Голод і спрага дуже мучили мене, але, витративши три пенси на хліб і молоко, я підкріпився. Того дня я просунувся вперед ще на сім миль.
Цієї ночі спальня моя була під іншою копицею, де я вигідно розташувався після того, як вимив натруджені ноги в рівчаку й загорнув їх у свіже листя. Вирушивши в дорогу вранці, я побачив, що шлях мій лежить серед фруктових садів і хмільників. Літо вже добігало кінця, у садах рясніли достиглі яблука, а подекуди збирали вже жовтий хміль. Чудові краєвиди відкривалися навкруги, і я вирішив переспати цю ніч серед кущів хмелю. Я уявляв собі за приємне товариство довгі ряди жердин, оповиті розкішним листям.
На кожному кроці надибував я на підозрілих волоцюг, вони сповнювали мене неподоланним жахом, що й досі живий у моїй душі. Деякі з них здавалися мені лютими негідниками: вони витріщалися на мене, коли я проходив повз них, або зупинялись і кликали мене до себе, а коли я кидався тікати, жбурляли вслід камінням. Особливо добре пригадую одного молодчика, – мідника, мабуть, бо він ніс на собі шкіряну торбу і жаровню, – поруч з ним ішла якась жінка. Оглянувши мене, цей молодчик таким гучним і лютим голосом наказав мені підійти, що я мимоволі зупинився і обернувся.
– Підходь, коли тебе кличуть, – сказав мідник, – інакше-бо я розпорю тобі живіт, юначе!
Я вирішив, що краще буде повернутися. Коли я підсунувся до нього ближче, намагаючись здобути прихильність своїм виглядом, то побачив, що в жінки синець під оком.
– Куди ти йдеш? – спитав він, схопивши мене за комір почорнілою рукою.
– Я йду до Дувра! – відповідав я.
– Звідки ти йдеш? – продовжував запитувати мідник, міцніше хапаючи мене за сорочку.
– Я йду з Лондона, – промовив я.
– З чого ти живеш? – спитав мідник. – Ти шахрай?
– Н-ні, – сказав я.
– А не брешеш, чорти б тебе взяли? Коли ти насмілишся вихвалятися своєю чесністю переді мною, – гукнув мідник, – я тобі голову розіб'ю!
Вільною рукою він замахнувся на мене, а потім оглянув мене з голови до ніг.
– Чи є в тебе досить грошей на пінту пива? – спитав мідник. – Коли маєш, то викладай, доки сам не заберу!
Напевно, я віддав би йому гроші, коли б не зустрівся очима з жінкою і не побачив, що вона заперечливо похитує головою і промовляє губами: "Не треба".
– Я – хлопець бідний, – сказав я, намагаючись усміхнутися, – нема в мене грошей!
– Гей, що ти собі думаєш? – скрикнув мідник, так суворо дивлячись на мене, ніби він помітив гроші в моїй кишені.
– Сер, – пролепетав я.
– Що ти собі думаєш? – вів мідник далі. – На тобі шовкова хустка мого брата! Давай її сюди!
Миттю зірвав він з мене хустинку й кинув жінці.
Жінка зареготалася, ніби вона прийняла це за жарт, перекинула хустинку мені, непомітно хитнула головою й нечутно мовила губами:
– Тікай!
Та перш ніж я зміг послухатись її, мідник вихопив знову хустинку з моєї руки так грубо, що я відлетів від нього, мов пушинка. Потім він обгорнув хустинку навколо своєї шиї, з лайкою звернувся до жінки і одним ударом збив її з ніг. Ніколи не забуду, як упала вона горілиць на жорстку дорогу і лежала там, загубивши капелюшок і забруднивши волосся в пилу; не забуду, як, відійшовши на певну відстань, я озирнувся і побачив, що вона сидить край дороги і стирає кров з обличчя краєчком шалі, а він простує своїм шляхом.
Ця пригода так налякала мене, що надалі я негайно звертав з дороги, щойно бачив волоцюгу, і залишався у схованці, доки той зовсім не зникав з моїх очей. Це траплялося часто і дуже затримувало моє просування вперед. Але в усіх труднощах моєї подорожі підтримував мене й вів уперед уявний образ моєї матері за часів її юності, ще до моєї появи на цей світ. Її образ всюди був зі мною. Він супроводжував мене серед стеблин хмелю, де я лягав спати; він зустрічав мене, коли я прокидався вранці; він ішов переді мною цілий день. Назавжди відтоді пов'язаний для мене цей образ з сонячною вулицею міста Кентербері, з виглядом його старих будинків і брам, з його величним сірим собором і граками, що немов пливли довкола башти. Коли я дістався, нарешті, пустельних рівнин біля Дувра, образ цей пожвавив надією сумний краєвид; він не покидав мене всі шість днів моєї подорожі, допоки я не дістався своєї першої великої цілі і не ступив до міста. Але, дивно сказати, щойно я опинився в місті, до якого так довго прагнув, у подертій сорочці, в побитих черевиках, укритий пилом, спечений сонцем, – образ розчинився, немов сон, і залишив мене в розпачі та безпомічності.
З першими запитаннями про мою бабусю звернувся я до моряків. Я діставав найрізноманітніші відповіді. Один сказав, що вона живе в маяку Південного Мису і попалила там собі бакенбарди; інший – що вона отаборилася на великому буйку за гаванню і приймає гостей тільки в час між припливом і відпливом; третій – що вона сидить ув'язнена в мейдстонській тюрмі за крадіжку дітей; а четвертий повідав мені, що в останню бурю вона сіла на мітлу і полетіла прямо до Кале. Після цього я звернувся до візників, але вони були так само жартівливі й так само не виявляли поваги до міс Бетсі. А крамарі, що їм не подобався мій зовнішній вигляд, взагалі не слухали, що я їх питав, і відповідали, що для мене в них нема нічого. Я опинився в значно гіршому становищі, ніж впродовж усієї моєї втечі. Гроші всі скінчилися, нема чого було продавати; я відчував голод, спрагу і втому, й остаточна мета моя здавалася мені такою далекою, ніби я не виходив з Лондона.
Увесь ранок змарнував я на розпитування. Знесилений і доведений до розпачу, я сів, нарешті, поблизу торгового майдану, на ґанку якоїсь замкненої крамнички, і почав міркувати, куди йти мені далі. У цю хвилину візник, що проїздив повз мене, зронив попону. Я помітив доброзичливість на обличчі візника, коли подав йому попону, тож наважився спитати, чи не знає він, де живе міс Тротвуд. Щоправда, я так часто ставив це запитання, що цього разу воно мало не завмерло в мене на губах.
– Тротвуд? – сказав він. – Стривай. Знайоме прізвище. Стара леді?
– Так, – відповів я, – підстаркувата.
– Ходить, наче аршин проковтнула? – запитував він далі, мимоволі й сам розгинаючи спину.
– Так, – підтвердив я. – Це дуже схоже на неї.
– Носить торбинку? – запитував він далі. – Досить простору торбину? Швидко гнівається й аж наскакує на кожного?
Серце моє застрибало від радості після цього докладного переліку безперечних прикмет моєї бабці.
– Так от що я тобі скажу, – мовив він. – Коли підеш прямо туди, – він показав батогом у бік горбів, – і простуватимеш, доки не дійдеш до купки будинків коло моря, то, мабуть, довідаєшся там про неї. На мою думку, в неї навряд чи щось здобудеш, а тому – ось тобі пенні.
Я вдячно прийняв цей дар і купив собі на нього хліба. Підкріпившись цією стравою в дорозі, я пішов напрямом, що його вказав мій новий приятель. Досить довго йшов я, не бачачи будинків, про які він говорив. Та нарешті я таки дістався до них, увійшов до крамнички і спитав, чи не будуть вони такі ласкаві сказати мені, де живе міс Тротвуд. Я звертався до чоловіка за конторкою, який зважував рис для молодої жінки; але ця остання вирішила, що запитують її, і швидко обернулася.
– Моя хазяйка? – спитала вона. – Що тобі треба від неї, хлопче?
– Мені треба, – відказав я, – побалакати з нею, з вашого дозволу.
– Попросити в неї милостині, мабуть? – відповіла дівчина.
– Ні, – сказав я, – зовсім ні!
Але раптом я згадав, що справді прийшов з цією метою, зашарівся і збентежився.
Тим часом покоївка моєї бабусі поклала рис до маленького кошика, вийшла з крамниці та наказала мені йти за нею, якщо я хочу знати, де живе міс Тротвуд. Мені не треба було повторювати, хоч я був такий втомлений і виснажений, що ноги піді мною тремтіли. Я пішов за молодою жінкою, і незабаром ми наблизилися до гарненького котеджу з привітними венеціанськими вікнами. Перед цим котеджем розташований був чотирикутний дворик, або, правильніше сказати, сад, сповнений квітів, що чудово пахли.
– Тут живе міс Тротвуд! – пояснила дівчина. – Робіть тепер, що знаєте, більше я вам нічого не скажу.
По цій мові вона поспішно вбігла до будинку, ніби бажаючи позбутися відповідальності за мій раптовий прихід. Я лишився біля квітника і, не знаючи сам, що роблю, почав дивитися в середнє вікно, що виходило, очевидно, з вітальні. Вікно було напівзакрите мусліновою завіскою; на підвіконні стояла велика кругла зелена ширма чи віяло. Я побачив маленький столик і велике крісло й злякано подумав, що моя страшна бабця зараз там і сидить.
Черевики мої в цей час були в жахливому стані: підошви продірявилися в багатьох місцях, а шкіра зверху розтріскалася аж так, що не можна було й впізнати в ній колишньої форми. Мій капелюх, що правив також і за нічний ковпак, так зігнувся й зім'явся, що навіть стара поламана кастрюля на смітнику могла б без сорому змагатися з ним. Мої сорочка і штанці, забризкані росою, забруднені травою і кентським ґрунтом, що на ньому я спав, та ще й подерті, могли б налякати птахів у садку моєї бабусі. Кучері мої не знали ні гребінця, ані щітки, відколи я залишив Лондон. Моє обличчя, шия і руки, не звиклі до вітру й сонця, засмагли неймовірно. З голови до ніг я був вкритий білим дорожнім пилом, ніби я щойно вийшов з вапняної печі. У такому сумному вигляді збирався я відрекомендуватися моїй страшній бабці і міркував, яке враження справить на неї моя дивовижна постать.
Простоявши так кілька хвилин, я вирішив, що бабусі не могло бути у вітальні, бо все там було тихо й спокійно. Я підвів очі – перед одним із вікон другого поверху стояв якийсь джентльмен з добродушним червоним обличчям і сивим волоссям. Глянувши на мене, він кумедно підморгнув, кивнув мені кілька разів, розсміявся і зник.
Я вже був достатньо збентежений, але ще більше збентежила мене несподівана поведінка того джентльмена; я навіть вирішив був податися геть і почав обмірковувати кращі варіанти, але з будинку вийшла леді в очіпку, перев'язаному по краях хустинкою, в садових рукавичках, з торбою на поясі, немов у збирача мита, і з величезним садовим ножем у руках. Глянувши на цю особу, я негайно впізнав у ній міс Бетсі, вона виступала такою величною ходою, якою, за словами моєї бідолашної матері, увійшла вона в сад "Блендерстонських Граків".
– Іди геть! – сказала міс Бетсі, кивнувши головою й грізно вимахуючи ножем. – Забирайся! Хлопцям тут нема чого робити!
Зачаївши подих, спостерігав я, як вона промарширувала до кутка саду і зупинилася там викопати якесь коріння.