Де, коли й за яких обставин вони познайомилися, важко тепер сказати, та це, власне, не має особливого значення. Іншого часу та іншого місця для зустрічей, крім як у суботній день на мосту, що веде до Підвірок, у місті не було. Хто перший заговорив, юнак чи дівчина, і що вони тоді вперше сказали одне одному, зараз визначити неможливо. Почалося воно, безперечно, з пильного погляду, з усмішки. Потім — ніби ненавмисний дотик ліктем, а потім — рукою до кашкетика: "Здрастє". Далі — вже не приторкаючись до кашкетика: "Как поживаєте?" А згодом, під час дальших зустрічей, зупинялися на хвилинку, заводили мову про які-небудь дрібниці й домовлялися про наступну зустріч:
Він. До побачення.
Вона. Коли? Знов у суботу?
Він. А коли ще, як не в суботу?
Вона. Де? Знову тут, на мосту?
Він. А де ж іще?
Вона. Може, десь в іншому місці?
Він. А саме?
В о н а. Де ви будете в свято тори, під час гакофес? * В і н. Як то де? У великій синагозі. Вона. А чом не в холодній синагозі? В і н. Там, де ваш батько молиться? Вона. Хіба це однаково?
Він. Мій батько спохватиться, що мене нема...
Вона. Якщо ви хлопчик, який ще боїться батька...
Шолом не дає їй закінчити, бо ці слова допікають йому до серця. Як, йому кажуть, ніби він хлопчик, що боїться батька! І хто це йому каже?! Він одразу дає собі раду й спритно викручується з ніякового становища: йому конче треба їй сказати дещо дуже важливе, але ж вона тге сама, а з подружкою, тому він не може їй це сказати. Канторова дочка червоніє й дає знак подрузі, щоб та відійшла трохи вбік. Подружка відходить, і вони залишаються віч-на-віч. Канторова дочка ладна вислухати його секрет. Він не дав себе довго просити і, плутаючи язиком, каже їй:
— Я давно збираюсь вам сказати, що хотів би зустрітися з вами сам на сам, без свідків, без подружок.
— Мало що! А я, гадаєте, не хотіла б побалакати з вами сам на сам, без свідків, без подружок? Але це неможливо, мене не відпускають саму. Мати пильнує, щоб я сама нікуди не ходила. Але подруги боятися нічого. Вона дівчина тиха, скромна й сама не від того, щоб побалакати з хлопцем. А якщо хочете знати, то ця дівчина теж закохана в хлопця...
— Теж закохана? Виходить, ви тим паче закохані? Хотів би знати, хто цей щасливець!
— Багато будете знати, швидко постарієте.
Чи потрібні ще якісь коментарі до цих слів? Хіба само собою не зрозуміло, що цей щасливець таки не хто інший, як він сам? І коли ще може виникнути якийсь сумнів, то досить глянути на її сяюче обличчя й на очі, що променяться щастям. Знайоме обличчя, знайомі очі. Де він бачив оцю біляву дівчину з русою, кучерявою косою? Навіть її рука йому знайома — біла ручка з тонкими, довгими пальцями. Біла ручка, ніжна, тепла. Вперше в своєму житті тримає він дівочу ручку...
Як благочестивий єврей чекає на месію, так Шолом чекав на щасливий день свята тори. Але як нестерпно довго було чекати. Дні тяглися, наче з смоли. Шолом мало не збожеволів. Тоді він вирішив вилити свою душу на папері, в листі, сам не знаючи навіщо й для чого. Він писав цілий день і цілу ніч, і слова лилися нестримно, як потік, що не знає перепон, як фонтан, з якого вільно б'ють високі струмені. Він би писав отак без кінця-краю, якби не вийшов весь папір. Хоч автор далеко не багатій, проте він би тепер дорого дав за цей документ...
Але як лист потрапить до неї? Єдиний спосіб — це переслати його подругою. Виходить, слід звіритись із своєю таємницею якійсь третій особі, здатися на сторонню дівчину, якої не знаєш, не відаєш! Та це, можливо, не стало б Шоломові на заваді, але тут постає нове питання: як під-ступитися до цієї третьої особи? А втім, є вихід: доведеться залучити ще четверту особу, а саме, хлопця, в якого закохана подружка канторової дочки. Хлопець із хлопцем — це вже зовсім інша річ. Хлопець із хлопцем завжди можуть порозумітись і довірити один одному будь-яку таємницю. Тепер залишилася дрібниця — знайти цього хлопця й здружитися з ним. Це, здається, зовсім легко здійснити. Але не так швидко робиться, як мовиться.
Цей хлопець служив прикажчиком у залізній крамниці. Він був непоганий на вроду, але руки мав... ну, справді тобі лаписька. Доступитися до нього було не дуже важко, але значно важче було пояснити йому, в чому річ. Уже під час першої спроби мало не вибухнув скандал. Хазяйці залізної крамниці, тепло закутаній зовсім не за сезоном, з чорними руками й чорнотою під носом (через те, що вона голими руками відважувала шріт і цвяхи й тими самими руками сякала носа), не сподобалося, що її прикажчик лигається із синком Рабиновича. Які це справи може мати прикажчик із сином реб Нохема Рабиновича? Це по-перше. А по-друге, коли дійшлося до головного й Шолом сказав йому, що має прохання до його нареченої, прикажчик наїжився, мов той півень, що побачив кота, який підкрадається до його курок.
— Звідки ти знаєш, що я маю наречену?
— Я знайомий з її подругою.
— З канторовою дочкою? Е, там ти наразишся на костолома.
Шолом, власне, не розумів, що таке костолом. Але з прикажчикової усмішки він здогадався, що то, певно, не дуже приємна річ.
— А хто такий цей костолом? — спитав він.
— Це вже моя справа... Нумо, послухаємо, яке твоє прохання.
Шолом витяг з кишені грубезний лист і передав його прикажчикові:
— Оце ваша наречена має передати канторовій дочці й вами переслати мені відповідь.
Прикажчик взяв листа й оглянув конверт з усіх боків.
— Оце все? Прийди завтра, і ти, можливо, одержиш відповідь.
Наче камінь упав з серця! На другий день, в умовлений час, Шолом одержав від прикажчика відповідь, що відповіді ще нема:
— Прийди завтра і напевно одержиш відповідь. Назавтра знову те саме — відповіді нема. І тут Шолом
помітив — а може, це йому здалося,— що прикажчик якось дивно усміхається. До цієї підозри додалася ще одна — прикажчик сказав зітхаючи:
— Ех, якби я вмів писати, як ти!..
— Звідки ти знаєш, як я пишу?
— Моя наречена розповіла мені.
— А звідки знає твоя наречена?
— Вона це знає від канторової дочки...
Відповідь була, здавалося, досить задовільна, і дуже приємно було чути від дівчини, яку любиш, такий комплімент. Проте в Шоломову голову мимохіть закралася прикра думка: "А може, прикажчик не передав листа й сам прочитав його?.." Ця думка не давала йому спокою. Нарешті він діждався відповіді. Це було вже напередодні свята. Прикажчик вибіг йому назустріч і ткнув у руку жовтий клаптик паперу, згорнутий учетверо, без конверта, але заклеєний сургучем і припечатаний монетою. Це був довгожданий лист від канторової дочки, який своїми тонкими, довгими літерами нагадував йому її тонкі, довгі пальці. Вона писала, що з слізьми на очах перечитала кілька разів його листа, і їй дуже шкода, що вона не вміє писати так, як він. Якби вона мала крила, то полетіла б до нього, якби вона вміла плавати, то перепливла б усі моря, аби побачитися з ним. І коли він гадає, що вона може спокійно спати, то глибоко помиляється. Вона очі видивила, чекаючи на свято тори, бо серце серцю вістку подає. Наприкінці вона його попереджала, щоб більш не посилав їй своїх листів таким шляхом, бо вона певна, що листа тримали чужі руки... Він згадав прикажчикові лаписька, і його обсипало жаром і снігом, коли уявив собі, як прикажчик розпечатує конверт і читає його листа, в якому він вилив свою душу перед канторовою дочкою. Але Шолом недовго переживав, бо наближалося свято тори й незабаром він мав побачити її, стояти коло неї, розмовляти з нею, з канторовою дочкою...
56
У СВЯТО ТОРИ
Ніч свята тори. — Поезія гакофес. — Євреї йдуть у танець. —Жінки й дівчата цілують тору, —Небеса розкриваються, і ангели співають хвалу господу
Коли б я був Гете, я б, далебі, не описував мук молодого Вертера, я б краще описав муки бідного юнака, що палко закохався в канторову дочку. А коли б я був Гейне, то я б аж ніяк не оспівував флорентійських ночей, а краще б оспівав ніч свята тори, коли євреї кружляють з торами навколо амвона, а молодиці й гарненькі дівчата приходять у синагогу й змішуються з чоловіками,— у свято тори це дозволяється. Вони цілують тору, стрибають, кричать, пищать різними голосами: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" А їм відповідають: "І вам бажаємо того самого! І вам бажаємо того самого!"
Ще за одну-дві години до гакофес збираються діти й вилазять на лави з прапорцями в руках, що на їхніх держальцях настромлено червоні яблука з увіткнутими в них свічечками. Прапорці тріпочуть у дитячих руках, яблука багряніють, свічечки горять, і дитячі щічки червоніють, як ці яблука, а оченята сяють, як свічечки. Це — малеча. А старші хлопчики, які вже вивчають талмуд, або учні повітового училища походжають у синагогальному дворі. Повітря свіже й чисте. Небо всіяне зірками. Свято відчувається на всій землі. Навіть тиша якась урочисто святкова. Ніщо не в силі порушити святість цієї ночі, коли народ наш у цілому світі радіє з небесного дарунка. І коли проїде селянська підвода, здіймаючи густу, задушну куряву, або промчить поштова тройка з бубонцями — дзінь-дзінь-дзінь! — то проїхав якийсь чиновник,— кого це обходить? Курява осяде, бубонці затихнуть вдалині, а ніч залишиться, як і раніш, урочиста, святкова — бо на землі свято тори. Чорний кіт перебігає на своїх оксамитних лапках синагогальний двір і зникає. На далекій околиці тужно, протягло заскиглив собака й затих, а ніч, як і раніш, залишається урочиста, святкова, бо на землі свято тори. І так легко дихати, на душі так хороше, так радісно! І тебе поймає почуття гордощів. То ж не дрібниця: ось я, ось ніч свята тори, ось небо, а там бог — мій бог, моє небо, моє свято!
— Хлопці, несуть тори!
Заскочили в синагогу. Та де там! Нічого подібного — там ще триває вечірня молитва. Кантор Цаля з холодної синагоги стоїть коло аналоя з двома півчими. Один з них чорнявий хлопак з товстими губами — бас, другий — худорлявий хлопчик з блідим личком — сопрано. А сам кантор, реб Цаля, що має чудовий голос,— високий на зріст чоловік, рудий, з вигнутим, мов ріг, носом і рідкими кучерявими пейсиками та рудою кучерявою бородою, яка здається приліпленою. Хто б міг повірити, що в такої потвори може бути така вродлива, ніжна, тендітна, мила дочка?.. Канторова дочка — це ж його дочка, а кантор Цаля — її батько, який перед усіма вихваляється, що він має виняткову дочку, вона одна така у бога й у нього! "Погано тільки те, що вона не хоче йти заміж.