже Фальвіна, радіючи, що має нагоду підтримати мене й водночас без будь-якого ризику заперечити Мену. Але Мену теж погоджується з моєю думкою. Потім погоджуються Колен і Пейссу.
— Ти маєш рацію, Емманюелю, — каже в свою чергу Мейссоньє, зводячи очі до неба, й показує пальцем на головну башту, щоб усі зрозуміли, про що він каже. Повторює місцевою говіркою: — Вистачить ложки дьогтю, щоб зіпсувати бочку меду.
Тома нахиляється до Мейссоньє, перекладає собі ці слова на літературну мову й теж схвалює їх. Авторитет тисячолітніх стереотипів! Моє прислів'я схвалене одноголосно. З ним погоджуються прихильники і супротивники Фюльбера. Тільки кожен по-своєму уявляє цю ложку дьогтю. Одні бачать її цілком виразно, інші — розпливчасто.
Домігшись успіху, я більше не кажу ні слова. В розмову вступають усі, вона затягується, але я не хочу нікому заважати. В голосах, позах, нервовості присутніх відчуваю втому. Тим краще, якщо вони швидко зморяться.
Після тривалої мовчанки озивається Колен:
— Ну, а що ти, Емманюелю, думаєш із цього приводу?
— О, я приєднуюся до загальної думки, — відповідаю я.
Вони вражено дивляться на мене. Моя скромність збентежила їх. Тільки в очах Тома я помічаю іронію. Але Тома мовчатиме. Він досяг успіху. Виграв своєю розсудливістю.
Я мовчу. Як я і сподівався, друзі наполягають.
— І все ж таки, Емманюелю, — каже Пейссу, — у тебе є своя думка?
— Звичайно, — відповідаю я, — у мене є своя думка. Передусім вона зводиться до того, що нас шантажують цими немовлятами. (Оце безособове "шантажують", звісно, є ложкою дьогтю, хоч воно й невизначене). Бо, розумієш, тут я переходжу на місцеву говірку, — коли б твій Момо був зараз маленький і ти не мала б ні краплини молока, скажи, чи відмовилася б ти віддати його до людей, у яких воно є? І чи зажадала б з таким зухвальством: дайте мені не молока для Момо, а корову?
Я висловив ту саму думку, яку кілька хвилин тому ми почули від Тома. Але конкретніше. Квіти ті самі, але букет вийшов інший.
— Гаразд, коли ми поїдемо до Ла-Рока, спитаємо в матерів, у чому справа, — веду я далі. — У нас є три корови, а в Ла-Році нема жодної. І саме через це їх можуть підбурити проти нас. Зрозумійте, що це може для нас погано скінчитися, коли зважити, що в Ла-Році людей більше й що вони краще озброєні.
Западає тиша.
— Отже, Емманюелю, — озивається Пейссу, вкрай розгубившись, — ти вважаєш, що їм слід дати корову?
— Дзуськи! — вигукую я, — Ніколи в світі. Тим паче віддати просто так. Ми не будемо, як сказав Мейссоньє, платити їм десятину! Ніби це наш борг перед ними! Ніби місто має право жити за рахунок села! Ще тільки цього бракувало! Та ніхто в Ла-Році не поважатиме нас, якщо ми будемо такими дурнями й віддамо їм корову.
В очах у всіх палає обурення. Цілковита одностайність як серед прихильників Фюльбера, так і серед його супротивників. Я відчуваю під ногами міцний грунт і рішуче йду вперед.
— На мою думку, треба, щоб вони заплатили нам за корову. І якнайдорожче! Тим паче, що ми зовсім не збиралися її продавати.
Я роблю паузу й зухвало підморгую, мовляв, я не ликом шитий і сам можу когось круг пальця обвести. Кажу, роблячи наголос на кожному слові:
— За свою корову ми зажадаємо в них пару коней, три рушниці й п'ятсот набоїв.
Тиша. Всі жваво перезираються. Успіх мій, як я і сподівався, невеликий.
— Щодо рушниць, то я тебе цілком розумію, — каже Колен, — Рушниць у них десять, ми заберемо три, їм залишиться тільки сім, ми також матимемо сім, і арсенал наш вирівняється. І щодо набоїв я згоден з тобою — їх у нас мало.
Знову западав тиша. Я дивлюся на них і бачу, що вони не можуть збагнути, навіщо нам вимінювати коней. Я почуваю себе стомленим, але зловживаю їхнім терпінням і веду далі:
— Ви, мабуть, думаєте, що коней нам уже досить, що в нас є Силач, Бурка, Любонька, не кажучи про Насмішку. Ви, мабуть, також думаєте, що коні не дають молока. Все це так. Але спробуйте трохи глибше вникнути в становище, яке склалося з кіньми в Мальвілі. Насмішку поки що запрягати не можна, Любоньку також. Залишаються Силач і Бурка. На мою думку, двох коней для шести працездатних чоловіків обмаль. Запам'ятайте одну річ, я нахиляюся вперед і кажу з притиском: — рано чи пізно всім доведеться навчитись їздити верхи. Всім! І скажу чому: до дня події кожен сільський юнак і навіть дівчина, які не вміли водити автомобіль, були нещасними людьми. А тепер нещасним буде той, хто не вмітиме їздити верхи й не матиме коня. Тепер кінь заміняє мотоцикл, машину, трактор і бронеавтомобіль. Тепер без коня ти нічого не вартий. Одне слово, ти — піхотинець.
Я не знаю, чи переконав Мену й Фальвіну. Але чоловіків переконав напевне.
Голосуємо. Навіть жінки "за". Я підводжуся і в загальному галасі наближаюся до Мейссоньє та Тома. Пошепки кажу їм, що хотів би поговорити з ними в своїй кімнаті. Вони згідно кивають. Я прошу всіх замовкнути й кажу:
— Я маю намір побувати завтра на месі й причаститися, якщо, звичайно, Фюльбер погодиться на це, бо сповідатись не збираюся.
Всі приголомшено дивляться на мене. Мої слова викликають гнів у одних (але вони стримуються, бо зараз ще мають зустрітися зі мною) й радість у інших. Надто в Мену. В неї є на це своя причина: вона страшенно розсердилася перед днем події на мальжакського священика, бо той не захотів причастити Момо, який не міг висповідатися. І тепер вона сподівається, що коли Фюльбер погодиться причастити мене без сповіді, то її син теж зможе скористатися з цієї нагоди.
Я веду далі:
— Ті, хто сповідатиметься, зроблять дуже добре, якщо будуть обережні, коли їм ставитимуть нескромні запитання про Мальвіль.
Усі мовчать.
— Які запитання? — раптом перепитує Жаке, злякавшись, що зможе піддатися впливові Фюльбера й сказати зайве.
— Ну, скажімо, про зброю, а також про запаси вина, хліба и ковбасних виробів.
— А що я маю йому відповісти, коли він поставить мені подібні запитання? — питає Жаке, зовсім розгубившись.
— Скажеш так: "Я... я не знаю. Запитайте Емманюеля".
— Слухай сюди, Жаке, — озивається дебелий Пейссу, на обличчі в якого з'являється посмішка, й кладе руку на міцне плече Жаке. (Вони дуже добре розуміються між собою відтоді, як один оглушив другого). — Щоб бути впевненим, що ти не помилишся, відповідатимеш ось так. Наприклад, Фюльбер запитає тебе: "Сину мій, чи согрішив ти плоттю своєю?" А ти відповідай: "Ох, я... я не знаю. Запитайте Емманюеля".
Ми всі сміємося. Сміємося разом з Пейссу, бо він теж задоволений своїм жартом, сміємося з Жаке, який теж сміється разом з нами. Усе-таки в Мальвілі зовсім інша атмосфера, ніж у "Ставку".
Трохи перегодя Тома й Мейссоньє сердито докоряють мені в моїй кімнаті, що я вступаю в гру з Фюльбером (о жах, навіть збираюся причаститися!) замість того, щоб прогнати геть цього самозваного попа. Я пояснюю їм свою позицію: мовляв, боюся збройного конфлікту з Ла-Роком. І не хочу дати Фюльберові ані найменшого приводу, щоб підбурити проти нас Ла-Рок. Я погодився віддати йому корову, маючи на меті лише одне: ослабити його військову могутність. Через те я також приєднуюся до більшості в питанні релігії. Це — компроміс. "А ти, Мейссоньє, повинен знати, що таке компроміс. Твоя партія не раз вдавалася до нього. (Мейссоньє кліпає очима). Щодо Фюльбера, то я майже певен, що він не священик. Рудого семінариста з прізвищем Серрюр'є я вигадав, але Фюльбер, як бачите, "згадав" його! Одне слово, це якийсь самозванець, авантюрист. І це дуже небезпечно. Якщо ви будете розсудливі, ти й Тома, то підете на месу. Це буде не справжня меса, бо Фюльбер не священик, і причастя також не буде справжнім, оскільки воно не освячене".
Раптом хтось шкребеться в двері. Не стукає, а шкребеться. Я завмираю, дивлюсь на Тома й Мейссоньє, відтак на годинника. Перша година. Звук цей повторюється. Я беру карабін з піраміди, що її поставив Мейссоньє під стіною навпроти мого ліжка, киваю Мейссоньє й Тома, щоб і вони теж озброїлися, натискаю на ручку й злегка прочиняю двері. За порогом стоїть М'єтта.
Вона всміхається Тома, якого сподівалася застати тут, а потім — Мейссоньє, присутність якого дивує її, і зразу ж мімікою й жестами звертається до мене. Це не має нічого спільного з мовою глухонімих, якої вона ніколи не вивчала і яку, до речі, я не зрозумів би. Вона розповідає мені дивовижні речі. Коли після вечері вона вела Фюльбера до своєї кімнати, він попросив її прийти до нього, коли всі заснуть. Вона здогадується, чого він од неї хотів (тут М'єтта робить непристойний жест, який неможливо описати). Побачивши світло в моїй кімнаті, вона піднялася сюди, щоб запитати в мене дозволу.
— Я не заперечую, — зрештою кажу я.